Небавом знову почувся хлюпіт води. А коли вона озирнулася, — так, ще одне відро було повне води. А на борошні двома доріжками виднілися сліди крихітних ніжок: одні йшли до молочарні, а інші — поверталися. 

Тіфані під силу підняти лише одне повне дерев’яне відро. 

«Тож, — подумала вона, — ті людці не тільки напрочуд швидкі, а ще й навдивовижу сильні. Щось я ними легковажила!» 

Вона глянула на великі дерев’яні відра, що миготіли туди-сюди кімнатою, і на порохи, що здіймалися навколо, наче хтось бігає навпоперек. 

«Гадаю, час покласти цьому край, — подумала вона. — Та, якщо подумати, то не буде шкоди, якщо зачекати, поки відра будуть повні». 

— А потім я маю наносити дрів у посудомийню, — мовила вона. Треба ж спробувати! 

Вона повернулася у маслярню і не озиралась, коли позаду почулося гупання. Вона не озиралася й тоді, коли стиха лунало вжух-вжух-вжух і поліна гулко падали у корзину. Вона озирнулася аж коли все стихло. 

Дрівниця закладена полінами аж до стелі, і всі відра — повні. А на борошні — сум’яття крихітних слідів. 

Тіфані перестала збивати масло. У неї було відчуття, наче маленькі очиці за нею спостерігають, — море очиць. 

— Ем-м… дякую, — сказала вона. Ні, так неправильно. Голос звучить схвильовано. Вона відійшла від маслобійки і прибрала щонайсуворішого вигляду. 

— А баран де? — спитала вона. — Я не повірю, що вам прикро, поки не повернете барана. 

З вигону почулося бекання. Тіфані вибігла на пагорб у садку і виглянула з-поза живоплоту. 

Баран таки справді повертався: задом наперед і напрочуд швидко. Він сіпнувся і спинився неподалік живоплоту, а тоді людці обережно спустили його на землю. Один із рудих став йому на голову: продуднів у ріг, напуцував його кілтом і розчинився в повітрі. 

Тіфані задумливо повернулася до молочарні. 

Та масло вже було збите. Власне, не просто збите, а сформоване у дюжину золотавих полінець, виставлених рядочком на мармуровій плиті, яку вона використовувала для виготовлення масла. І на кожному — гілочка петрушки! 

«Вони домовики?» — дивувалася вона. Книжка «Казок про фей» пише, що домовики селяться вдома і виконують домашню роботу взамін на тарільчик молока. Та на малюнку вони були зображені, як радісні маленькі істоти у довгих гостроверхих каптурах. Рудоволосі людці мали такий вигляд, що навряд би хто подумав, що вони взагалі те молоко колись куштували! Та, мабуть, варто спробувати. 

— Так, — почала Тіфані вголос, знаючи, що за нею пильно стежать таємні спостерігачі. — Добре. Дякую. Я рада, що вам прикро за вдіяне. 

Вона взяла одну з котячих мисочок із гори посуду в мийці, ретельно вимила, налила вранішнього молока, а тоді поставила на підлогу і відійшла: 

— Ви домовики? — поцікавилася вона. 

Повітря затремтіло. Молоко розхлюпалось по долівці, а мисочка полетіла шкереберть. 

— Я це сприймаю як заперечну відповідь, — сказала Тіфані. — То хто ж ви? 

Взагалі ніякої відповіді не прозвучало. 

Вона зазирнула під мийку, а тоді глянула під сирними полицями. Вона вдивлялася у затягнуті павутинням темні закутки кімнати. Здавалося, що там нікого не було. 

Тож вона подумала: «Здається, мені потрібна наука вартістю у ціле яйце, і то швидко…». 

Тіфані сотні разів йшла звивистою стежкою, що вела з ферми до села. Пів милі завдовжки і з проторованими впродовж століть коліями, більше схожими на яри, що у дощову погоду стікали по цьому крейдяному ґрунті молочними струмками. На півдорозі вона почула шурхіт. Кущі зашелестіли, хоч і вітру не було. Жайворонки стихли, — і хоч вона до того й не зауважувала їхнього співу, їхня мовчанка її вразила. Нема нічого гучнішого, ніж стихла пісня, яка лунала завжди. 

Коли вона підвела очі до неба, то дивилася наче крізь діамант: воно іскрилось, а повітря так швидко охололо, наче враз зануритись у крижану купіль. 

Сніг лежав під ногами, сніг вкривав кущі. Чутно тупіт коней. 

Вони було неподалік, у полі. Кінь мчав галопом крізь сніги — тут, за кущами, які раптом обернулися на білу стіну. 

Тупіт ущух. Хвиля тиші, а тоді — кінь, ковзаючи по снігу, з’явився на стежці. Кінь повернувся боком, і вершник опинився лицем в лице з Тіфані. 

Хоч це й не зовсім правильно так казати. Бо у вершника не було обличчя. Не було голови, на яку можна було б почепити обличчя. 

Тіфані кинулась бігти. Черевики ковзали по снігу, але враз вона опам’яталась, і до неї повернулася холоднокровність. 

В неї дві ноги і обидві ковзають по снігу. В коня ніг вдвічі більше, ніж у неї. Вона бачила, як коні штурмують пагорб узимку. Її шанси непогані. 

Вона почула, як їй засапано дихають у спину, тихо заіржав кінь. Вона наважилась зиркнути позад себе. Кінь йшов позад неї, але помалу — трохи йдучи, трохи ковзаючи. Пара йшла йому з рота. 

На півдорозі до села стежка йшла попід кронами дерев, які, вкриті снігом, мали вигляд хмар, що спустилися з неба. А під ними, Тіфані знала напевне, дорога вирівнювалася. Вершник без голови її там легко впіймає. І вона й гадки не має, що її чекає, але вона впевнена, що приємного буде мало. 

Коли вона проминала дерева, на неї падали сніжинки. Вона вирішила пуститися бігцем. Може, вдасться добігти до села. Бігала вона добре. 

Та що робити, коли вона добіжить? В дім вона забігти не встигне. Люди галасуватимуть і бігатимуть навколо. Та темний вершник не з тих, хто зважатиме на шум і біганину. Ні, треба щось вигадати. 

Чому ж вона не взяла зі собою сковорідку! 

— Ми тут, відьмо! Стій, стій, як вкопана! 

Вона глянула вгору. 

Крихітний блакитний чоловічок висунув голову із вкритих снігом кущів. 

— Та там вершник без голови! — крикнула вона. 

— Та то нічо, мала. Стій! І в очі йому дивись! 

— Та нема в нього очей! 

— А щоб тобі! Ти відьма, чи хто? Дивись йому в очі, ніби вони в нього є! 

Блакитний чоловічок пірнув у сніг. 

Тіфані озирнулася. Вершник трюхикав попід деревами: кінь йшов впевненіше, бо стежка вирівнялася. В руці він тримав меч і дивився просто на неї — очима, яких у нього не було. Звук дихання наближався, а то був не найприємніший звук. 

«Людці за мною стежать, — подумала вона. — Я не можу втікати. Бабуня Болячка б нізащо не втікала від когось безголового». 

Тіфані заклала руки і втупила погляд у вершника. 

Вершник спинився, наче спантеличений, а тоді пришпорив коня. 

Блакитно-рудава постать, більша за попереднього чоловічка, звалилася з дерева. Вона приземлилася коню на голову, поміж очима, і вхопила його за обидва вуха. 

Тіфані почула, як людець закричав: 

— Пісок тобі в вочі, ґобліне, поклін від Великого Яна! 

А тоді щосили головою буцнув коня між очі. 

На її зачудовання, кінь похитнувся. 

— Як тобі? — крикнув коротун. — Моцний дуже, та? А на маєш добавки! 

Цього разу кінь хитнувся в другий бік: задні ноги роз’їхались врізнобіч, і він гепнувся у сніг. 

З кущів виплигнула тьма синьолюдків. Вершника, що намагався підвестись, поглинула круговерть блакитно-рудавих верескливих істот… 

І він зник. Сніг зник. Кінь теж зник. 

Синьолюдки ще мить купчились на запилюженій жаркій дорозі. Один з них сказав: 

— Най то качка копне! Я буцнув себе по голові! 

А тоді вони теж зникли — Тіфані тільки й бачила, що блакитно-рудавий вир понад кущами. 

А тоді повернулось жайвороння. Кущі знову зазеленіли, а квіти — розцвіли. Не залишилось жодної зламаної гілочки, жодної розтоптаної квітки. Небо було блакитне, без діамантового блиску. 

Тіфані опустила очі додолу. На носаках черевиків танув сніг. Її це втішило, як на диво. Це було свідченням того, що нещодавні події — це результат чарів, а не божевілля. Вона, заплющивши очі, все ще чула засапане дихання безголового вершника. А зараз усе, що їй було потрібно, — то бути поряд з людьми і щоб навколо все було просто і зрозуміло. Ще більше вона потребувала відповідей.