Що про подарунок подумала Бабуня Болячка? Тіфані не мала й гадки. Скидалося на те, що вона була рада, та усім бабусям належиться радіти, коли онуки їм щось дарують. Вона поставила пастушку на поличку, а тоді посадила Тіфані собі на коліна і назвала «моя маленька джиґґітко» — трохи схвильовано, як завжди, коли вона намагалася поводитись, як личить бабусям. 

Бувало так, щоправда, дуже рідко, що Тіфані бачила, як Бабуня, що вряди-годи залишалась на фермі, а не йшла на полонину, брала статуетку в руки і розглядала її. Але як тільки вона зауважувала, що Тіфані за нею стежить, як одразу ж ставила пастушку на місце і вдавала, що їй потрібна була книжка про овець, а не статуетка. 

Можливо, журилася Тіфані, старенька вважала цей подарунок своєрідною образою. Можливо, думала вона, бабуня тепер вважатиме, що такий вигляд мають мати справжні пастушки. А не такі старі, як вона, у заляпаній сукні і важких черевиках, з лантухом, що мав би захищати плечі від дощу. Справжня пастушка має сяяти, наче зоряний небосхил. Тіфані не хотіла, — о, це останнє, чого б вона хотіла, — щоб Бабуня подумала, наче Тіфані вважає її якоюсь… неправильною. 

А потім, декілька місяців по тому, бабуся померла, і все пішло неправильно. Народився Погіршай, зник Баронів син, а тоді прийшла сувора зима, і пані Окунець замерзла в снігах. 

Статуетка не давала Тіфані спокою. Поговорити про це не було з ким. Всі були або дуже заклопотані, або байдужі. Всі були вкрай роздратовані. Вони казали, що перейматися дурною статуеткою — це… по-дурному. 

Вона мало не розтрощила ту пастушку, але таки стрималася, бо всі б питалися, в чому справа. 

Зараз вона б такого невідповідного подарунка нізащо б не зробила. Тепер вона вже доросла. 

Вона згадала, як бабуня дивно усміхалася, розглядаючи статуетку. Ну чому ж вона нічого не сказала. Та Бабуня любила мовчати. 

А ось тепер вона подружилася із блакитними малолюдками, які бродять пагорбами і пильнують отару. І вони це роблять, бо любили бабуню. Тіфані моргнула. 

В цьому є сенс! Люди лишають тютюн у пам’ять про Бабуню Болячку. 

А Нак Мак Фіґлі в пам’ять про Бабуню Болячку пильнують овець. Все працює як годинник! Ніякої магії, щоправда, в цьому нема. Як і Бабуні Болячки… 

— Дурноверхий Вулі! — кликнула Тіфані, дивлячись, як він борсається у брата в обіймах, і намагаючись не розплакатись. 

— Га-а? 

— А то правда те, що мені Пограбуйко розповів? 

— Га-а-а? — брови Вулі враз люто поповзли догори. 

— Містере фіґель, ви б могли прибрати руку з його рота? — спитала Тіфані. 

Дурноверхого Вулі відпустили. Пограбуйко мав схвильований вигляд, а Вулі — вкрай нажаханий. Він стягнув чепчик і тримав його в руках, на кшталт якогось щита. 

— Це правда, Вулі? — спитала Тіфані. 

— Вай, вай. 

— Просто скажи: так чи ні. 

— Ая! Правда, — випалив Вулі. — Вай, вай… 

— Щиро дякую, — відповіла Тіфані, пчихаючи і намагаючись непомітно втерти сльози. — Все гаразд. Я все розумію. 

Фіґлі не зводили з неї поглядів. 

— То ти сі не будеш злила на нас? — спитав Пограбуйко. 

— Ні. Я все розумію. 

Її слова відлунювали у печері, і сотні чоловічків зітхнули з полегшенням. 

— Вона не обернула мене на кузьку! — радів Дурноверхий Вулі, радісно усміхаючись товаришам. — Чули, хлопці? Я говорив з відьмою, і вона на мене сі не надула! Вона мені усміхаєсі! 

Він усміхнувся Тіфані і вів далі: 

— Знаєте, пані, якщо тако взяти згорток кабаки і перевернути догори дриґом, то пів моряцкої шапки і клаптик вуха будут, як пані гм-м-м… як то… ну… теє… 

— І тут знову я мушу втрутитисі і заткнути трубу, — сказав Пограбуйко, затуляючи Вулі рота. 

Тіфані розтулила було рота, щоб щось сказати, але враз замовкла — їй залоскотало у вусі. 

Під стелею спали кажани, а тепер попрокидалися і поспіхом повилітали крізь отвір у стелі. 

Дехто з фіґлів порався біля чогось, що Тіфані скидалось на чудернацький круглий камінь з діркою посередині, викочений у віддалений кут печери. 

У вухах їй шуміло і булькало, наче з них витікав віск. Фіґлі вишикувалися перед каменем у дві шеренги. 

Тіфані штурхнула ропуха: 

— Може, мені слід знати, що таке кузька? — прошепотіла вона. 

— То маленька комашка, — пояснив ропух. 

— Гм, як цікаво! А що це за писк такий? 

— Я ропух. Слух у нас не дуже. Та це, мабуть, отой вгорі постарався. 

Фіґель був угорі, коло самого отвору, крізь який — Тіфані призвичаїлася до напівтемряви — виднілося золотаве сяйво. 

Новоприбулий був сивий, а не рудий, і хоч і досить високий, як на фіґля, — худий, як тріска. В руках він тримав щось схоже на велику шкіряну торбу, з якої стирчать маленькі рурки. 

— Таке, я певна, не багатьом людям пощастило побачити і… вижити, — сказав ропух. — Він грає на мишиці! 

— Мені у вухах лоскотно! — Тіфані намагалася не зважати на два маленькі вушка на мишиці. 

— То висока тональність, тому так, — пояснив ропух. — Звісно, фіґлі чують звуки не так, як люди. Це, мабуть, їхній співець. 

— Він складає героїчні пісні про славні битви? 

— Ні, він читає поезії, які відлякують ворогів. Пам’ятаєш, наскільки слова важливі для Нак Мак Фіґлів? Тож коли вправний піїта читає поезію, ворожі вуха враз вибухають. Скидається на те, що вони чекають тебе… 

Власне, в цей момент Пограбуйко делікатно поплескав Тіфані по носку черевика: 

— Келда тебе прийме, пані, — сказав він. 

Музика припинив грати і стояв поважно біля отвору. Тіфані відчула, як у неї втупилися сотні крихітних допитливих очиць. 

— «Спеціальна овеча настоянка», — прошепотів ропух. 

— Перепрошую? 

— Візьми із собою, — наполягав ропух. — Буде на подарунок! 

Малолюдки уважно спостерігали, як Тіфані лягла долілиць і пролізла крізь дірку в камені. Ропух міцно тримався за дівчинку. Коли Тіфані підповзла ближче, то зрозуміла, що те, що вона вважала каменем, насправді було великим круглим щитом — зеленаво-блакитним та побитим іржею від старості. Дірка, яку той щит прикривав, була достатньо велика, щоб Тіфані могла пролізти крізь, але ноги залишилися ззовні, бо в печеру вони б просто не помістилися: по-перше, тому що там стояло ложе, хоч і мале, на якому сиділа келда; по-друге, в печері було ніде ступити — всюди лежали купи і насипи золота. 

Палати, променіти, палахкотіти, поблискувати… 

Збиваючи масло, Тіфані часто думала про слова. Ономатопея — це звуконаслідувальні слова, — вичитала вона в словнику, — що відтворюють звук описуваного ними явища чи об’єкта, наприклад, крапля «крапає». Та Тіфані вважала, що мають бути слова, «які утворені від звуків того, що вони описують, якби те щось видавало звуки». 

Візьмімо, наприклад, «поблискувати». Якби сонячний зайчик звучав, відбиваючись віддалік на вікні, то він би «палахкотів». А передзвін блискіток, що виграють на фользі, звучав би як «поблиск-поблиск». А от «променіти» — це чистий, прозорий звук, що променисто світліє вдалині. А щось м’яке і слизькувате — «палає». 

В печері було чутно всі ці звуки водночас. Свічка була лиш одна і пахла вона овечим жиром, але золоті тарелі та кубки палали, променіли, палахкотіли і поблискували, відбиваючи світло навсібіч, аж один промінчик розсік повітря світлом, що аж пахло багатством. 

Навколо ложа келди лежало золото. Келда сиділа на ложі, обпершись на гору подушок. Вона була набагато огряднішою за усіх інших малолюдків, наче складалася із кульок каштанового кольору, виліплених із прим’ятого тіста.