— Перепрошую? — здивувалася Тіфані. 

— Хіба дівчаток тут не віддають у найми і все таке? — спитала місіс Оґґ. 

— Ага. Так. Віддають, тільки трохи старших. 

— От тоді міс Тік і прийде по тебе — коли будеш трохи старша, — сказала Дощевіск. 

Міс Тік кивнула. 

— В горах є старенькі відьми, які діляться знаннями взамін на поміч по дому. За твоїм рідним краєм ми припильнуємо, поки тебе не буде, покладися на нас. Під час навчання тобі належиться триразове харчування, мітла… такі в нас порядки. Ну як? 

— Я згідна, — відповіла Тіфані, радісно усміхаючись. 

Прекрасна мить ось-ось мине, а Тіфані навіть і половини всього не з’ясувала: 

— Так, але… 

— Слухаю? — сказала місіс Оґґ. 

— Мені не доведеться танцювати голою чи ще щось таке? Я чула, що… 

Дощевіск закотила очі. 

Місіс Оґґ вишкірилася в усмішці: 

— Ну, заняття непогане, ясна рі… — почала було вона. 

— Ні, не доведеться! — урвала її Дощевіск. — Жодних пряничних хаток, жодного реготу, жодних голих танців! 

— Хіба що ти сама захочеш, — сказала Місіс Оґґ, підводячись. — Регіт ще нікому не зашкодив, звісно, якщо в міру і зі чуттям реготати. Я навчу тебе як, та нам справді вже час… 

— Але… як тобі це вдалося? — спитала міс Тік у Тіфані. — Тут же сама крейда! Як ти стала відьмою на крейді? Як же ж так? 

— Що ти там знаєш, Перспікаціє Тік, — урвала Дощевіск. — Кістяк пагорбів складається з кременю. Він гострий, твердий і корисний. Король земних порід. 

Вона взяла мітлу і повернулася до Тіфані: 

— Ти матимеш проблеми вдома, як думаєш? — запитала вона. 

— Цілком можливо, — сказала Тіфані. 

— Тобі допомогти? 

— Це мої проблеми, і я з ними дам раду сама, — відповіла Тіфані, хоч їй дуже хотілося сказати: «Так, будь ласка. Допоможіть мені! Уявити годі, що тато мені зробить! А Барон буде лютий! Та я не хочу, щоб вони думали, що я не дам ради! Я маю дати всьому лад сама!». 

— Правильно, — мовила Дощевіск. 

«Може, вони думки вміють читати», — подумала Тіфані. 

— Думки? Ні, — сказала Дощевіск, сідаючи на мітлу. — Вираз обличчя — так. Йди-но сюди, юна міс. 

Тіфані слухняно підійшла. 

— Вчитися відьомства, — почала вона. — Це зовсім не те саме, що вчитися в школі. Спершу тобі дають тест, а тоді вже ти роками з’ясовуєш і вивчаєш, як тобі вдалося його скласти. Це, певною мірою, як у житті, — вона делікатно взяла Тіфані за підборіддя і подивилася їй просто в очі. — Бачу, що ти розплющила очі. 

— Так. 

— Це добре. Не всім вдається бачити по-справжньому. Часи грядуть бентежні. Тож тобі це вміння знадобиться. 

Вона махнула рукою, обвела колом волосся Тіфані, а тоді підняла руку над її головою, злегка поклацуючи і перебираючи пальцями. Тіфані піднесла руки до голови. На мить їй здалося, що там усе, як і було раніше, а потім вона намацала… щось. Наче відчуття якесь: якщо не знати, що воно там, то й не знайдеш. 

— Там справді щось є? — спитала вона. 

— А хто його зна, — відповіла відьма. — Це віртуальний гостроверхий капелюх. Ніхто, крім тебе, не знатиме, що він на тобі. Можливо, так тобі буде легше. 

— Тобто, він існує тільки в моїй голові? — спитала Тіфані. 

— У тебе в голові багато всього. І це не означає, що воно несправжнє. Краще не вдаватися в зайві роздуми. 

— А що трапилося з ропухом? — поцікавилася міс Тік, яка таки вдавалася у роздуми. 

— Він лишився жити з вільними малолюдками, — відповіла Тіфані. — З’ясувалося, що він колись був адвокатом. 

— Ти дала Нак Мак Фіґлям адвоката? — перепитала місіс Оґґ. — Та вони цей світ догори дриґом перевернуть! Хоча, мати дриґ не так уже й погано! 

— Сестри мої, дорога зве, — сказала міс Тік, що вже сиділа на мітлі позаду місіс Оґґ. 

— Навіщо так урочисто, — дорікнула місіс Оґґ. — Це вам не театр. Бувай, Тіфі! До скорої зустрічі! 

Вона обережно здійняла ніс мітли в повітря. Мітла Дощевіск ледь чутно попискувала. Звук був дуже схожий на той, що супроводжує підйом гостроверхого капелюха міс Тік. А тоді мітла зробила бр-р-р-ру-у-у-ум! 

Дощевіск зітхнула: 

— Ох, ці гноми! Казали, що полагодили! В гномській майстерні вона й справді завелася одразу… 

Здаля почувся тупіт копит. Напрочуд швидко Дощевіск зістрибнула з мітли, вхопила її міцно обома руками і побігла по траві, аж спідниця метлялася. 

Тільки цяточка вдалині виднілася, коли батько Тіфані вигулькнув з-за пагорба. Він їхав верхи на їхньому робочому конику з ферми. Він так поспішав, що навіть не встиг взути конячку у шкіряні захисні ногавки, і тепер вона виривала залізними підковами чималі, із супну тарілку[8], шматки торфу. 

Коли батько спішився з коня, Тіфані почула приглушене бр-р-р-р-ру-у-ум позад себе. 

Вона здивувалася, побачивши, що він усміхається і плаче водночас. 

Все скидалося на сон. 

Тіфані зрозуміла, що це дуже зручна відмовка: нічого не пам’ятаєш, все, як уві сні. Не пригадую, наснилося, мабуть. 

Барон теж радів, але свято вірив у те, що Королева, ким би вона там не була, викрадала дітей, а Роланд її переміг і, само собою, допоміг цим двом бідолашним діткам повернутися додому. 

Мама наполягла вкласти Тіфані спати, хоча й на дворі був білий день. Власне, Тіфані не заперечувала. Вона стомилась і лежала під ковдрою — у рожевому світі марева, на межі сну і яви. 

Вона чула, як унизу тато розмовляв з Бароном. Вона чула, як вони намагалися зрозуміти, що трапилося, і натужно силуються виснувати цілісну історію тих загадкових подій. Звісно, дівчинка дуже смілива (це слова Барона), але ж їй дев’ять, так? Вона навіть не вміє мечем орудувати! А Роланд брав уроки фехтування в школі… 

І так вони балакали. Коли Барон пішов, Тіфані чула, як мама з татом продовжили розмову. Наприклад, про те, що Щуроміх тепер чомусь спить на даху. 

Тіфані лежала в ліжку і вдихала запах мазі, якою мама помастила їй скроні. Мабуть, вона забилась, сказала мама, побачивши, як Тіфані увесь час обмацує голову. 

Отже… червонопикий Роланд тепер великий герой, еге ж? А вона — дурненька принцеска, що підвернула ногу і тільки те й робить, що падає непритомна? Це так несправедливо! 

Тіфані сягнула по невидимий капелюх, який вона поклала на столик коло ліжка. Мама залишила їй горнятко бульйону на столику, але він там так і стояв — неторкнутий. Тіфані намацала шершавий край крис капелюха. 

«Ми ніколи не просимо винагороди, — подумала вона. — До того ж це моя таємниця». Ніхто більше не знає про вільних малолюдців. Хіба Погіршай бігає по хаті, обмотавшись скатертиною, наче кілтом, і кричить: 

— Малюсики! Зара як буцну в черевик! 

Та місіс Болячка так тішилася, що він знайшовся і що він цікавиться ще чимось, окрім солодощів, що пропускала повз вуха, що він вигукує. Ні, розповідати нікому не можна. Ніхто їй не повірить, а як і повірять, то підуть розкопувати курган малолюдків! Вона такого не допустить. 

Що б зробила Бабуня Болячка? 

Бабуня Болячка мовчала б. Бабуня Болячка часто мовчала. Вона просто усміхалася і пахкала люлькою. І чекала слушної нагоди… 

Тіфані усміхнулася. Вона не спала і це їй не наснилося. Минув день. 

А тоді — ще один. 

І ще. Дощило. Тіфані спустилася до кухні, коли там не було нікого і взяла з полиці статуетку пастушки. Вона поклала її у мішок, тихцем вислизнула з дому і побігла на пагорби. 

Грози оминали Крейдокрай — пагорби розсікали хмари надвоє, наче ніс корабля. Та коли Тіфані добралася до старої груби і чотирьох залізних коліс, коли вирізала шмат дерну та обережно видзьобала місце для порцелянової фігурки, а тоді поклала дерен на місце… задощило так, що дерен мав би прижитися. Вона подумала, що так правильно. Тіфані була певна, що запахло тютюном. 

А тоді вона попрямувала до кургану малолюдків. Вона тривожилась: вони ж там, то навіщо йти перевіряти, чи це так… це буде скидатися на сумніви, еге ж? Фіґлі — люди зайняті. Роботи в них багато. В них жалоба за старою келдою.