Тіфані метнулась до кухні, знайшла там лантух, спакувала туди трохи марлі і мазей із аптечки, пляшку «Спеціальної овечої настоянки», — адже тато казав, що то дуже помічне, а тоді, подумавши трохи, поклала ще й книжку «Овечі недуги» і сковорідку. І те, і те згодиться. 

Коли ж вона повернулася до молочарні, то там і сліду від малолюдців не лишилося. 

Вона розуміла, що слід про все розповісти батькам. Та так діла не буде. Скажуть, що вона «казки розказує». Хай там як, а може, їй вдасться знайти Погіршая до того, як помітять її відсутність. Та, про всяк випадок… 

В молочарні вона тримала «молочний щоденник». За сиром треба пильнувати, тож вона завжди ретельно записувала, скільки масла зроблено сьогодні і скільки на це пішло молока. 

Тіфані знайшла непописану сторінку, взяла олівець і, висолопивши язика, почала писати. 

Нак Мак Фіґлі вигулькували один за одним. Вони не виходили із своїх схованок, але й не з’являлися нізвідки внаслідок чарів. Вони виринали в повітрі так, як виринають обриси облич у тумані чи в диму; так, наче ви просто добре придивилися і дуже хотіли їх побачити. 

Мак Нак Фіґлі зачаровано спостерігали, як ворушиться олівець. Тіфані чула, як вони перешіптуються: 

— Та ти подиви на той патик для писання, ну, диви, як він сі смикає! То тіко відьма так уміє! 

— Ая, та має умінє писати, то точно! 

— Але ти ж не позаписуєш наші імена, пра, пані? 

— Ая, а то тіло можут запхнути до в’язниці, як буде писане свідчиннє. 

Тіфані відклала олівець і прочитала записку: 

Тіфані глянула на Пограбуйка, що взявся було дряпатись догори по ніжці стола і напружено спостерігати за рухом олівця — а раптом понаписує чогось небезпечного! 

— Ви ж могли мене просто спитати, — сказала Тіфані. 

— Ми не знали, шо то ми тебе шукали, пані. Ту на фермі так багато фест моцних жінок. То ми і не знали, хто з них ти, поки ти не злапала Дурноверхого Вулі. 

«Оце вже навряд», — подумала Тіфані. 

— Так, одначе потреби красти яйця і вівцю не було, — кинула вона суворо. 

— Пані, але вони не були цв’єхом прибиті, — відповів Пограбуйко так, наче це було виправдання. 

— Ну а як можна прибити яйця! — випалила Тіфані. 

— От чого не знаю, того не знаю. То ти б мала таке всяке мудре знати, пані, — відказав Пограбуйко. — Я бачу, що ти вже сі впорала з писанням, то можна йти? Ти маєш мітлу? 

— Віник, — пробурмотів ропух. 

— Ем-м, ні, — відповіла Тіфані. — Важливо ніколи, — додала вона зверхньо, — не використовувати її без потреби. 

— Мудро кажете, — сказав Пограбуйко, з’їхавши вниз по ніжці столу. — Дурноверхий Вулі, ходи-но сюди! 

Один із фіґлів, той, що напрочуд скидався на вранішнього викрадача яєць, підійшов до Пограбуйка, і вони обидва схилились перед Тіфані. 

— Пані, будьте такі ласкаві стати на нас, — мовив Пограбуйко. 

Перш ніж Тіфані роззявила рота, щоб заперечити, ропух процідив крізь стулені уста (а в ропухів неабиякі вуста): 

— Один фіґель здатний підняти дорослого чоловіка. Ти їх не розчавиш, навіть якби хотіла. 

— Я і не хочу! 

Тіфані дуже обережно підняла взуту у важкий чобіт ногу. Дурноверхий Вулі одразу забіг під стопу, і вона відчула, як її нога підіймається у повітря. З таким самим успіхом вона могла б наступити на цеглину! 

— А тепер другою ногов, — скомандував Пограбуйко. 

— Я впаду! 

— То вкусиси за язик! Ми то фест вміємо! 

І от Тіфані вже стоїть на двох малолюдках. 

Вона відчувала, як людці ворушаться, намагаючись втримати рівновагу. Одначе, вона почувалася доволі впевнено. Відчуття було таке, наче вона взулася у взуття із дуже товстою підошвою. 

— Ну, вйо, — вигукнув Пограбуйко з-під її ніг. — І не переживай: той твій котиску пташок не пожере. Пару хлопців ту сі лише, за хатов пильнувати! 

Щуроміх крався нишком по гілляці. Він не був з тих котів, що легко позбувалися своїх звичок. Що він вмів — то це патрати пташині гнізда. Він чув пташиний писк, навіть якщо був по той бік садка, а розгледіти гніздо з трьома жовторотиками на самому чубку дерева міг зі самого долу. І от тепер він наближався, крадучись. Ось-ось буде там… 

Троє Нак Мак Фіґлів вбрали свої солом’яні дзьобики і весело усміхнулися до кота: 

— Здоров був, пане Котиску, — сказав один із них. — Ти шо, виджу, ніц не зрозумів? ЦІП! 

Тіфані відірвалась від землі на декілька дюймів. Вітер свистів їй у вухах, коли фіґлі прошмигнули крізь ворота ферми і понеслись понад торфовиськом… 

Дівчинка летить. У неї ропух на голові сидить, міцно вчепившись їй у волосся. 

Дивись, он продовгувата зелень долини, що розляглась, наче кит. А вона — світло-блакитна цятка на фоні безкраїх трав, підрівняних вівцями до рівня килимка. Та це зелене море втратило свою незайманість. Того й гляди: і тут, і там побували люди. 

Минулого року пішло три морквини і одне яблуко на півгодинний урок геології, хоч їй і повернули морквину після того, як Тіфані пояснила вчителю, що правильно писати «геологія», а не «гиологія». Вчитель розповів, що мільйони років тому крейда сформувалася із крихітних мушель. 

Тіфані видалось це логічним, адже іноді можна знайти рештки істот у крейді. А от про кремінь вчитель не знав майже нічого. 

Іноді у крейді, найм’якішій породі, можна знайти вкраплення кременю, міцнішого за сталь. Іноді вівчарі крешуть шматки кременю — один об одного — і отримують ножі. Жоден сталевий ніж не зрівняється за гостротою з крем’яним! 

У давні часи тут, у Крейдокраї, люди добували кремінь у копанках. Їх і досі можна знайти — такі глибочезні ями, порослі чагарником та ожиною. 

Іноді шишкуваті шматки кременю знаходили в садках. Часом вони більші за людську голову. І не раз на голову схожі. Вони такі покручені, заломисті та переплавлені, що можна в них розгледіти будь-що — людське обличчя, дивного звіра, а чи морське чудовисько. Ті найцікавіші іноді навіть виставляють, як на виставку, на паркан. 

Старожили називають ті шматки кременю «крейдятами», «крейдяними дітьми». Вони завжди… дивували Тіфані: так, наче камінь силкувався ожити. Деякі крейдята скидались на шмат м’яса, кісток чи ще якихось залишків із крамнички м’ясника. Здавалося, що там, у темряві, на дні морському, крейда намагалася обернутись на живу істоту. 

Та навколо були не лише крейдяні кар’єри. Люди всюди лишили свій слід у Крейдокраї: тут були напівповалені кам’яні кругляки, а ще, наче зелені прищики, — поховальні кургани, в яких, кажуть, поховані прадавні вожді зі своїми скарбами. Ніхто не наважується розкопати, щоб перевірити, чи це так. 

Іноді вівчарі, вигнавши отару в долину, щоб чимось зайняти час, очищали від бур’янів давні різьблення на крейдяних покладах. Крейда залягала всього за пару дюймів під торфом. Сліди від копит витримували сезон, а от різьблення — тисячі років. То були зображення коней і велетнів, але найцікавіше — це те, що їх неможливо достеменно побачити із землі. Скидалося на те, що їх вирізьбили для глядачів, що дивляться з неба. 

Ще тут є дивні місця, як‑от Кузня Старого, — це всього лиш чотири великі пласкі каменюки, розташовані так, що утворюють врослу в землю хижку неподалік від кургану. Кузня має всього декілька футів завглибшки. На вигляд — нічого особливого, але спробуй-но гукни туди своє ім’я, то воно відіб’ється луною тільки по декількох секундах. 

Усюди люди лишили по собі сліди. Крейдокрай мав вагу.