— Якщо мені все пояснити, то чому ж не впораюся, — відповіла Тіфані.
— От і добре, — чвиркнула Витівка. — Оце буде видовище!
— Пам’ятаю, Сара Болячка розповідала про тебе, — сказала келда. — Вона казала, що ти чудна мала — все слухаєш, за всім спостерігаєш. Вона казала, що в тебе в голові безліч слів, які ти ніколи не вимовляєш вголос. Вона чудувалася, що з тебе виросте. Час це з’ясувати, еге ж?
Знаючи, що Витівка на неї витріщається, — а може й саме тому, що Витівка на неї витріщається — Тіфані облизала великий палець і легенько притулила до крихітного пальця келди.
— Отже, домовились, — мовила келда. Вона якось раптово обм’якла і наче зменшилась. Обличчя зморщилось. — Ніхто не скаже, що я залишила синів без келди, яка про них дбатиме, — пробурмотіла вона. — Тепер я можу йти в Останній Світ. Витівко, тепер келда — Тіфані. І поки ти тут, ти слухатимешся її.
Витівка втупилася собі під ноги. Тіфані зрозуміла, що та розлютилася не на жарт.
Келда сперлася на подушки. Вона підкликала Тіфані схилитися до неї ближче і слабким голосом сказала:
— От і все. Готово. А тепер — моя частина домовленості. Слухай. Знайди… місце, де час відстає. Там є вхід. Він до тебе зблисне. Поверни його, шоб серце твоєї бідної матусі і твоя гулува…
Вона запнулась. Витівка нахилилася до неї.
Келда принюхалася.
Тоді розплющила одне око:
— Ше нє, — пробурмотіла вона Витівці. — Келдо, то мені примарилосі, чи то пахне «Спеціальна овеча настоянка»?
На мить Тіфані розгубилася, а тоді озвалася:
— А так. Це я. Ось…
Келда спромоглася сісти в ліжку:
— Ото є найфайніше, що придумали люди, — сказала вона. — Витівко, вціди-но мені краплину. Велику.
— Від цього волосся на грудях росте, — попередила її Тіфані.
— Йой, най буде! Шо мені ті два-три кучері, як є краплинка «Спеціальної овечої настоянки» від Сари Болячки.
Витівка подала їй шкіряний кубок, завбільшки з наперсток.
— Мамо, тобі від цього буде зле, — сказала Витівка.
— Ото вже мені вирішувати, — відказала келда. — Одну крапельку перш ніж я піду, прошу, келдо Тіфані.
Тіфані легенько перехилила пляшку. Келда нетерпляче піднесла кубок.
— А крапелька могла б бути і більша, келдо, — дорікнула вона. — В келди сердечко щедре!
Вона відсьорбнула напій: не ковтнула, бо то було замало для ковтка, але й не пригубила.
— Ая, як то було давно, коли я востаннє пила ту наливку, — мовила вона. — Твоя бабуня і я, бувало, сьорбали си, сидячи коло вогню холодними вечорами.
Тіфані чітко побачила в уяві: Бабуня Болячка і ця маленька опецькувата жінка сидять коло пузатої печі в хижці, а навколо, під зорями, пасуться вівці…
— Великолюдка не дає мені пройти, — понуро зауважила Витівка.
— Дозволь зауважити, що там є де протиснутись, — відповіла їй стара келда тихим голосом — але в ньому вчувалися штормові нотки, які з’являться тут як тут, якщо хтось наважиться на непослух.
Припікаючи Тіфані поглядом, Витівка прослизнула повз неї.
— Ти знаєш ймо якого пасічника? — спитала келда.
Коли Тіфані ствердно кивнула, старенька продовжила:
— То ти розумієш, чому в нас тілька одна дочка. Без війни не обійдеться, якщо в одному вулику буде дві королеви. Витівка має вибрати собі малолюдків, що підут за нею, і знайти й собі власний клан. Так заведено. Вона вірить, що може бути інакше, дівки собі таке в голову вроят, сама знаєш. Вважай на неї.
Тіфані відчула, як хтось пройшов повз неї. До кімнати зайшли Пограбуйко і співець. Почулося перешіптування і шурхіт.
Навколо почали збиратися непрохані глядачі.
Коли люд вгамувався, келда сказала:
— Для клану зле навіть на годину лишитися без келди, яка б про нього дбала. То ж Тіфані буде вашою келдою, поки не знайдете нову…
Шепіт оточив Тіфані зусібіч. Стара келда глянула на Вільяма-співця:
— Чи я маю рацію, що таке вже колись було? — спитала вона.
— Ая. Двічі. В піснях то є, — відповів Вільям. Він запнувся, а тоді продовжив. — А то й тричі, якщо взяти до уваги, що Крулева…
Його слова заглушив вереск, що лунав позаду Тіфані:
— Ні крулеві! Ні крулю! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати!
Стара келда підняла руку догори:
— Тіфані — нащадка Бабуні Болячки, — сказала вона. — Ви всі її знаєте.
— Ая, і ви всі виділи, як вона витріщилася в невидимі очі безголовому вершнику, — додав Пограбуйко. — На таке мало хто здатен!
— Я була вашою келдою сімнадцять років, і моє слово — закон, — промовила стара келда. — Тож вибір зроблено. Наказую вам допомогти їй повернути свого братика. Це ваш обов’язок в пам’ять про мене і Сару Болячку.
Вона оперлася на подушки і тихим голосом вела далі:
— А теперка співець нам заграє «Прегарні квіти». Побачимося в Останньому Світі. А ти, Тіфані, вважай си, — келда зітхнула гірко. — Десь казки справджуються, десь пісні збуваються…
Келда замовкла. Вільям-співець надув міх мишиці і подув в одну з рурок. Тіфані відчула, як у вухах щось забулькотіло. Звуки музики були занадто високі, щоб вона могла їх почути. Небавом Витівка схилилася над ліжком і подивилася на матір, а тоді — розплакалась.
Пограбуйко озирнувся і глянув на Тіфані: очі його наповнились слізьми:
— Можна тебе, келдо, попросити піти у велику залу? — мовив він ледь чутно. — В нас тут багато роботи. Знаєте, як то є…
Тіфані кивнула і дуже обережно, — малолюдки розтікались увсебіч поперед нею, — вийшла з кімнати. Вона знайшла закуток, де нікому не заважала і сіла там, притулившись до стіни. Вона думала, що буде багато айкання та ойкання, але смерть келди забагато важила для малолюдків, щоб отак зойкати. Одні фіґлі плакали, інші — втупились у порожнечу. Новина поширювалась, і в великій багаторівневій залі западала мерзенна зарюмсана тиша…
…того дня, коли померла Бабуня Болячка, пагорби мовчали.
Псам щодня носили свіжі хліб, молоко та обрізки м’яса. Не часто, але Тіфані таки чула, як батьки розмовляли і тато сказав мамі:
— Слід наглядати за мамою.
І от сьогодні черга Тіфані. Вона ніколи не вважала це обов’язком. Їй подобалося туди ходити.
Однак вона зауважила тишу. Тепер це не була тиша зіткана з безлічі різних звуків, хижку накрив купол безголосся.
Вона все зрозуміла. Ще до того, як увійшла всередину крізь прочинені двері і знайшла Бабуню на вузенькому ліжку.
Вона відчула, як її пройняло холодом. Холод навіть звучав — дзвінко і пронизливо, як нота музики. Холод мав голос. Це був голос бабусі: «Не плач, слізьми не поможеш, нема часу на розмови, треба братися до діла…».
А тоді… Тіфані погодувала собак, що чемно чекали сніданку. Було б добре, якби вони зробили щось сентиментальне — скавуліли чи лизали бабусине обличчя. Але ні. Голос все ще лунав у Тіфані в голові: «Не плач. Не плач за Бабунею Болячкою».
А тепер вона спостерігає за тою, трохи молодшою Тіфані, — як та тиняється неприкаяно у хижці, наче маріонетка…
Вона прибрала в хижці. Окрім ліжка та печі, там більше нічого й не було. Хіба що корзина з білизною, велика бочка води і коробка на продукти — ось і все. Ага, зате було безліч «овечих» штучок — казанків, пляшечок, мішків, ножів та ножиць. Якщо не зважати на сотні блакитно-жовтих обгорток «Веселого Моряка», пришпилених до стіни, то тут не було нічого, що вказувало б на те, що тут хтось живе.
Одну обгортку Тіфані взяла собі — вона все ще вдома, схована під матрацом. І тут вона пригадала собі одну оповідку.
Понад одне речення Бабуня Болячка говорила нечасто. Вона щадила слова так, наче за них платити треба було. Та одного дня, коли Тіфані принесла обід, Бабуня розповіла їй байку. Як курив пес файку. Вона розгорнула пачку тютюну, зиркнула на обгортку, а тоді, трохи спантеличено, як це бувало, — на Тіфані і промовила:
