— Ти не знаєш, що таке фатиґуватися, так? — спитав ропух.
— Не зовсім. Гаразд, зовсім ні.
— Це означає «не хвилюйся», ось і все.
— Так я і думала, — збрехала Тіфані. — Ти б міг сісти мені на плече? Відчуваю, твоя допомога знадобиться.
За нею із цікавістю спостерігала ціла армія Нак Мак Фіґлів, та, здавалося, в цю мить вона могла лиш метушитися і чекати. Вона сіла і барабанила кінчиками пальців по коліну.
— Як тобі сі подобає в нас, га? — почувся голосок звідкись знизу. — Файно, пра?
Тіфані глянула вниз. Пограбуйко і ще декілька знайомих їй фіґлів причаїлися коло її ніг і схвильовано за нею спостерігали.
— Дуже… затишно, — сказала Тіфані, бо це краще, аніж сказати «Сокиру можна вішати» чи «Шум і гам».
Тіфані спитала:
— Ви готуєте на всіх на цьому маленькому вогнищі?
Посеред печери було маленьке вогнище, а над ним — отвір у даху, крізь який виходив і непомітно розсіювався дим, і крізь який у кімнату проникало трохи денного світла.
— Ая, пані, — відповів Пограбуйко.
— Мале всяке, зайців, от таке шось, — додав Дурноверхий Вулі. — Велике запікаємо у крей… ей‑ей-ей…
— Перепрошую, що ти кажеш? — перепитала Тіфані.
— Шо? — спитав Пограбуйко невинним голоском, затуляючи рота Вулі, який щосили намагався виборсатися.
— Що Вулі казав про запікання великої звірини? — наполягала на своєму Тіфані. — Ви запікаєте звірину у крейдяному кар’єрі? Велика звірина — то та, що бекає, так? Це ж єдина велика звірина, що водиться на цих пагорбах!
Тіфані опустилась навколішки на замурзану підлогу і опинилася на рівні обличчя Пограба — той посміхався шаленою посмішкою і весь спітнів.
— Так, питаю?
— Е-е, а-а, та… так би мовити.
— Так?
— Так, але то не ваші! — пискнув Пограбуйко.
— Ми ніколи не брали вівців без дозволу Бабуні Болячки!
— Бабуня дозволяла вам брати овець?
— Ая, дозволяла! Дозволяла! В плату за…
— Яку ще плату?
— За те, що жодна овечка Болячок не потрапила вовку в зуби! — пробелькотів Пограбуйко. — І лисиці ягнят не крали. Так? І вороняки до ягнят не добралисі! І Гаміш з неба на них не кидався!
Тіфані зиркнула собі на плече, де сидів ропух.
— Вороняки — то ворони, — пояснив ропух. — Іноді вони видзьобують ягнятам очі…
— Так, я знаю, що вони роблять, — урвала Тіфані. Вона себе опанувала трохи. — Зрозуміло. Бабуня просила вас відганяти ворон, вовків і лисиць, так?
— Ая, пані! Не тілько відганяти! — переможно виголосив Пограбуйко. — Вовк — то смачна і поживна їжа.
— Ая, кебаби з них фест файні, але не такі файні, як з овеч… о-о-ой… — тільки й встиг вимовити Вулі перш ніж долоня Пограба затулила йому рота.
— У відьми можна брати тільки те, що вона дозволяє, — сказав Пограбуйко, міцно тримаючи брата, що намагався вивернутися. — А вона померла, то ми вже тої старої угоди не дотримуємосі, хоча й отару Болячків чіпати не будемо, гонорово присягаю!
— А в тебе, шалапуте злодійкуватий, є гонор, щоб ото ним присягати? — спитала Тіфані.
Пограбуйко аж засяяв:
— Ая! Я такий, то вам усі тут мою репутацію підтвердят! То правда, пані. В пам’ять про Бабуню Болячку ми пильнуємо овець на пагорбах, а натомість беремо окрушинку маленьку, ніц не варту.
— І кабаку берем, ясна рі-і-і… — і знову Вулі пхинькав, задихаючись під долонею брата.
Тіфані набрала повітря повні груди — не дуже мудрий вчинок у помешканні фіґлів.
Пограбуйко — з тією нервовою посмішкою — скидався на гарбузоголового людця з велетенською ложкою в руці.
— Ви берете собі тютюн? — процідила крізь зуби Тіфані. — Тютюн, який вівчарі залишають буцімто для моєї бабусі?
— Та, менше з тим, забудь то, — пискнув Пограбуйко. — Ми вичікуємо декілька днів і, як твоя бабуні не приходе забрати собі, то ми беремо за ню. Знаєш, з тими відьмами ніколи невідомо. І ми сі дивимо за вівцями, направду. Вона б не мала нам то за зле! Скільки ж вечорів ми отако з нев курили, а з келдов вони курили під хижков, спершись на колеса. Та вона б нізащо не дала намочитисі тютюнчикові! Пані, не злисі!
Тіфані відчула приступ неконтрольованої люті, а найгірше — це те, що вона лютилася на себе.
— Коли ми знаходимо ягнят і всяке таке, то ведемо їх сюди. Ту їх уже знайдут вівчарі, — додав схвильовано Пограб.
«І що я собі думала? — подумала Тіфані. — Як я могла собі подумати, що це вона приходить по «Веселого Моряка»? Невже я могла вірити, що вона десь бродить пагорбами у пошуках овець? Невже я вірила… що вона десь тут, пильнує ягнят?»
«Так! Я хотіла, щоб так було. Я не хотіла вірити, що її… просто не стало. Тільки не Бабуня Болячка… такої, як вона, не могло просто не стати. І я так хотіла, щоб вона повернулася: вона ніколи зі мною не розмовляла, а я боялася заговорити до неї, тож ми ніколи з нею не розмовляли. Ми ділили мовчання на двох».
«Я нічого не знаю про неї. Тільки пара книжок і якісь оповідки, які вона намагалася мені розповідати, а я не до кінця розуміла. Я пам’ятаю її великі м’які червоні долоні. І ще — її запах. А от яка вона була насправді — я не знаю. Тобто колись їй теж мало бути дев’ять. Вона ж була Сарою Хник. Вона вийшла заміж і народила дітей — двоє з них народились у хижці. Вона ж, мабуть, робила багато всього цікавого, а я про це навіть не знаю».
В пам’яті, як це зазвичай, рано чи пізно, бувало, сплив образ порцелянової блакитно-білої пастушки, що кружляє у червонявому мареві сорому…
Одного дня, незадовго до семиріччя Тіфані, тато взяв її із собою на ярмарок в Ойк — спродати баранів. Так далеко — десять миль — від дому вона ще не бувала. Це було вже за межами Крейдокраю. Все тут було інакше: корів та огороджених полів було більше, хати були криті черепицею, а не соломою. Для Тіфані це була мандрівка у чужокрай.
— Бабуня Болячка тут ніколи не бувала, — сказав тато дорогою. — Вона ненавидить виїздити за межі Крейдокраю, — пояснив він. — Вона каже, що їй від цього голова йде обертом.
День видався прекрасний! Тіфані знудило на цукрову вату, крихітна старенька віщунка наобіцяла їй, що багато-багато чоловіків змагатиметься за її руку, а ще — Тіфані виграла порцелянову статуетку пастушки, блакитно-білу.
То був приз у тирі на ярмарку, але тато сказав, що це все шахрайство: кільце нізащо, хоч і з тисячної спроби, не закинути на кілок, бо воно замале в діаметрі.
Та Тіфані спробувала, і це був той щасливий кидок. Власник тиру не особливо зрадів, коли Тіфані попросила статуетку пастушки, а не ту яскраву мішуру, якою були завалені полиці ятки. Та коли втрутився батько Тіфані і гиркнув на нього, він все ж віддав дівчинці статуетку. Тіфані обіймала її дорогою додому: вона сиділа на возі, а над головою, високо в небі, сяяли зорі.
Вранці вона, горда із себе, подарувала її Бабуні Болячці. Старенька обережно взяла її у зморшкуваті руки і уважно роздивлялася.
Тепер Тіфані розуміє, наскільки жорстоко це було з її боку.
Бабуня Болячка, мабуть, ніколи й не чула про пастушок. У Крейдокраї ті, хто дбали про овець, називалися вівчарями — вівчарі, і крапка. А ця прекрасна істота — пастушка — ані на йоту не мала нічого спільного з Бабунею Болячкою.
Порцелянова пастушка мала довгу старосвітську сукню із такими опуклими клинами по боках, наче в трусики напхали клунків. Сукню прикрашали блакитні стрічки, а ще в неї був доволі ефектний солом’яний капелюшок, — теж увесь у стрічках, і навіть вівчарський ціпок — гачкуватішого Тіфані ще не бачила ніколи — в неї був прикрашений стрічками.
Блакитні банти були навіть на делікатній ніжці, що грайливо визирала з-під подолу сукні з воланами.
Це не пастушка, яка не вилазить із важких зношених чобіт, напханих вовною, бродячи пагорбами у незгоду, коли вітер виє і мжичка впинається у тіло крихітними цвяшками. Вона б нізащо у такій сукні не витягла барана, що заплутався рогами у чагарях. Вона б не стояла пліч-о-пліч сім годин із найкращим стригалем — вівця за вівцею, аж нічим було дихнути від бруду і вовни, що здіймалися у повітря, аж млоїло від лайки і навіть найкращий стригаль опускав руки, бо не міг дорівнятися до бабусі. Жодна вівчарка, що має хоча б крихту самоповаги, не «підійде» і не «сяде» біля такої манірної дівчини з клунками в трусах. Це мила забавка, але це пародія на справжню пастушку, та й зробив її хтось, хто в очі ніколи не бачив навіть паршивої вівці!
