Мітли наближались.
На тій, що була ближче до землі, сиділо двоє. Коли мітла приземлилася, Тіфані впізнала в одній з постатей міс Тік — вона сиділа позаду, вчепившись у меншу постать, що кермувала мітлою. Міс Тік скорше сповзла, аніж спішилась з мітли, а тоді пошкандибала до Тіфані.
— Ти собі не уявляєш, що мені довелося стерпіти, — сказала вона. — То було жахливо! Ми летіли крізь грозу! З тобою все гаразд?
— Е-е-е-е… так…
— Що сталося?
Тіфані витріщилася на міс Тік. І як тут відповісти на таке питання?
— Королеви більше нема, — відказала Тіфані. Здається, це вичерпна відповідь.
— Що? Королеви нема? О, до речі, це місіс Оґґ.
— Здоров, — привіталася керманичка мітли, поправляючи довгу чорну сукню, з-під подолу якої долинало ляскання ґумок.
— Там, угорі, вітер дме куди захоче, щоб ви знали! — сказала вона.
То була опецькувата веселунка з обличчям, наче яблуко, що довго пролежало у комірчині, і коли вона усміхалася, зморшки на личку ворушились навсібіч.
— А це, — вела далі міс Тік, — це міс…
— Панна, — перебила її відьма, що саме спішувалася з мітли.
— Перепрошую, панна Дощевіск, — виправилася міс Тік.
— Дуже, дуже могутні відьми, — прошепотіла вона Тіфані на вушко. — Мені пощастило їх зустріти. Там, у горах, відьом цінують.
Тіфані й не здогадувалася, що міс Тік здатна хвилюватися, та вона, схоже, панікувала від самої лиш присутності панни Дощевіск. Вона була висока — не така вже й висока, зрозуміла Тіфані згодом, як висока на вигляд і поставою. Та, якщо не приглядатися, то запросто можна піддатися враженню.
Вона, як і всі чаклунки, була вбрана у доволі благеньку чорну сукню. Обличчя вона мала тонке і якесь старече — і це все, що можна було зчитати з лиця. Пронизливі блакитні очі зміряли Тіфані з голови до ніг, а тоді ще раз — з ніг до голови.
— Гарні черевики, — сказала відьма.
— Розкажи панні Дощевіск, що сталося… — почала було міс Тік.
Та відьма змахнула рукою, і міс Тік ураз замовкла. Тіфані очам своїм не вірила.
Панна Дощевіск ще раз зміряла Тіфані поглядом — аж він пройшов наскрізь і спинився аж за п’ять миль звідтіля. А тоді вона підійшла до каменів і змахнула рукою. То був дивний рух — наче коловорот, і по ньому залишився осяйний слід у повітрі. Пролунав шум, схожий на чудернацьке суголосся різних звуків, а тоді різко змовк. І запала тиша.
— «Веселий Моряк»? — спитала відьма.
— Так, — відповіла Тіфані.
Відьма ще раз махнула рукою. Почувся ще один дивний пронизливий звук.
Панна Дощевіск рвучко розвернулась і вдивлялася у далечінь, де стирчав чубчик кургану малолюдків.
— Нак Мак Фіґлі? Келда? — спитала вона.
— Ем-м… так. Та тільки тимчасово, — відповіла Тіфані.
— Ясно, — сказала Дощевіск.
Помах. Шум.
— Сковорідка?
— Так. Та вона загубилася.
— Ага.
Помах. Шум. Вона наче висотувала минуле з повітря.
— Наносили води?
— І дрів теж, — додала Тіфані.
Помах. Шум.
— Ясно. «Спеціальна овеча настоянка»?
— Так, тато каже, що вона…
Помах. Шум.
— Ага. Край снігів.
Помах. Шум.
— Королева.
Помах. Шум.
— Бійки.
Помах. Шум.
— Море?
Помах. Шум. Помах. Шум.
Дощевіск вдивлялася у миготіння, наче там були тільки їй видимі зображення. Місіс Оґґ сіла поруч із Тіфані. Її коротенькі ніжки бовтались у повітрі, не дістаючи до землі, коли вона вмощувалася зручніше.
— Якось я закурила собі «Веселого Моряка», — сказала вона. — Пахне, як нігті на ногах, еге ж?
— Точнісінько! — визнала Тіфані.
— Якщо ти келда Нак Мак Фіґлів, то ти б мала вийти заміж за одного з них, правда? — вела далі місіс Оґґ, наче й не було нічого.
— Так, та я викрутилася, — відповіла Тіфані. Вона все розповіла, а місіс Оґґ сміялася. То був компанійський сміх — такий заспокоює.
Помахи та шум припинилися. Дощевіск вдивлялася в нікуди, а тоді мовила:
— Хай там як, ти поборола Королеву. Та тобі допомогли, я гадаю.
— Так і було, — відповіла Тіфані.
— І хто ж це був?
— А це не ваша справа, — сказала Тіфані, не встигнувши прикусити язика.
Міс Тік зойкнула.
Місіс Оґґ заморгала, і її оченята бігали від Тіфані до Дощевіск, ніби вона слідкувала за м’ячиком на тенісному матчі.
— Тіфані, це найвідоміша чаклунка у сві… — розлютилася міс Тік, але Дощевіск подала їй знак рукою, щоб та замовкла. «Треба й собі так навчитися махати руками», — подумала Тіфані.
Дощевіск зняла гостроверхого капелюха і вклонилася Тіфані.
— Влучно, — сказала вона, випроставшись і дивлячись у вічі Тіфані. — Я не мала права питати. Це твій край, і ми тут тільки з твого дозволу. Я поважатиму тебе, якщо ти поважатимеш мене.
Здавалося, що на мить повітря завмерло, а небо потемніло.
Дощевіск зробила крок уперед, наче ніякою грозою і не пахло:
— Та якщо ти якось захочеш мені розповісти, то я радо послухаю, — сказала вона звичним тоном. — А ті істоти, наче зліплені з тіста? Про них я теж хочу знати більше. Ти до них більше не підходь. Бабуся твоя з тих, здається, з ким би я охоче познайомилася.
Дощевіск випросталась:
— А поки подивімося краще, чого б тебе ще вартувало навчити.
— Може, ви мене навчите, де шукати чаклунську школу? — спитала Тіфані.
Запала мертва тиша.
— Чаклунську школу? — перепитала Дощевіск.
— Е-е-е, — вичавила із себе міс Тік.
— Це ж була метанфора, чи не так? — спитала Тіфані.
— Метанфора? — брови місіс Оґґ поповзли догори від здивування.
— Вона мала на увазі «метафора», — пробубоніла міс Тік.
— Це ж як у казках, — не вгавала Тіфані. — Добре. Я зрозуміла. Ось це і є школа, еге ж? Чарівне місце? Світ. Ось він. Цього не розумієш, поки не придивишся. А ви знали, що фіґлі вважають наш світ раєм? А ми не звертаємо уваги. Нема ніяких уроків відьомства. Вся суть у тому, щоб вміти бачити… здається.
— Гарно сказано, ти кмітлива, — сказала Дощевіск. — Та магія існує. Ти потім це зрозумієш. Багато розуму не треба, щоб чарувати, а то чарівники не дали б ради.
— Тобі потрібна робота, — мовила місіс Оґґ. — Із чаклунства не проживеш. Магію не застосовують собі на користь. Залізне правило.
— Я вмію добре робити сир, — відповіла Тіфані.
— Сир? — перепитала Дощевіск. — Гм. Добре. Сир — це добре. А на медицині ти знаєшся? Чи на акушерстві? Ось це добре ремесло.
— Ну, я допомагала при складних пологах… овець, — відказала Тіфані. — А ще я бачила, як на світ з’явився мій брат. Мене ніхто не вигнав з кімнати. Все так само, як з ягнятами. Та, гадаю, сироваріння — то моє. Це простіше і не таке галасливе.
— Як сир, то сир, — сказала Дощевіск, киваючи на знак згоди. — Сир живий.
— Що ви робите насправді? — спитала Тіфані.
Худорлява відьма на мить завагалась, а тоді відповіла:
— Ми пильнуємо… кордони. Їх багато, набагато більше, ніж думають люди. Межі між життям і смертю, між цим і тим світом, між днем та ніччю, між тим, що правильне, і тим, що хибне… їх слід пильнувати. Ми дивимося, ми охороняємо суть речей. І ніколи не просимо про винагороду. Це важливо.
— Буває, що люди нам щось дають. Іноді люди дуже щедрі до відьом, — сказала місіс Оґґ радісно. — Коли в селі ярмарок, то я досхочу ласую тістечками. Є тисячі способів, як можна отримувати, нічого не просячи. Люди люблять, коли відьми веселі.
— Та тут, на пагорбах, люди думають, що відьми злі! — вигукнула Тіфані, а Задні Думки додали: «А згадай-но, Бабуня Болячка майже ніколи не купувала тютюн!».
— Ти здивуєшся, як люди скоро звикають до нових порядків, — мовила місіс Оґґ. — Просто треба поступово їх привчати.
— Нам уже час, — сказала Дощевіск. — Там їде верхи хтось з ферми. Чоловік, світловолосий, червонолиций…
— Наче мій тато!
— Він жене бідну конячку галопом, — додала Дощевіск. — Рушаймо. Ти все ще хочеш вчитися? Коли ти можеш піти з дому?