Істота трохи побовталась на пательні — шматки зубів і кавалки зелених водоростей ляпнули у воду — а тоді ковзнула і занурилась у воду, пускаючи на поверхню великі бульбашки. 

Каламуть осіла, і річка знову стала собою — мілкою, крижаною і з рінню на дні. 

— Хоцю цюцю! — верещав Погіршай, який ніколи не чув і не бачив нічого, попри цукерки. 

Тіфані розв’язала мотузку і дала йому солодощі. Він з’їв їх миттю, як завжди. Тіфані зачекала, поки він виблює, а тоді повела його додому, думаючи про все, що сталося. 

А в очереті, при землі, перешіптувалися тихенькі голоски: 

— Трясця, Бобцю, ти то бачив? 

— Ая, видів. Руки в ноги і пігнали, тре повісти Великому, що ми здибали відьму. 

Міс Тік бігла курною стежкою. Відьмам не подобається, коли їх хтось застає за біготнею. Це якось не професійно. Та й не гоже, щоб хтось бачив, як вони несуть щось, а в неї, як на зло, намет на плечах. По собі вона ще й слід залишала — хмаринку пари. Відьми ж бо сохнуть зсередини! 

— Які в нього зуби! — пролунав загадковий голосок, але цього разу десь з-під її капелюха. 

— Знаю! — відрубала міс Тік. 

— А вона просто взяла і луснула його по голові! 

— Знаю! 

— Ось так! 

— Так. Вражаюче! — сказала міс Тік. 

Вона трохи захекалась. До того ж вони прийшли на нижні пагорби, а вона не найліпше давала собі раду на крейді. Мандрівні відьми люблять, щоб під ногами було твердо і надійно, а не м’яка порода, яку завиграшки проткнеш ножем. 

— Вражає? — знову почувся голосок. — Та вона зробила з брата живця! 

— Дивовижно, правда ж? — відповіла міс Тік. — Який гострий розум… о, ні… 

Вона спинилася і слабосило притулилася до стіни, зведеної довкола поля. 

— Що таке? Що таке? — запитував голос з капелюха. — Та я мало не випав! 

— Це та клята крейда! Я вже її відчуваю! Я можу чарувати на твердій землі, на скелі — чудово, навіть на глині непогано… а от на крейді — ні в сих ні в тих! Я дуже чутлива до земних порід, аякже! 

— На що ти натякаєш? — поцікавився голосок. 

— Крейда… голодна порода. На крейді сил у мене небагато. 

Власник голосу, все ще із сховку, пропищав: 

— То тут тобі й кінець? 

— Та ні! Магія моя тут не діє, ось і все… 

Міс Тік на відьму не була схожа. Та більшість відьом не схожі, принаймні з тими мандрівними так. Скидатися на відьму — то небезпечно, особливо, якщо доводиться мандрувати поміж неуків. І саме тому вона не носить окультних прикрас, не має сяючого магічного ножа чи там срібного кубка, з облямівкою маленьких черепків, не носить мітли, з якої сиплються іскри — усіх тих ознак, за якими можна впізнати відьму. В кишенях її ніколи не було більше декількох чарівних штучок — ну, може, якась шворка, монетка-дві, та й, ясна річ, оберіг. 

Всі у цьому краю носять із собою обереги, і міс Тік зауважила, що відсутність такого викликає в людей підозри у відьомстві. Хочеш бути відьмою — маєш бути трохи цинічною. 

Міс Тік мала гостроверхого капелюха, але то був нишко-капелюх, який настовбурчував вершок тільки, коли вона веліла. 

Єдина річ у її торбині, що могла викликати підозри — це крихітний зачовганий томик «Вступу до ескапології» Великого Вільямсона. Якщо в тебе така робота, що тебе вмить можуть пожбурити у ставок, ще й із зв’язаними руками, то вміння проплисти тридцять ярдів під водою, не скидаючи вбрання, і ловити бульбашки повітря поміж водоростей нічим тобі не допоможуть, якщо ти не навчишся вправлятися із вузлами різної складності. 

— Ти тут не маєш магічних сил? — спитав голос з капелюха. 

— Не маю, — відповіла міс Тік. 

Вона роззирнулася за якимсь дивним дзенькотом. Попереду прямувала чудернацька процесія. Це були здебільшого віслюки з маленькими возиками, вкритими яскравими пелеринами. Люди йшли коло возиків, запилюжені по пояс. То були переважно чоловіки, вбрані у барвисті мантії — ну принаймні вони були яскравими до того, як їх роками волочили по багнюці та курних дорогах — і чорні квадратні капелюхи, доволі дивні на вигляд. 

Міс Тік усміхнулася. 

Вони скидалися на мислителів, та серед них не знайшлось би й однісінького, хто б міг полагодити чайник. Вони вели ось яку справу — продавали невидимі речі. А продавши, що б там у них не було на продаж, те щось і надалі лишалось у них. Вони продавали те, що всім було потрібне, але ніхто його не хотів. Вони продавали ключі до всесвіту тим, хто навіть не здогадувався, що всесвіт на замку. 

— Не дам ради чаклувати, — сказала міс Тік, випроставшись. — Та я можу навчати! 

Тіфані тим часом працювала у молочарні до смеркання. Сир сам себе не зробить. 

На ланч був хліб з варенням. Мама їй сказала: 

— Завтра вчителі будуть у місті. Можеш піти, коли тут впораєшся. 

Тіфані сказала, що піде, бо їй треба більше довідатись про те і се. 

— Можеш взяти їм пів дюжини морквин і яйце. Я певна, яйце їм, бідолашним, пригодиться, — сказала мама. 

Тіфані взяла все із собою і пішла на науку, варту цілого яйця. 

Більшість хлопців із села, вирісши, робило ту саму роботу, що й їхні батьки, чи принаймні роботу, яку виконували батьки інших хлопчаків. Дівчата мали виконувати роботу чиїхось дружин. Ще вони мали вміти читати і писати, — цяцька для домашніх білоручок, яка не личить хлопцям. 

Однак усі погоджувалися, що таки є пара речей, які слід знати навіть хлопцям, щоб випередити їхні питання на кшталт «А що там по той бік гір?» чи «А чому дощ паде з неба?». 

Кожна сільська родина щороку купувала собі «Альманак», і з того була сяка-така наука. «Альманак» був великий і товстий, надрукований десь далеко, і в ньому можна було детально прочитати про фази Місяця і коли які рослини час садити. Також він містив декілька прогнозів на грядущий рік, і там згадувалося про віддалені краї, як‑от Хапонія чи Гершеба[3]. Тіфані бачила малюночок Хапонії в «Альманаку». Там був зображений верблюд серед пустелі. Якби мама їй не сказала, що це, то вона б не знала ні того, ні іншого. Вона задумувалась, чи в тім краю є ще щось, та, здавалося, Хапонія = верблюд і пустеля — це єдине, що було відомо про ті землі. 

І в тому то й проблема. Якщо не знайти способу спинити потік питань, то люди питатимуть і питатимуть. 

Вчителі тут стають у пригоді. Натовпи вчителів бродять поміж гір, так само, як і лудильники, ковалі, знахарі-чудотворці, продавці тканин та інші мандрівні торговці, які пропонують людям товар на щодень — непотрібний? та такий, що час від часу знадобиться. Вони ходять від села до села і читають короткі лекції про все на світі. Вони тримаються віддаль від інших мандрівників і мають доволі загадковий вигляд у своїх обшарпаних мантіях і чудернацьких квадратних капелюхах. Вони говорять складними словами, на кшталт «рифлене залізо». Життя в них непросте: животіють на тому, що вдається заробити з уроків, які дають усім, хто готовий слухати. А коли ніхто не слухає, то перебиваються печеними їжаками. Сплять вони під зорями: вчителі математики їх рахують, астрономії — міряють, а краснослови — називають. Вчителі географії зблудили десь у гущавині лісу і попались у ведмежі капкани. 

Люди здебільшого раді були їх бачити. Вони навчали дітей акурат, щоб заткнути їм рота, — в тому-то й вся суть, урешті-решт. Та зі села їх слід було випровадити до темряви, аби курей не покрали. 

Сьогодні кольорові рундуки та намети розкинулись на полі одразу за селом. Попереду загородили високими полотняними стінами невеличкі квадратні площі, які пильно гляділи асистенти, аби ніхто, бува, не почув Науку задарма. 

На першому наметі, який трапився Тіфані, висіла вивіска, на якій писало таке: 

Тіфані одразу зрозуміла, що може він і собаку з’їв на головних земних масивах, але наука від вчителя зі сусіднього намету йому б пригодилась поза сумнівом: