Коли до кімнати прослизнула Тіфані, то очі келди були заплющені, та щойно Тіфані перестала борсатись, як та їх розплющила. То були найпроникливіші очі, з тих, що їй довелося бачити, навіть проникливіші за очі міс Тік. 

— То… ти внучка Сари Болячки? — спитала келда. 

— Так. Тобто, ая, — відповіла Тіфані. Лежати долілиць було не дуже зручно. — А ти келда? 

— Ая. Тобто, так, — відповіла келда усміхнувшись, і її кругляве обличчя забрижилось від зморшок. 

— То як тебе звуть? 

— Тіфані, е-е-е… Келдо. 

Витівка протислась із іншого краю кімнати і сіла на стільці коло ложа келди, прискіпливо й осудливо спостерігаючи за Тіфані. 

— Гарне ім’я. Нашою мовою це звучатиме як «ті-фа-ан». Земля під Брижами, — сказала келда. 

— Не думаю, що хтось хотів… 

— Те, що хтось хоче і що хтось робить — то дві великі різниці, — обірвала її келда. Її крихітні оченята сяяли. — Твій братик… з ним усе добре. Можна навіт повісти, шо він зара в більшій безпеці, ніж коли-будь. Жодні смертельні хвороби його не заторкнут. Крулева і волосини на його голові не рушит. І в тому є зло. Дівчино, поможи мені. 

Витівка зірвалась на рівні ноги і допомогла келді виборсатися з-поміж подушок. 

— Про що це я? — вела далі келда. — Ага, про малого. Ая, можна повісти, що йому там не зле ведеться, в землях Крулеви. А мама за ним плаче? 

— І мама, і тато, — відповіла Тіфані. 

— А сестра? — спитала келда. 

Тіфані відчула, як слова «Так, звісно ж» неконтрольовано закрутились на кінчику її язика. Та вона знала, що було б дуже нерозумно дати їм зірватись. Ця невеличка старенька жінка бачила її наскрізь. 

— Ая, ти вроджена відьма, так? — спитала келда, вп’яливши погляд у Тіфані. — В середині в тебе є гірчинка, яка тебе пече, так? Гірчинка, яка пильнує за тобою. Ти здатна на Перші Погляди і Задні Думки. І це великий дар, і велике прокляття водночас. Ти бачиш і чуєш те, що іншим не під силу. Світ відкриває тобі свої таємниці, але ти, як та гостя на вечірці, що стоїть у кутку і не може приєднатися до всіх. В тобі є гірчинка, яка не скресне і не щезне. Ти з роду Сари Болячки, авжеж. Хлопці правильну відьму привели. 

Тіфані не знала, що відповісти, тож промовчала. Келда дивилася їй просто у вічі, очі її поблискували, аж Тіфані зніяковіла. 

— Чому Королева викрала мого брата? — запитала вона врешті-решт. — І навіщо їй я? 

— А ти гадаєш, ти їй потрібна? 

— Так, власне, це точно. Тобто, Дженні, може, й випадково мені трапилася, а от вершник без голови? А гончаки? А викрадення Погіршая? 

— Вона думає про тебе, — відповіла келда. — І коли вона думає, то частина її світу проникає у наш. Можливо, вона хоче тебе випробувати? 

— Випробувати мене? 

— Наскільки ти вправна. Ти відьма, що стереже кордони і переходи. Як і твоя бабуся, хоч вона так би про себе ніколи не сказала. Я теж стерегла, аж дотепер, та час передати обов’язки тобі. Їй доведеться мати справу з тобою, якщо вона хоче дістатися до нашої землі. Ти мастачка на Перші Погляди і Задні Думки, достоту як твоя бабуся. То рідкісне вміння для людей. 

— Ти думаєш, що я можу бачити всіх наскрізь? — здивувалася Тіфані. — Я з тих, хто бачить привидів і всяке таке? 

— О, ні. Яке ж суто людське мислення! Бачити наскрізь — це коли ти бачиш те, що є, а не те, що хтось хотів би, щоб ти бачила. Ти побачила Дженні, ти побачила вершника — і вони всі для тебе були реальними. Бачити впритул — то другосортний вид зору, коли бачать тільки те, що хтось хоче, щоб ми бачили. Більшість людей вміє дивитися тільки впритул. Слухай уважно: я щезаю, а ти ще багато чого не знаєш. Ти думаєш, що існує тільки один-єдиний світ? В цьому переконані вівці і смертні, сліпі на обидва ока. Бо, правду кажучи, світів більше, ніж зірок у небі. Зрозуміло? Вони всюди — великі та маленькі, ось вони — в тебе під носом. Вони буквально скрізь! Деякі світи можна побачити, а деякі — за замкненими дверима. Це може бути пагорб чи дерево, або ж камінь чи закрут стежки, чи навіть думка — це може бути що завгодно. Тобі потрібно навчитися робити їх зримими, бо ти проходиш повз них, навіть про це не знаючи. Деякі брами і ворота… отруйні. 

Келда пильно подивилася на Тіфані і продовжила: 

— Ти хотіла знати, навіщо Крулеві знадобився твій малий? Крулева любить дітей. Але своїх не має. Вона їх обожнює. Вона даватиме малому все, що він захоче. Вона виконуватиме всі його бажання. 

— Єдине його бажання — це цукерки! — вигукнула Тіфані. 

— Справді? А ти давала йому цукерки? — спитала келда, наче читаючи думки Тіфані. — Але потребує він не цукерок, а любові, виховання і щоб йому казали «ні», коли він хоче чогось шкідливого. Він має вирости сильним. А він таким не виросте, якщо буде в Крулеви. Все, що він матиме від життя, — це солодощі. До скону. 

Краще б келда на неї так не дивилася. 

— Та добре, що в нього є сестра, ладна на все, щоб його повернути, — сказала маленька старенька жінка, відводячи погляд від Тіфані. — Як же йому пощастило, що в нього є ти. Ти вмієш бути сильною, авжеж? 

— Так, гадаю. 

— От і добре. А слабкою ти вмієш бути? Ти вмієш вклонитися буревію? А вклякти перед грозою? — келда усміхнулася. — Ні, не відповідай. Пташка мусить вистрибнути з гнізда, щоб полетіти. Та й ти маєш бабусин характер: а як вона щось собі втовкмачила до голови, то ніхто її не переконав би в протилежному. Ти ще не отрок, — і це добре, — бо туди, куди ти йдеш, дітям усе дається легше, дорослим — важче. 

— Це світ Королеви? — ризикнула спитати Тіфані, намагаючись вловити кожне слово келди. 

— Ая. Я його чую: він стелиться туманом ту і там. Я слабну. Я не можу захистити наш світ. То, дитино, домовмося так: я покажу тобі, де Крулева, а ти, як повернешся, станеш келдою. 

Ці слова вразили Витівку не менше, ніж Тіфані. Вони смикнула головою, розтулила було рота, але келда цитьнула її, махнувши зморшкуватою рукою. 

— Келду, дівчинко, слід слухатися. То не крути мені голови. Мою пропозицію ти чула. І кращої тобі не діждати. 

— Але вона не може… — затнулась Витівка. 

— Не може? — перепитала келда. 

— Мамо, вона ж не пікся! 

— Ну так, трохи переросток, — погодилася келда. — Не нервуйсі, Тіфані. То не надовго. Я просто хочу, щоб ти трохи попильнувала світ вільних малолюдків. Припильнувала наш край, як твоя бабуня колись. Хлопців моїх би погледіла. А коли твій малий вернесі, Гаміш полетить у гори і оголосить, що в Крейдокраї нова келда. В нас тут файно, дівчата приходять пасти отару. Ну, що скажеш? 

— Вона не знає, як у нас заведено! — запротестувала Витівка. — Ви, мамо, оце з перевтоми таке кажете! 

— Ая, — відповіла келда. — Але дочка не може успадковувати материн клан, ти це добре знаєш. Ти відповідальна дівчина, Витівко, але час тобі обрати варту і піти на пошуки власного клану. Тут тобі лишатися не можна. 

Келда глянула на Тіфані: 

— То як, Тіфані? 

Вона підняла великий палець, завбільшки з голівку сірника, і чекала. 

— А якими будуть мої обов’язки? — спитала Тіфані. 

— Думати доведеться, — відповіла келда, все ще тримаючи пальця вгорі. — Мої хлопці золоті, відважніших не знайти. Та вони думают, шо голова — то щоб на плечах носити і буцати нею. От такі ми, малолюдки. Ми не такі, як ви, великі люди, розумієш. У тебе є сестри? У Витівки нема жодної. То моя єдина дочка. Келду благословляють тільки однією дочкою, а синів у неї можуть бути сотні й сотні. 

— То це все твої сини? — спитала Тіфані приголомшено. 

— Ая, мої, — відповіла келда, усміхаючись. — За винятком декількох моїх братів, що прийшли сюди зі мною, коли я стала келдою. О, ну що це за здивований погляд у тебе! Дітваки родяться дуже маленькими, як горошинки в стручку. А ростут ой як швидко, — зітхнула вона. — Іноді мені здається, що розум дістається тільки дочкам. Хлопці дуже файні, але розумаками їх не назвеш. От тому їм потрібна ти. 

— Мамо, та вона не впорається із обов’язками келди! — заперечила Витівка.