Вгору, вгору, ще вище, аж поки дорога стане стрічкою, а Тіфані з братом — двома маленькими цятками, тоді буде її край… 

Край зветься Крейдяним. Середина літа, під жарким сонцем розкинулись зелені долини. Отари овець повільно брели дереном, як хмарки в зелені неба. То тут, то там кометами шугали вівчарки. А ось — як трохи прижмуритись — зелений пагорб, наче кит на землі… 

…в калабані чорнильної води у тарільчику. 

Міс Тік підвела погляд. 

— Та істота в човнику — це Нак Мак Фіґель! — сказала вона. — Найстрашніший з усіх фейрі! Навіть тролі бояться вільних малолюдців! І один з них її застеріг! 

— То вона відьма, так? — поцікавився голосок. 

— В такому віці? Неможливо! — заперечила міс Тік. — Хто б її вчив! В Крейдокраї нема відьом! М’якотіле там усе. Та… вона не злякалась… 

Дощ ущух. Міс Тік глянула на Крейдокрай, що виднівся понад низькими пружкими хмарами. Туди було п’ять миль дороги. 

— Слід приглянути за цими малими, — сказала вона. — Та крейда зам’яка, щоб на ній вродилася відьма… 

Тільки гори вищі за Крейдокрай. Вони височіють — гострі, пурпурові і сиві, оповиті пасмами снігу, що не сходить з вершин навіть влітку. «Наречені неба», так їх якось назвала Бабуня Болячка, а оскільки бабуня зрідка говорила щось, особливо, якщо це щось не стосувалось овець, то Тіфані це запам’яталось. Та й це було напрочуд точно. Такий вигляд гори й мають взимку, коли вони всі білі і сніг розвівається вуаллю. 

Бабуня говорила давніми і дивними словами, що бралися із прадавніх приповідок. Вона не називала низину Крейдокраєм, вона казала — Вал. «На Валі віє вітер крижаний», — думала Тіфані, і так те слово й причепилося до неї. 

Вона прийшла на ферму. 

Тіфані зазвичай лишалася на самоті. Нічого особливо жорстокого чи лихого в цьому не було, бо ж ферма велика і всі зайняті роботою, а свою вона робила добре, і так якось склалося, що її наче й не було. Вона поралася з молоком, і їй це добре вдавалося. Масло їй вдавалося ліпше, ніж її мамі, і люди нахвалювали, який добрий вона робить сир. Вона має хист. Іноді, коли до села забрідали мандрівні вчителі, їй перепадало трохи науки. Та здебільшого вона поралася в молочарні, де було темно і сиро. Їй це подобалось. Це означало, що вона робить щось корисне для ферми. 

Власне, це була Домашня Ферма. Її батько винайняв ферму у Барона, землевласника, та на цих землях вже сотні років розташована ферма Болячок, тож тато (тихо, зазвичай після вечірнього кухля пива) казав, що земля і так знає, що належить родині Болячок. Незважаючи на те, що відколи два роки тому померла бабуня, Барон ставився до них із повагою, називаючи найкращими вівчарями в околиці, та й взагалі селяни віднедавна відгукувались про нього незле, мама Тіфані забороняла йому так говорити. «Нам воздасться за шанобливе ставлення, — казала мама, — та й бідолашний чоловік має свою біду». 

Все ж, іноді тато наполягав, що першими тут були Болячки (Божачки, Божечки, Больки — по-різному писалося), — це ім’я згадують у старих документах сотні й сотні років. «Ці пагорби закладені у наш кістяк, — казав він, — і ми завжди були тут вівчарями». 

Тіфані по-своєму пишалася цим і трохи соромилася, бо ж годилося б пишатися і пращурами, які не сиділи сиднем на місці і час від часу пробували щось нове. Та, зрештою, треба ж чимось пишатися! І відколи вона себе пам’ятає, тато, зазвичай тихий і неповороткий чоловік, розповідав байку, яка вже сотні років передається від Болячки до Болячки. 

Байка така: «Передо мною день робочий, — а я ціла Болячка», ще варіант: «Встаю Болячкою і лягаю Болячкою», і ще такий: «Болячка тут і там». Байки не дуже то й веселі, якщо чуєш їх хоча б втретє, та, якщо тато не розповідав їх хоча б з тиждень, то Тіфані за ними сумувала. То не мало бути просто для сміху, тато просто мав повторювати їх, як замовляння. Хай там як, але всім її родичам боліло лишитися тут, а не боліло вибратися звідси. 

В кухні нікого не було. Мама, мабуть, понесла перекус чоловікам, що саме стригли овець. Сестри, Ганна і Збитка, теж були там, збирали вовну і загравали до хлопців. Вони завжди охоче долучалися до стрижки овець. 

Біля великої чорної печі була полиця, яку мама ще називала Бібліотекою Бабуні Болячки, бо та хотіла мати власну книгозбірню. Решта називало її просто — Бабусина Полиця. 

Це була невелика поличка, а книжки стояли затиснуті поміж слоїком імбирних цукатів та порцеляновою статуеткою пастушки, яку Тіфані виграла на ярмарку, коли їй було шість років. 

На полиці було всього п’ять книжок, якщо не брати до уваги фермерський щоденник, який, на думку Тіфані, не можна вважати справжньою книжкою, бо ми ж її пишемо самі. Там був словник. Там був «Альманак» — щороку новий. А поруч — «Овечі недуги», така товста книжка із закладками, які поробила бабуня. 

Бабуня Болячка чудово зналася на вівцях, хоч і називала їх не інакше, як «торби з кістками, очицями і зубами, які шукають собі пригод на дупу». Вівчарі долали милі, щоб привести її полікувати піднепалу худобинку. Вони казали, що бабця має цілющі руки, а вона казала, що найліпший лік на хвору вівцю чи людину — це порція скипидару, міцне слівце і копняк! Аркуші паперу з бабусиними рецептами ліків стирчали з книжки. Більшість мало у складниках скипидар, але були й такі, що складалися зі самих міцних слівець. 

Поруч з книжкою про овець стояв тоненький томик «Квіти Крейдокраю». Дерен у долині густо поріс дрібненькими делікатними квітками, як‑от первоцвіти та дзвоники, і ще дрібнішими, які дивом вбереглись від випасу худоби. У Крейдокраї квіти мають бути з характером, щоб пережити овець і зимові заметілі. 

Хтось, давно-давно, розфарбував малюнки квітів у книжці. На першій сторінці акуратним почерком писало «Сара Хник» — так звали бабуню до заміжжя. Вона, мабуть, вважала, що прізвище Болячка не далеко втекло від Хників. 

А ще там була книжка «Казок про фей для чемних дітей» — така стара, що там усе римувалось. 

Тіфані вилізла на стілець і дістала казки з полиці. Вона гортала сторінку за сторінкою, аж поки не знайшла те, що шукала — на мить вона завмерла і просто дивилась. А тоді відклала набік книжку, переставила крісло і відчинила креденс. 

Вона знайшла там глибоку тарілку, взяла її і пішла до шухляди, дістала звідти кравецьку стрічку, якою мама користувалась, коли бралася до шиття, і поміряла тарілку. 

— Гм-м, — сказала вона. — Вісім дюймів. Чому б так і не написати? 

Вона зняла зі стіни найбільшу сковорідку — в такій можна зготувати сніданок на пів дюжини осіб — дістала солодощі зі слоїка на столику і поклала їх у паперову торбинку. А тоді взяла Погіршая — вкрай збентеженого і спохмурнілого — за забрьохану руку і попрямувала до потічка. 

Там усе ще, здавалося, нічого не змінилося, але вона не дасть себе пошити у дурепи. Ані сліду не було від пстругів, і пташиного співу не було чутно взагалі. 

Вона знайшла місцину на березі річки, де ріс кущ якраз потрібного їй розміру. А тоді, коло самої води, вбила кілок у землю — настільки глибоко, наскільки стало сил — і прив’язала до нього торбинку із солодощами. 

— Цюці, Погіршаю, — гукнула вона. 

Тіфані міцно вхопила сковорідку і сховалася за кущем. 

Погіршай подріботів до торбинки із солодощами і спробував її дістати. Кілок стояв непохитно. 

— Я хоцю піпі! — заверещав він, бо цей шантаж ще ніколи його не підводив. Товстими пальчиками він намагався розплутати вузлики на мішечку. 

Тіфані пильно вдивлялася у водяну гладь. Темнішає? Зеленішає? Чи то просто водорості там на дні? А ті бульбашки — то, здається, просто пструг, хихоче собі? 

Ні. 

Вона вибігла із схованки, розмахуючи сковорідкою, наче битою. А верескливе чудовисько, що було виплигнуло з води, гучно бемкнулось об дно пательні. 

Бемкнулось воно ефектно: айайайайай-ойойойойой, а це ознака того, що «бемц» вдався на славу.