«Ми тримали на ланцюгу вівчарок, щоб ті допомагали нам пасти отару. Дрімки пасуть сни для Королеви…» 

По центру квадрата, в якому сиділи дрімки, клубився туман. Сліди копит і сліди Роланда вели повз дрімок на прив’язі — у гущу туману. 

Тіфані вертнулась на місці. Тіні відсахнулись. Враз довкола стало пусто: ану співу пташок, ані шелесту лісу. Вдалині вона розгледіла ще трьох дрімок — їхні великі, круглі і розлізлі писки визирали з-за дерев. 

Вони її оточили і пасли. 

Як би було добре, якби хтось був поруч і її спинив: 

— Ні! Це надто небезпечно! Не роби цього! 

На жаль, нікого поруч не було. Вона ось-ось зробить щось небувало відважне, а ніхто навіть не знатиме, якщо щось піде не так. Це її страшить і водночас… дратує. Як її це дратує! Це місце її дратує. Глупе і дивне. 

Те саме вона відчувала, коли Дженні виплигнула з річки. З її річки! І та Королева викрала її брата! Може, це й егоїстично так думати, але лють — це краще, ніж страх. Страх — це холодний і вогкий безлад, а от лють — гостра. І Тіфані це на руку. 

Дрімки пасуть її! Як вівцю! 

Розлючена вівця може покласти на лопатки злого собацюру. 

Отже… 

Чотири великі дрімки сидять по кутах квадрата. О, це буде усім снам сон… 

Замахнувшись сковорідкою — високо, аж по плече, щоб змести те, що насмілиться наблизитись, і, ледь стримуючись, щоб не впісятись, Тіфані поволі почала спускатися пагорбом, бредучи крізь сніги і тумани… 

…і прибрела вона у літо. 

Спека, наче жар з духовки, обпалила їй обличчя, аж Тіфані зойкнула. 

Якось у неї вже був сонячний удар — там, у долині, коли вона гуляла без капелюха. І тепер усе було так само: світ навколо неї набув тривожно-тьмяних відтінків зеленого, жовтого і фіолетового. Тіні не було. Спека так згусла, що, здавалося, от‑от закуриться. 

Тіфані стояла серед очерету… принаймні було на це схоже. І він сягав їй вище голови. 

…і там росли соняхи, тільки от… 

…соняхи чомусь білі… 

…бо це ніякі не соняхи насправді. Це стокротки. Вона це знає напевно. Вона сотні разів бачила їх на малюнках у книжці казок. Це стокротки, а навколо — не очерет, а трава. А сама Тіфані — крихітна, дуже крихітна. 

Вона потрапила у дивний малюнок. Малюнок — це сон, чи сон — це малюнок, яка різниця, якщо ти — всередині! Впади-но зі скелі. Яка тобі різниця, чи земля наблизилась до тебе, чи ти — до землі. І так зле, і так погано. 

Здаля пролунав гучний хрускіт і хриплі окрики. Хтось заплескав у долоні і сказав сонним голосом: 

— Молодець! Дуже добре… 

Тіфані, прокладаючи собі шлях крізь траву, що було не так уже й легко, пішла на звук. 

На пласкому камені сидів чоловік і велетенським дворучним молотом лущив горіхи завбільшки з нього самого. За ним спостерігав натовп людей. Тіфані сказала «людей», бо нічого кращого їй на гадку не спало, однак те слово аж по швах тріщало від натуги вмістити у себе означуване. 

По-перше, вони всі були різного розміру. Хтось вищий, хтось нижчий, та всі були нижчі за траву довкола. Ті менші взагалі були крихітні. Дехто з лиця був такий, що годі двічі глянути. А дехто й такий, що й одного погляду забагато. 

«На те воно й сон, — сказала сама до себе Тіфані. — Сон і не має бути правдоподібним і приємним. Це просто сон, а не мрія. От би людям, які бажають, щоб «твоє життя скидалося на сон», потрапити сюди хоча б на п’ять хвилин». 

Коли вона вийшла на яскраву задушливу галявину, чоловік саме підняв молоток догори: 

— Перепрошую! — сказала вона. 

— Так? — запитав чоловік. 

— Чи нема тут, бува, Королеви? — спитала Тіфані. 

Чоловік витер піт з чола і вказав кивком на той бік галявини: 

— Її Величність пішли у спочивальню, — відповів він. 

— Спочили? Чи пішли в альтанку? — запитала Тіфані. 

— Друга думка правильна, міс Тіфані. 

«Тільки не питай його, звідки він знає твоє ім’я», — подумала Тіфані. 

— Дякую, — відповіла вона, а оскільки її гарно виховали, то ще додала: — Успіхів у лущенні горіхів. 

— Ось цей — міцний горішок, — відказав чоловік. 

Тіфані пішла далі, намагаючись не виказувати свого здивування і вдавати, що ця група дивних майжелюдей — це просто собі звичайне товариство. Найстрашніші серед них, мабуть, ті дві Великі Жінки. 

У Крейдокраї міцні жінки були в пошані. Всі фермери хотіли мати за дружину велику міцну жінку. Робота на фермі — важка, тож жінка, яка не може взяти під пахву двох поросят чи в’язку сіна на плечі — нікому не потрібна. Та ці дві могли підняти цілого коня! Вони пропікали Тіфані поглядом, коли та проходила повз. 

На спині в них були крихітні ідіотські крильця. 

— Який прекрасний день, щоб помилуватися, як лущать горіхи! — радісно вигукнула Тіфані, коли порівнялася з ними. 

Їхні велетенські бліді обличчя зморщилися, наче вони силувалися зрозуміти, що вона таке. 

Поруч із ними сидів невеличкий чоловічок з великою головою, облямівкою сивої бороди і шпичастими вухами. Вбрання його було дуже старосвітським. Він теж спостерігав за лущенням горіхів і заодно — за Тіфані. 

— Доброго ранку! — привіталася вона. 

— Пчих! — сказав він, а в голові у Тіфані пролунав синхронний переклад: «Тікай звідси!». 

— Перепрошую? — здивувалася вона. 

— Пчих! — повторив чоловічок, махаючи руками. А Тіфані знову почула переклад: «Тут дуже небезпечно!». 

Він відмахувався блідими руками, наче намагаючись відігнати її. 

Похитавши головою, Тіфані пішла собі далі. 

На галявині були пани та пані, люди у пишному вбранні, а ще — декілька пастухів. Дехто з них, однак, був наче зібраний із клаптиків — геть як у дитячій книжці, що лежала в Тіфані у спальні. 

Книжка та зроблена із цупкого картону, та попередні покоління малих Болячок добряче її обшарпали. На кожній сторінці, розрізаній поперек на чотири рівні смужки, був зображений якийсь персонаж. Суть книжки була в тому, що знуджене маля могло собі гортати сторінки і перевдягати персонажів. Так, тулуб пекаря могла вінчати голова воїна, а внизу були сукня та селянські чоботи. 

Тіфані ніколи не було настільки нудно: вона вважала, що навіть ті, хто все життя висять на гілляках головою донизу, не можуть аж настільки знудитися, щоб хоч п’ять секунд погортати цю книжку. 

Люди довкола неї мали такий вигляд, наче вони щойно зійшли зі сторінок тієї книжки, або ж — потемки одягалися на костюмовану вечірку. Дехто кивав їй, коли вона з ними порівнялася, але не був здивований її появі. 

Тіфані пірнула під листок, більший за неї, і там, у прихистку, витягла з кишені ропуха. 

— Шо? Хо-о-олодно мені-і-і, — пропищав ропух, скулившись у неї на долоні. 

— Холодно? Та тут як у печі! 

— Ні, хо-о-олодно, — вперся ропух. — Поклади мене до кишені, я замерзаю! 

«Стривайте», — подумала Тіфані: 

— А ропухам сняться сни? 

— Ні! 

— Ага… то тут насправді не гаряче? 

— Ні! Кажу ж тобі! То ти мариш! 

— Пс-ст, — почулося здаля. 

Тіфані поклала ропуха назад до кишені і довго не наважувалась обернутись. 

— Це я! 

Аж тоді глянула на кущ стокроток, вдвічі вищих за людський ріст. 

— Хто це «я»? 

— Ти з глузду з’їхала? — спитали стокротки. 

— Я шукаю брата, — відрубала Тіфані. 

— Такий нестерпний малий, який невпинно випрошує цукерки? 

З-за стокроток вигулькнув Роланд і приєднався до неї під листком. 

— Так, — сказала вона, відсуваючись з відчуттям, що лиш сестрі можна називати Погіршая нестерпним. 

— І погрожує впісятись, якщо його лишити самого? — спитав Роланд.