— Ану засмаж мені ікри, і щоб зі скоринкою! 

З натовпом коїлось щось дивне. Ніхто не панікував і не намагався втекти, а це, поза сумнівом, — єдино правильна реакція на вторгнення фіґлів. 

Тіфані пройшлася залою. Люди в маскарадних костюмах не зважали на неї. «Це тому, що вони тут тільки для масовки, — подумала вона, — як і дерева — для фону». Вона попрямувала до блакитних дверей і відчинила їх. 

Там не було нічого — тільки непроглядна темрява. 

Отож… єдиний вихід — знайти дрімку. Варіантів більше нема. Дрімка може бути де завгодно. Це може бути маска, а може й просто стіл. Це може бути що завгодно. 

Тіфані роздивлялася натовп. І тут вона побачила Роланда. 

Він сидів за столом. Сам. Стіл гнувся від наїдків. В руці він тримав ложку. 

Вона підбігла до нього і вибила йому ложку з рук: 

— Ти геть здурів? — спитала вона, бештаючи його і підіймаючи на ноги. — Ти хочеш залишитися тут навіки? 

Позаду почувся гамір. 

Потім, пригадуючи, що відбулося, вона була певна, що це їй почулося. Вона просто знала, що там хтось є. Зрештою, це ж просто сон. 

Вона озирнулася. І там була дрімка. Вона визирала з-за колони. 

Роланд просто сидів і витріщався на все, що відбувалося навколо. 

— Все гаразд? — спитала у відчаї Тіфані, намагаючись його розтормошити. — Ти щось з’їв? 

— Соль моль соль, — пробурмотів хлопець. 

Тіфані озирнулась і глянула на дрімку. Та повільно наближалася, намагаючись триматися в тіні. Вона скидалася на маленького сніговика, зліпленого із брудного підталого снігу. 

Музика лунала гучніше. Свічки сяяли яскравіше. Пари у костюмах звірів кружляли все швидше й швидше. Підлога тремтіла. Сон сколихнувся. 

Нак Мак Фіґлі бігли до неї звідусіль і щось волали, намагаючись перекричати шум і гам. 

Дрімка підкрадалася до Тіфані, ворушачи товстими блідими пальцями. 

— Перший Погляд, — видихнула Тіфані… і відтяла Роланду голову. 

Сніг на галявині розтав, і дерева скидалися на цілком нормальні дерева. 

Дрімка лежала на землі, просто перед Тіфані, яка тримала в руці стару сковорідку, що, як виявилося, чудово відтинає голови. Оце так сон. 

Тіфані озирнулась і побачила Роланда — такого блідого, що його завиграшки можна було б сплутати з дрімкою. 

— Це було страшно, — сказала вона. — Дрімка хотіла, щоб я вбила тебе. Вона прибрала твою подобу. Але вона не вміє розмовляти, на відміну від тебе. 

— Ти мене мало не вбила! — прохрипів хлопець. 

— Скажеш таке, — відповіла Тіфані. — Будь ласка, не тікай. Ти, бува, не бачив тут маленького хлопчика? 

Роланд насупився: 

— Що? 

— Королева його викрала, — пояснила Тіфані. — А я прийшла повернути його додому. І тебе теж, якщо захочеш. 

— Тобі звідси не вибратися, — прошепотів Роланд. 

— Але ж сюди я пробралася? 

— Пробратися — просто. А вибратися ще нікому не вдавалося! 

— А я зможу! — сказала Тіфані впевнено, хоч насправді так не почувалась. 

— Вона тебе не відпустить! — вигукнув Роланд, задкуючи. 

— О, я тебе прошу, не будь таким… дурним, — відказала Тіфані. — Я знайду Королеву і поверну брата додому, щоб ти там не варнякав. Ясно тобі? До тепер мені все вдавалося. І я не сама, щоб ти знав, а з підмогою. 

— І де ж вона? — поцікавився Роланд. 

Тіфані озирнулася. Від Нак Мак Фіґлів не було й сліду. 

— Вони завжди приходять, — сказала Тіфані, — коли потрібно… 

Раптом вона усвідомила, що ліс якось дивно опустів. І охолов. 

— Вони будуть тут як тут, от побачиш, — додала вона з надією в голосі. 

— Вони залишились уві сні. В пастці, — монотонно пробубнів Роланд. 

— Не може такого бути! Я ж убила дрімку! 

— Все не так просто, як ти думаєш, — відповів хлопець. — Ти уявлення не маєш, що це за місце. У снах бувають ще сни. Ніколи невідомо, чи все відбувається наяву, чи ти все ще уві сні. Усі сні контролює Королева. Зрештою, це ж казкові малолюдці. Їм вірити не можна. Нікому не можна вірити. І тобі я теж не вірю. Ти ж, либонь, теж мені снишся. 

Він відвернувся від неї і пішов собі вслід за вервечкою слідів від копит. 

Тіфані завагалася на мить. Єдина справжня людина ось-ось піде геть, і вона залишиться на самоті з несправжніми деревами і тінями. 

І страхіттями, що в тих тінях ховаються, чатуючи на неї… 

— Гей, — сказала вона. — Ви де? Пограбе? Вільяме? Вулі? 

У відповідь — лиш тиша. Навіть еха не було. Вона сама-самісінька, тільки чутно, як серце калатає. 

Ясна річ, вона боролася і перемагала чудовиськ, чи не так? Але Нак Мак Фіґлі завжди були поруч, і це було простіше. Вони ніколи не опускають рук, вони кидаються в атаку, не задумуючись, і не знають, що означає слово «страх». 

Задні Думки привели Тіфані до словника. Який вона колись прочитала вздовж і впоперек: страх — це одне з тисяч невідомих малолюдкам слів. На жаль, їй воно добре відоме. І відчуття страху теж. Вона й зараз його відчуває. 

Тіфані взяла сковорідку. Не така вже це й добра зброя. 

Холодні синяві тіні поміж дерев, здавалося, розросталися і розросталися. 

Попереду, де виднілися сліди копит, вони були темніші. Дивно, та ліс позаду неї тепер був привітний, мало не принадний! 

«Хтось не хоче, щоб я йшла вперед, — думала вона. — Це… спонукає йти вперед!» Сутінки моторошно поблискували в тумані. Там може чигати що завгодно! 

Тіфані завагалася. Вона спіймала себе на думці, що чекає Нак Мак Фіґлів, марно сподіваючись почути їхній оклик «абодайго» (це точно погане слово, вона навіть сумнівів не має). 

Тіфані витягла з кишені ропуха. Той мирно спав у неї на долоні. Тіфані дала йому щигля. 

— Шо? — квакнув ропух. 

— Я застрягла в лісі жахіть і я тут зовсім сама, і… здається, скоро стемніє, — сказала Тіфані. — Що мені робити? 

Ропух розплющив одне сонне око і пискнув: 

— Геть. 

— А то з тебе помічник! 

— Найкраща порада у світі, — відповів ропух. — А тепер поклади мене в кишеню, а то від холоду я впадаю в сплячку. 

Тіфані неохоче поклала тваринку назад до кишені фартуха і випадково намацала томик «Овечих недуг». 

Вона витягла книжку і розгорнула навмання. Це був розділ про лікування зіпріння — увесь текст закреслили олівцем, а на берегах акуратним круглим бабусиним почерком було виведено: 

Тіфані дбайливо згорнула книжку й обережно, щоб не розбудити ропуха, поклала у кишеню. А тоді, міцно вхопивши ручку сковорідки, ступила у синяву тінь. 

«Звідки беруться ці тіні, якщо на небі нема сонця?» — думала вона, бо краще зосередитись на таких питаннях, аніж розмірковувати про значно гірші речі. 

Та цим тіням не потрібне світло. Вони клубляться понад снігом самі по собі, а коли Тіфані підступає ближче — щезають. Ну, це принаймні непогано. 

Тіні юрмились в неї за спиною. Вони йшли за нею назирці. Декілька разів Тіфані оберталась до них обличчям і тупала на них — тоді тіні відступали і ховалися за деревами, та вона знала — варто відвернутися, як вони тут як тут. 

Попереду вона вгледіла дрімку, що ховалася за деревом. Тіфані на неї крикнула і замахнулась сковорідкою — і та пошкандибала геть. 

Роззирнувшись довкола, Тіфані побачила ще двох дрімок далеко позаду. 

Стежка вилась догори і ховалась у чомусь, що скидалося на ще густіший туман. Туман злегка переливався. Тіфані попрямувала вперед, бо іншої дороги не було. 

Коли вона піднялася на вершину, то опинилася над долиною. 

Там сиділо чотири дрімки — великі такі, більші за тих, що їй траплялися раніше. Вони сиділи одна навпроти одної, наче по кутах квадрата, випроставши коротенькі ніжки. Кожна мала золотий ошийник і прип’ятий до нього ланцюг. 

— На ланцюгу? — здивувалася Тіфані вголос. — Але ж… 

…хто міг прип’яти дрімку на ланцюг? Тільки хтось, хто й сам вміє снувати сни.