А ще дивно, що на відміну від інших малюнків, цей скидався на мальований із натури. Інші ілюстрації, як‑от ті дівчатка в пачках і малята у комбінезонах, були плодом уяви, такі собі солодкаві вигадки. А ця — не така. По цій було видно, що художник малював, що було… 

…принаймні в його голові. 

Вона уважно вивчала нижній лівий кутик і знайшла! Вона вже це бачила раніше, але треба знати, де шукати. Ось він — рудоволосий чоловічок, у кілті і куцому жилеті — супиться на малюнку. Вигляд у нього вкрай розлючений. І… Тіфані піднесла свічку ближче, щоб роздивитися… і він явно щось показує рукою. 

І, якби хто питав, то показує щось нечемне. 

Тіфані почула голоси. Вона прочинила двері ногою, щоб краще чути, бо ж відьми завжди підслуховують чужі розмови. 

Звуки лунали по той бік живоплоту, а там було лиш поле, на якому не мало бути нічого, окрім овець, яких небавом поведуть на ринок. Вівці, як відомо, не славляться балакучістю. Крізь дірочку, вигризену зайцем, Тіфані могла крадькома визирати у ранковий туман і бачити, що діється надворі. 

Коло живоплоту пасся баран, і розмова лунала звідти, якщо точніше, то з-під високої трави під його ногами. Співрозмовників, здається, було щонайменше четверо і всі вони були не в настрої. 

— Трясця! Нам тре курову, а не барана! 

— Та яка різниця! Обидва добрі! 

— Та всі курови в сараї, берем шо є! 

— Та не волайте так! Тихо ви! 

— Та? А хто почує? Ну добре, добре… Раз, два, взєли… 

Баран трохи припіднявся в повітрі і забекав стурбовано, коли його понесли задом наперед полем. Тіфані здалось, що вдалині видніється пучок рудої чуприни десь на рівні овечих ніг, але видиво щезло в тумані разом із бараном. 

Тіфані рвонула крізь живопліт, не зважаючи на колючі лозини. Бабуня Болячка нізащо б не дозволила красти овець, навіть якщо злодії невидимі! 

Раптом крізь гущу туману Тіфані почула гамір у курнику. 

Баран, що щезав задом наперед, міг і почекати. Тепер вона потрібна курям. За останні два тижні лис двічі пробирався у курник і нещадно патрав сонних бідолах. 

Тіфані кинулась через садок, чіпляючись нічною сорочкою за тики для гороху і кущі аґрусу, і рвучко відчинила курник. 

Ані тобі пір’я у повітрі, ані метушні, яку б спричинила поява лиса. Курчата захоплено ціпкали, а Гребінець, когут, роздратовано походжав туди-сюди. Одна курка мала збентежений вигляд. Тіфані взяла її на руки. 

Під нею сиділи два блакитні рудоволосі людці. Кожен міцно обіймав по яйцю. Вони дивилися на Тіфані, а вигляд мали ну дуже винуватий. 

— О, ні! — вигукнув один. — То та мала! Та відьма… 

— Ви крадете наші яйця! — сказала Тіфані. — Як ви смієте! Я не відьма! 

Людці глянули один на одного, а тоді — на яйця. 

— Які яйці? — спитав другий. 

— Ті, що у вас в руках, — відповіла Тіфані рішуче. 

— Які? Ті во? То яйці, та? — сказав той, що озвався першим, розглядаючи яйця, наче ніколи такого дива не бачив. — Чуєте, той во. Ми думали, шо то є е-е-е каміні. 

— Каміні, — підхопив другий схвильовано. 

— Ми залізли під твою курку, щоб зігрітисі, — пояснив перший. — І там то лежало. Ми думали, шо то каміні. А от чого та бідна курка так кудахкала! 

— Кудахкала, так, — сказав той другий, киваючи в запалі головою. 

— То ми так позбиткувалисі з біднятка, йой… 

— Ану покладіть… яйця… на місце, — мовила Тіфані чітко і повільно. 

Той мовчазніший штурхнув того балакучого: 

— Ліпше роби, як вона каже, — сказав він. — Диви, яка злюка. Не тре задиратися з Болячками, а та о ше й відьма. Вона гепнула Дженні пу гулуві, а то ше нікому не вдавалосі. 

— Ай, я про то забувсі. 

Обидва чоловічки акуратно поклали яйця на місце. Один навіть похукав на шкаралупку і демонстративно протер яйце потріпаним подолом кілта. 

— Ніякої шкоди, панюсю, видите? — сказав він і зиркнув на того другого чоловічка. А тоді вони зникли. В повітрі зачервонівся рудий вир, і солома замелькала в повітрі, а тоді навстіж відчинилися двері курника, і їх не стало. 

— І я панна! — крикнула їм услід Тіфані. Вона поклала курку на яйця і пішла до виходу. — І я не відьма. Ви якісь казкові істоти? А де наші вовки, ой, вівці? — додала вона. 

Відповіді не було, а дзенькіт відер з-під хати знаменував, що вже почали прокидатися домочадці. 

Вона схопила книжку «Казок про фей», задмухала свічку і попрямувала до дому. Мама розпалювала вогонь і спитала, де це Тіфані була, а та відповіла, що почула шум у курнику і пішла перевірити, чи туди, бува, не пробрався лис. Це ж бо не зовсім брехня. Власне, це свята правда, хоч вона і не вичерпно описує ситуацію. 

Тіфані в цілому правдомовна, та у неї склалося враження, що іноді не так просто визначати, що «правдиве», а що «хибне», натомість є «те, що слід знати зараз» і «те, що не слід знати зараз». 

Власне, вона не зовсім була певна, що ж їй слід знати зараз. 

На сніданок була каша. Вона поспіхом поснідала, прагнучи якнайшвидше повернутися на вигін і перевірити, як там баран. Може, лишилися сліди в траві, чи щось таке… 

Вона підвела погляд, сама не знаючи, навіщо. 

Щуроміх, що був собі спав коло печі, тепер сполошився і сів, вичікуючи. Тіфані відчула поколювання в шиї і намагалася розгледіти, що ж там побачив кіт. 

На креденсі стояв ряд блакитних та білих дзбанків, які, по суті, ні для чого не використовувалася. Їх мамі залишила у спадок старша тітка: вона ними пишалася, бо ж на вигляд вони були гарні, хоч і ні до чого не придатні. На фермі було достатньо місця для гарних і непотрібних речей, тож їх берегли. 

Щуроміх спостерігав за накривкою одного з них. Вона повільно підіймалася, а з-під споду виднівся рудий чуб і дві намистинки пильних очиць. 

Вони сховалися, коли Тіфані затримала на них погляд. Через мить почулося вовтузіння, і вона знову глянула вгору: дзбанок хилитався з боку в бік і здіймав хмаринку пилу з креденса. Щуроміх дивився на це збентежено. 

Вони направду дуже швидкі. 

Вона вибігла на вигін і озирнулася навколо. Туман скрес і в долині прокидалися жайворонки. 

— Якщо баран зараз же не повернеться, — крикнула Тіфані кудись у небо, — то вам буде непереливки! 

Її слова луною відбилися від пагорбів. А тоді вона почула звук — тихий, але він лунав зблизька — знайомих уже голосів: 

— А що то відьма таке сказала? — спитав перший голос. 

— Що буде нам непереливки! 

— Ой, ой, ой! Ото халепа! 

Тіфані, червона від люті, озирнулася. 

— У нас є обов’язки, — звернулась вона кудись у повітря і траву. Так колись сказала їй Бабуня Болячка: Тіфані тоді плакала за ягням. Вона говорила по-старосвітськи: 

«Ми — боги для худоби в полі, моя джиґґітко. Ми керуємо, коли їм народжуватися, а коли помирати. А поміж тим — у нас перед нею обов’язки». 

— У нас перед нею обов’язки, — повторила Тіфані, тепер уже м’якше. — Я знаю, що ви, ким би ви не були, — мене чуєте. Якщо баран не повернеться, то я вам покажу… 

В ланах співало жайвороння, від чого тиша тільки дзвінкішала. 

Тіфані, перш ніж мати трохи часу для себе, мала впоратися із щоденними обов’язками, а це означало: погодувати курей і зібрати яйця, і пишатися, що яєць на два більше, ніж було б без її нічного втручання; наносити шість відер води з криниці і принести дрів у корзину біля печі, та вона відклала це все на потім, бо така робота їй була не до смаку. Їй, однак, подобалось збивати масло. Їй добре думалося в процесі. 

«Коли я стану відьмою із гостроверхим капелюхом, — розмірковувала вона, крутячи корбу, — то махну рукою, і масло само зробиться. І жодним рудоволосим чортятам навіть думка не промайне, щоб красти нашу худобу…» 

Позаду неї, там, де вона поставила відра, щоб наносити води, щось хлюпнуло. 

Одне відро було повне води, яка все ще плюскалася туди-сюди. 

Тіфані повернулася до маслярні, наче нічого й не було, а тоді пішла до цебра з борошном. Вона взяла жменьку муки і притрусила нею поріг, а тоді вже повернулася за корбу до маснички.