— Та де, — відповів Пограб. — Ми і так давно мертві. Ти не знала? 

— Як це, ви мертві? — спитала Тіфані. 

Вона озирнулася довкола: фіґлі спиналися на ноги, постогнуючи, але ніхто не голосив «ой, лишенько». 

Що ж таке тоді городить Пограбуйко? 

— Якщо ви не живі, то це що таке? — вела далі Тіфані, вказуючи на маленькі тільця. 

— А, ті, вони вернулисі на землю живих, — відповів Пограбуйко радісно. — То не така файна земля, як та во, та вони скоро сі вернут до нас. Нема чого голосити. 

Болячки не вирізнялися особливою побожністю, та Тіфані знала, як усе у світі влаштовано, і почала з’ясовувати питання із самих основ — хто живий, а хто мертвий: 

— Але ви ж живі! — не вгавала вона. 

— О, ні, пані, — сказав Пограбуйко, допомагаючи підвестися фіґлеві. — Ми були живі. Ми були файні хлопці, там, на землі живих, а коли ми там вмерли, то переродилисі ту. 

— Чекайте, ви кажете, що ви вмерли і переродилися тут? — спитала Тіфані. — То тут що… Рай? 

— Ая! Все, як має бути! — відповів Пограбуйко. — Сонечко таке гарне, звірини донесхочу, квіточки ладні всюди і маленькі пташки ціпкают собі. 

— Ая, і бийсі собі всмак, — додав хтось із фіґлів, а тоді вступив цілий хор фіґлів: 

— І грабуй! 

— І пий, і бийсі! 

— І кабака ту є! — додав Дурноверхий Вулі. 

— Але ж тут є і погані речі! — заперечила Тіфані. — Тут є чудовиська! 

— Ая, — підвердив Пограб радісно. — Класно, пра? Все, як на тарілочці! 

— Але ми тут живемо! — вигукнула Тіфані. 

— Ага, так, то може ви, люди, теж були добрі в Останньому Світі? — великодушно поступився Пограбуйко. — Пані, я на хвильку — тре хлопців позбирати. 

Тіфані вийняла ропуха з фартуха, коли Пограб відійшов подалі. 

— О, ми живі, — сказав той. — Аж не віриться. Є очевидні підстави подати позов на власника тих собацюр, до речі. 

— Що? — насупилася Тіфані. — Що ти верзеш? 

— Я… я… не знаю, — відповів ропух. — Думки самі лізуть до голови. Можливо, я щось знав про собак, коли був людиною? 

— Слухай, фіґлі думають, що вони в раю! Вони вважають себе померлими і що після смерті потрапили сюди! 

— І що? 

— Гаразд, може це й так! То тут ти живий, тоді помираєш і потрапляєш у рай деінде, так? 

— Ну так, це ж те саме, тільки по-іншому сформульовано. Власне, чимало войовничих племен вважає, що після смерті люди потрапляють у рай, — пояснив ропух. — У місце, де вони вічно зможуть пиячити, битися і святкувати. То, мабуть, цей край — то рай малолюдців. 

— Але ж ця земля — справжня! 

— То й що? Це неважливо. Вони вірять, що це їхній рай, отже для них так і є. Та й вони такі крихітні. Можливо, всесвіт перенаселений, і довелося зробити рай тут, де було місце. Я — простий ропух, то ж не вимагай від мене занадто багато, як твоя ласка. Можливо, вони помиляються. Можливо, помиляюся я. 

Тіфані відчула, як її чобіт буцнула крихітна ніжка. 

— Нам час іти, пані, — сказав Пограбуйко. На плечах він ніс мертвого фіґля. Чимало інших фіґлів теж несли полеглих товаришів. 

— Ем-м… ви їх поховаєте? — спитала Тіфані. 

— Ая, їм тепер не потрібні старі тіла, але й лишати тако не годиться, — відповів Пограбуйко. — Та й як люди найдут маленькі черепи і кісточки, то почнут сі дивувати, а нам того не треба. Нам треба берегтисі, пані, — додав він. 

— Ну… це дуже практичний хід думок, — відповіла Тіфані, втративши надію щось зрозуміти. 

Фіґлі вказали на порослий чагарями курган, що виднівся вдалині. Чагарі вкривають чи не всі кургани. Деревця не пропустять глибокої землі. Кажуть, що розчищати чагарі там — то погана прикмета. 

— Тепер уже недалеко, — сказав Пограб. 

— Ви живете на кургані? — спитала Тіфані. — Я думала, що то могили прадавніх вождів. 

— Ага, є там один королик старий, його хата двері в двері з нашов, але він нам клопоту не завдає, — відповів Пограб. — Та не бійсі, там нема кістяків чи ше яких шматків наших. То гарна хата, ми зробили її фест файно. 

Тіфані глянула у безкраю блакить неба, що розпростерлося над нескінченною зеленню долини. Тут так спокійно — і сліду нема від вершників без голови та лютих псів. 

«А що, якби я не повела Погіршая до річки? — думала вона. — Що б я робила зараз? Поралася б у сироварні, гадаю…» 

«Я ніколи навіть не знала про все це. Я ніколи не знала, що живу в раю, хоч це й рай тільки для маленьких блакитних чоловічків. Я нічого не знала про людців, що літають верхи на канюках». 

«Та й чудовиська я ще жодного не здолала». 

— Звідки вони беруться? — спитала Тіфані. — Як називається те місце, звідки приходять чудовиська? 

— Ай, та ти добре те місце знаєш, — сказав Пограбуйко. Що ближче вони наближалися до кургану, то відчутнішим ставав запах диму в повітрі. 

— Я? — перепитала Тіфані. 

— Ая. Та я нізащо не скажу то ту, просто неба і вголос. То можна тільки пошепки казати і в надійному місці. Ту, під небом, я анічичирк. 

Вхід до кургану — завеликий, як на кролячу нору, а борсуки тут узагалі не водяться — був надійно схований поміж корінням чагарника, і нікому б навіть на думку не спало, що тут живе якийсь звір. 

Хоч Тіфані і худорлява, але їй все одно довелося зняти фартух і повзти попід коріняками, щоб дістатися до нори. А всередину її вже проштовхували фіґлі — і то не один. 

Протиснувшись всередину, вона опинилася у не такій вже й малій норі, та й пахло там непогано. Власне, вхід — то справжнісінький обман. Всередині було просторо, як у доволі великій кімнаті, по центру там було порожньо, але в стінах, від підлоги до самої стелі, виднілися тунелі акурат завбільшки з пересічного фіґля. В тунелях була тьма малолюдців усіх можливих розмірів: вони прали білизну, сперечалися, шили і, того й гляди, билися, — і все це вони робили напрочуд голосно. У декого чуприну і бороду припорошила сивина. А ті, що добряче молодші, заввишки всього декілька дюймів, гасали зовсім голі, невпинно лаючись одне з одним писклявими голосами. Після років досвіду у вихованні Погіршая, Тіфані не треба було пояснювати, що відбувається. 

Дівчаток тут, щоправда, не було. Вільних жінок-малолюдок не було. Хоча, ні. Одна була… Натовп, що без упину комашився та метушився, розступився і пропустив її вперед. Ростом вона була Тіфані по кісточки. Вона була вродливіша за чоловіків-малолюдців, хоч за, скажімо, Дурноверхого Вулі останній хробак буде гарнішим. Та, як і чоловіки, вона була рудоволоса і вигляд мала напрочуд рішучий. 

Вона вклонилася Тіфані, а тоді сказала: 

— Ти, пані, та відьма з людей? 

Тіфані роззирнулася довкола. Вона єдина на всю печеру височіла на понад сім дюймів. 

— Ем, так, — відповіла Тіфані. — Більш-менш, так. 

— Я Витівка. Келда велить переказати тобі, що малий твій цілий. 

— Вона знайшла його? — перепитала Тіфані. — Де він? 

— Нє, нє! Келда добре знає Крулеву. Вона не хоче, абись ти переживала за то. 

— Але вона його викрала! 

— Ая! То є про-бле-ма-тич-но. Не фатиґуйся. Келда скоро тебе прийме. Вона зара… нездужає. 

Витівка різко розвернулася, крутнувши спідницями, і велично, наче справжня королева, ступаючи по крейдяній підлозі, зникла за великим круглим каменем, що стояв упритул до стіни. 

Тіфані, не опускаючи погляду, вийняла з кишені ропуха і піднесла до уст: 

— Чи я фатиґуюся? — прошепотіла вона. 

— Та наче ні, — відповів ропух. 

— Ти б мені сказав, правда ж? — ніяк не вгавала Тіфані. — Було б жахливо, якби хтось побачив, що я фатиґуюся.