— Але ж ви казали, що їсти і пити уві сні не можна, а то там залишишся назавжди! — вигукнула Тіфані. 

— Та, но не для всіх так є, — відповів Пограбуйко. — Нам то не страшно. Нам усе одно, де їсти і пити. Нема такого місця, з якого ми не виберемося. 

— Нє, но в пабі ми можемо застрягти надовго! — втрутився Великий Ян. 

— Ая, — радісно погодився Пограб. — Іноді, щоб вийти з пабу, то треба докласти чимало зусиль, то є так. 

— А де ж Королева? — спитала Тіфані. 

— А, вона… та змилась, як тільки ми з’явилися, — відповів Пограб. — І нам час, панно, а то зара сон сі змінить, — він кивнув на Погіршая. — То твій малий? Ото кусень смаркача! 

— Хо-о-очу-у-у цю-ю-ю-цю-ю! — заверещав Погіршай, увімкнувши авторежим «цукерка». 

— Дулю з маком тобі під ніс! — відповів Пограб. — Ану вгамуйся і злазь з рук, тюпцяй за нами своїми ногами! Час звідси забиратись! 

Тіфані розтулила було рота, щоб заперечити, але стулила, коли Погіршай, що на мить замовк від здивування, радісно захихотів: 

— Які файні! Малюсі-сі-сікі! 

— Ну, все, — сказала Тіфані. — Почалося… Тепер він ніколи не замовкне. 

Та вона здивувалася не на жарт, бо раніше Погіршай так завзято цікавився лише желейними ведмедиками. 

— Пограбе, в нас тут один справжній знайшовсь! — кликнув малолюдок. 

Тіфані вжахнулась, побачивши, як Нак Мак Фіґлі тримають за голову непритомного Роланда, що лежав горілиць на землі. 

— А, то той хлопчина, що був з тобов нечемний, — відповів Пограб. — То він хтів гепнути Великого Яна молотком по голові. То він зле придумав. І що з ним тепер робити? 

Трава затремтіла. Світло потьмяніло. І раптом похолоднішало. 

— Ми не можемо його тут просто лишити! — сказала Тіфані. 

— Добре-добре, беремо із собою, — відповів Пограб. — Рушаймо! 

— Малюсі-сі-сі-кі! — радісно верещав Погіршай. 

— Боюсь, це так буде цілий день, — пояснила Тіфані. — Перепрошую. 

— Біжіть до переходу, — наказав Пограбуйко. — Ти бачиш двері? 

Тіфані розгублено озирнулась. Холодний вітер дошкуляв нестерпно. 

— Ось двері! — скомандував Пограбуйко. 

Тіфані закліпала і різко метнулась навкруги. 

— Е-е-е-е, — вичавила вона. 

Дар слова, що був прокинувся, коли вона вступила у словесну сутичку з Королевою, вперто не хотів повертатися. Тіфані спробувала зосередитись. Та цей запах снігу… 

Безглуздо звучить — запах снігу. Це ж просто замерзла вода. Та прокинувшись вранці, Тіфані непомильно знала, що вночі сніжило. 

Сніг пах, наче з олов’яним присмаком. Так, так, олово на смак — достоту, як сніг на запах. 

Тіфані відчула, як її мозок скрипить від натуги. Якби вона спала, то вже б прокинулася. Не бігти, навіщо. Уві сні всі кудись біжать. Та там є якась стежка… вузька і геть біла. 

Тіфані заплющила очі і подумала про сніжно-білу хрустку постіль. Вона зосередилася на відчуттях. Треба зосередитись і прокинутись… 

Таки сніг під ногами. 

— У правильному напрямку йдеш, — сказав Пограбуйко. 

— Я вибралася! — вигукнула Тіфані. 

— Ага, бо вихід — в голові! — крикнув Пограб. — Вперед! 

Тіфані відчула, як її підіймають догори. А поруч, на маленьких блакитних ніжках малолюдків, плив над землею Роланд. 

— Не спинятися, поки ми звідси не виберемося! — скомандував Пограб. — Фіґлів не здолати! 

Вони помчали по снігу. Попереду бігли ті, хто не мали ніякої ноші. 

Небавом Тіфані озирнулась і побачила, як ширяться клубами блакитні тіні. Тіні гуснули і темніли. 

— Пограбе… 

— Ая, я бачу, — сказав Пограб. — Побігли! 

— Пограбе, тіні нас наздоганяють! 

— Та бачу! 

Сніг колов обличчя. Дерева мелькали і розпливались. Ліс миготів. Та тіні вже склубилися на стежці і тепер більше скидалися на густий туман, крізь який так просто не пройти. 

Тіні позаду зчорніли, як ніч. 

Малолюдки минули останнє дерево і вибігли на безкрає засніжене поле. 

— Що сталося? 

— Де наші сліди? — спитав Дурноверхий Вулі. — Вони ж були тут! Щойно! І як ми тепер знайдемо дорогу? 

Витоптана стежка, що привела їх сюди, зникла. 

Пограбуйко озирнувся глянути на ліс — темрява клубилася над ним, наче густий дим, заповнюючи увесь небокрай. 

— Вона вислала за нами погоню із нічних жахіть, — пробурчав Пограб. — Хлопці, буде бійня. 

Тіфані розгледіла постаті, що чигали в пітьмі. Вона міцніше притулила до себе Погіршая. 

— Жахи, — повторив Пограб, обернувшись до Тіфані. — Краще б тобі їх не бачити. Ми їх затримаємо. А ти біжи щодуху! Біжи звідси! 

— Нікуди я не побіжу! — вигукнула Тіфані. 

З лісу лунав високий пронизливий писк, що більше скидався на скрекіт комах. 

Малолюдки зібралися в гурт. Зазвичай вони з усмішкою чекають на бій, та цього разу вони всі мали напрочуд серйозний вираз облич. 

— А щоб ту Крулеву качка копнула! Двічі! — вигукнув Пограб. 

Тіфані озирнулась. Ген за небокраєм закипала чорнота — вона згущувалася і змикалась навколо них кільцем. 

«Вихід є, — подумала вона. — Стара келда казала, що вихід завжди є. Двері всюди. Треба знайти двері. Але тут тільки сніг навколо і пара дерев…» 

Малолюдки повитягали з піхов шабелини. 

— А що це за жахи? — спитала Тіфані. 

— Та такі довгоногі цибаті істоти з гострими зубиськами і великими крилиськами. І ще очей у них сотня. Та й таке… — пояснив Дурноверхий Вулі. 

— Ая, все набагато гірше, — втрутився Пограб, пильно вдивляючись у темряву, що стрімко до них наближалася. 

— Що може бути гірше? — спитала Тіфані. 

— Схиблене нормальне, — пояснив Пограб. 

Тіфані аж здригнулась. О, так, вона ці жахіття знає. Вони не часто сняться, але вони — найстрашніші. 

Одного разу вона прокинулася і вся тремтіла від однієї лиш думки про черевики Бабуні Болячки: вони переслідували її уві сні. А ще якось за нею гналася цукерничка. Будь-що може стати нічним жахіттям. 

Чудовиська — це таке. А от скажені черевики — це вже гірше. 

— Е-е-е… Я дещо придумала, — озвалася вона. 

— І я, — сказав Пограб. — Кажи, що там у тебе! 

— Дивись, он там гайок, — вказала Тіфані. 

— Ну? — спитав Пограб. Він втупився у хмару жахіть. Вже проглядалися видива — ікла та кігті, лаписька і хвости. Дивлячись на Пограба, було ясно, що першим чудовиськам, які глянуть їм у вічі, буде непереливки. Звісно, якщо в них є очі. А далі — будь що буде. 

— А як ви битимитесь із цими жахіттями? — спитала Тіфані. 

Комашине дзижчання гучнішало. 

— Ми можемо битися з будь-ким і будь-чим, — проричав Великий Ян. — Як є голова, то чому б не гепнути її кулаком? А як нема голови, а є дупа, то чому б не дати доброго копняка? 

Тіфані вдивлялась у постаті, що наближалися. 

— Є голови. А в декого і не одна! — вигукнула вона. 

— Ну то файно є! — вигукнув Дурноверхий Вулі. 

Малолюдки переминалися з ноги на ногу, готуючись до бійки. 

— Співче, — звернувся Пограбуйко до Вільяма, — зіграй-но нам лемент. Будемо битися під звуки мишиці. 

— Ні! — вигукнула Тіфані. — Так не буде! Єдиний спосіб побороти жахіття — прокинутися! Я — ваша келда! І я наказую вам: йдемо до тих дерев! І то вже! 

— Малюсі-сі-сі-кі! — верещав Погіршай. 

Фіґлі зиркнули на дерева, а тоді — на Тіфані. 

— Вперед! — заволала Тіфані щосили, аж фіґлі затремтіли. — Зараз же! Так буде краще! 

— Відьмі не заперечиш, Пограбе, — пробурмотів Вільям. 

— Я відведу нас усіх додому! — докинула Тіфані. 

«Сподіваюся», — додала вона про себе. 

З-за дерев за ними пильно стежили маленькі круглі лиця. То були дрімки. 

— Ая, але… — Пограб глянув на Тіфані і додав нерішуче. — А із цим що робити… 

На фоні небокраю, сповненого жахіттями, виднілася маленька білувата цятка. 

Це Пчих. Він мчав щодуху. Руки ходили туди-сюди, як поршні. Куці ніжки дріботіли, аж мигтіло в очах. Щоки надималися, як повітряні кульки. 

Хмара жахів перегнала його і покотилася далі.