— Того, хто підніме меча проти пана свого, — вішають. Голодного, що краде в пана вівцю, — вішають. Собаку, що загриз вівцю, — убивають. Такі закони гір, а гори ці проросли мені в кістках. Хто такий Барон, щоб заради нього переступати закон? 

І вона знову відвернулась до своїх овець. 

— Барон — пан на цій землі, — відповів служка. — Це його право. 

Бабуня Болячка винагородила його поглядом, від якого люди сивіють ураз. Так принаймні розповідається в переказі. Та всі розповіді про Бабуню Болячку мають у собі дещицю від казки. 

— Якщо це його право, як ти оце сказав, то хай переступає закон, і подивимося, що буде. 

По декількох годинах Барон прислав свого доглядача, який мав значно вищий статус, і вони з Бабунею були давно знайомі. Він сказав: 

— Пані Болячко, Барон вимагає, щоб ви скористались своїм впливом і врятували його собаку. Він вас за це залюбки винагородить п’ятдесятьма золотими, що має згладити ситуацію. Я певен, ви розумієте, що так виграють усі. 

Бабуня курила люльку, пильнуючи овець, і мовила: 

— Ти заступаєшся за свого пана, пан — за собаку. А хто заступиться за гори? Де той Барон, заради якого ми маємо переступити закон? 

Кажуть, що коли Барон це почув, то аж притих. Та хоч він і був пихатий, — часто без жодних на те підстав, і зверхній, та дурним він не був. 

Ввечері він прийшов до Бабусиної хатинки і сів неподалік. Небавом Бабуня Болячка спитала: 

— Чим я можу вам допомогти, мій пане? 

— Бабуню Болячко, благаю, врятуйте мого пса, — відповів Барон. 

— Срібло приніс? Злото? — спитала Бабуня Болячка. 

— Ні срібла, ні злота, — відповів Барон. 

— Добре. Бо закон, який можна поперти сріблом чи злотом, — то минущий закон. Отож, мій пане, чого ви хочете? 

— Благаю, Бабуню Болячко, рятуйте мого пса! 

— То ти намагаєшся поперти закон словом? 

— Так, Бабуню Болячко. 

Бабуня Болячка, розповідається далі в оповідці, помилувалася заходом сонця, а тоді сказала: 

— Ну то приходь завтра на світанку до старої кам’яної повітки і подивимось, чи може старий пес по-новому гавкати. Там побачимо. І на тому бувайте здорові. 

Мало не все село прийшло на світанку до старої повітки. Бабуня прийшла зі своєю будою і привела вівцю із новонародженим ягням. Вона завела їх у повітку і замкнула там. 

Якісь чоловіки прийшли з псом. Пес був розлючений і верткий — він цілу ніч просидів на ланцюгу, а тепер намагався куснути чоловіків, що тримали його на двох шкіряних повідцях. 

Пес був волохатий. І мав іклища. 

Барон приїхав у супроводі доглядача. Бабуня Болячка кивнула їм і відчинила дверцята повітки. 

— Пустите пса у повітку, до овець, пані Болячко? — спитав доглядач. — Ви хочете, щоб він їх загриз? 

Ніхто особливо не сміявся. Бо особливо ніхто й не любив доглядача. 

— Побачимо, — відповіла Бабуня. 

Чоловіки притягли собаку до порога, увіпхали у повітку і затраснули за ним двері. Люди чимдуж припали до маленьких віконечок. 

Ягня мекало, пес гарчав, а тоді почулося бекання матері-вівці. Та це не було звичайне овече бекання. В ньому був надрив. 

Щось буцнуло об двері, і вони мало не злетіли із завіс. Всередині почулося собаче скавчання. 

Бабуня Болячка взяла Тіфані на руки і піднесла до віконця. 

Переляканий пес намагався підвестися, але ягня знову подало сигнал, і сімдесят фунтів знавіснілої вівці щодуху, наче бійцівський баран, вгатило його головою. 

Бабуня поставила Тіфані на землю і запалила люльку. Вона собі всмак попахкувала люлькою, а позаду неї тряслася хижка і скиглив та скавчав пес. 

Небавом вона кивнула чоловікам. Ті відчинили двері. 

Собака спромігся прошкандибати на трьох лапах заледве три фути, як ягничка мекнула і буцнула його так, що пес беркицьнув і лапами вкрився. 

Пес лежав нерухомо. Він уже, здається, зрозумів, що буде, як він спробує підвестися. 

Бабуня Болячка кивнула чоловікам, ті схопили вівцю і заволокли її назад до повітки. 

Барон дивився на все це, роззявивши рота. 

— Він же ж минулого року загриз кабана! — вичавив із себе він. — Що ви з ним зробили? 

— Він поправиться, — відповіла Бабуня Болячка, вправно уникаючи відповіді. — Найбільше його болить уражений гонор. Та тепер він на овець і не гляне, закладаюся, — вона облизала великий палець на правій руці і підняла його догори. 

Коли минуло зачудування, Барон теж облизав пальця і притис його до бабусиного. Цей знак був добре відомий усім. У Крейдокраї присяга на пальцях — то незламна клятва. 

— Моє слово, закон поперто, — мовила Бабуня Болячка. — Пам’ятайте це ті, хто вершать долі. Пам’ятатимете цей день? Ви мусите. 

Барон кивнув їй. 

— Пам’ятатимете, — вела далі Бабуня Болячка. І вони з Бароном роз’єднали пальці. 

Наступного дня Барон передав Бабуні золото, та це тільки формально була винагорода — насправді ж це був «Веселий Моряк» у золотій обгортці: пуделко дешевого і паскудного люлькового тютюну. А Бабуня курила тільки такий. Вона гнівалась, коли мандрівні крамарі довго не навідувалися і не було як поповнити запаси тютюну. Бабуню було не підкупити жодними скарбами світу, а от унція «Веселого Моряка» — ніколи не залишала її байдужою. 

Все налагодилося після цієї оказії: доглядач не так сильно супився, коли орендна плата надходила із запізненням; барон став трохи ввічливішим із людьми. Батько Тіфані якось одного вечора, після двох пив, сказав, що Барону продемонстрували, що буває, коли вівцям уривається терпець, що все може враз змінитися, а мама цитьнула на нього, бо ж ніколи невідомо, хто де розвісив вуха. 

А ще, одного разу, Тіфані почула, як тато пошепки казав мамі: 

— Це стара вівчарська фіґля, от і все. Стара вівця битиметься, наче лев, на смерть за своє маля, всі це знають. 

Ось у чому річ. Ніякої магії. Але на той момент — це було справжнє диво. І не перестало бути магією, коли став зрозумілий механізм… 

Нак Мак Фіґлі уважно слухали Тіфані, час від часу позиркуючи пожадливо на пляшку «Спеціальної овечої настоянки». 

«А я навіть відьомської школи не спромоглася знайти, — подумала Тіфані. — Я не знаю ані однісінького заклинання. В мене навіть гостроверхого капелюха нема. Все, що я вмію, — робити сир і не гасати в паніці, коли щось йде не за планом. Ага, і ропуха ще маю!» 

«Та й я не розумію, що кажуть малолюдці. Та вони знають, хто вкрав мого братика». 

«Щось мені підказує, що Барон уявлення не має, що йому з усім цим робити. І я теж, та моя уява здатна на більше». 

— Я чимало пам’ятаю про Бабуню Болячку, — сказала Тіфані. — Що мені слід, по-вашому, зробити? 

— Келда нас прислала, — відповів Пограбуйко. — Вона чула, що Крулева наближаєсі. Вона знала, шо то буде лихо. Вона нам сказала, шо біда буде і шо тре найти нову відьму, внучку Бабуні Болячки, і та точно знатиме, чим зарадити. 

У Тіфані втупилися в очікуванні сотні малолюдців. Дехто з них мав вплетені пір’їни у волоссі, а на шиях — намиста із кротячих зубів. Не варто зізнаватись натовпу людців із посиненими обличчями і шабелинами завбільшки зі самого малолюдця, що ти ніяка не відьма. Нікого не можна так розчаровувати. 

— А ви допоможете мені знайти брата? — спитала Тіфані. 

Фіґлі у відповідь анічичирк. Тіфані не здавалась: 

— Ви допоможете мені викрасти брата у Королеви? 

Сотні маленьких — і паскудних — писків ураз засяяли на радощах. 

— Оце пу-нашому! Ти знаєш нашу балачку! — озвався Пограбуйко. 

— Та не зовсім, — відповіла Тіфані. — Стривайте, я швидко! Йду спакую речі, і вирушаймо, — сказала Тіфані, намагаючись прибрати впевненого вигляду, наче вона знає, що робить. Вона заткнула корком «Спеціальну овечу настоянку». Нак Маг Фіґлі зітхнули, зажурившись.