У відповідь — тиша, помережана диханням сестер. Та Тіфані, не до кінця розуміючи, мала відчуття, що це тиша, в якій хтось щосили намагається не шуміти. 

Вона нахилилась і зазирнула під ліжко. Там був тільки ноцник. 

Чоловічок з-над річки так говорив. 

Тіфані лежала при місячному світлі і прислухалася доти, доки вуха заболіли. 

А тоді вона думала про те, яка ж та школа для чарівниць і чому вона ще досі її не бачила. 

Вона знала кожен дюйм свого краю у радіусі двох миль. Найбільше їй подобалася річка: заводі, де у водоростях ніжились смугасті щуки, і бережки, де гніздилися зимородки. 

Десь з милю вверх по річці гніздилися чаплі, і вона любила підібратися тихцем до пташок, як ті рибалили в очереті, бо нема нічого кумеднішого, ніж сполохана чапля, що намагається похапцем злетіти… 

І так, за думками про навколишні землі, вона знову поринула у сон. Вона знала все навколо. Не було там жодної невідомої їй місцини. 

Та, може, є якась чарівна брама. Ось, що б вона зробила, якби мала школу магії. Вона б усюди наставила магічних брам — на сотні миль довкола. Глянь на певну скелю, скажи «місячне сяйво» — і ось тобі чарівна брама! 

А от у школі, — вернімося до школи, — там будуть уроки мітлоїзди, а ще — як нагострити капелюх, як готувати магічні страви, а ще — там будуть друзі! 

— Мале спит? 

— Ая, не чутно, аби сі рухала. 

Тіфані розплющила очі в темряві. Голоси під ліжком відлунювали в кімнаті. Слава небесам, ноцник під ліжком порожній! 

— Файно є, ходи подивимося на той її ноцник. 

Голоси переміщалися по кімнаті. Вуха Тіфані складалися у трубочку, щоб розчути, що там робиться. 

— Дивисі! Та то хата! Глянь-но, во крісла, а во начиння! 

«Це вони знайшли ляльковий будиночок», — подумала Тіфані. 

То був доволі великий будиночок, що його зробив містер Блок, місцевий столяр, для найстаршої сестри Тіфані, коли вона була малою, а тепер у неї вже є своїх двоє дітей. Він не з крихких. Містер Блок за філігранну роботу не брався. Та дівчата прикрасили його тканинами і сякими-такими меблями. 

Судячи із захоплених голосів, дім їм видався справжнім палацом! 

— Гей, гей! Оце так краса! Тут навіть ліжко! З подусками! 

— Та тихо ти, а то всіх побудиш! 

— Матінко моя, та я тихо, як миш! А-а-а-а! Та ту є сулдати! 

— Що ти кажеш, які сулдати? 

— В червоних мундирах, там о в кімнаті! 

«Вони знайшли іграшкових солдатиків», — здогадалася Тіфані, намагаючись стримати подих. Правду кажучи, їм було не місце в ляльковому будиночку, але Погіршай ще був замалий, щоб ними бавитись, то вони були в ролі невинних спостерігачів за чайними вечірками, коли Тіфані ще бавилася ляльками. Власне, тим, що слугувало ляльками. Іграшки мали бути міцними, щоб протривати на фермі, і не всім це вдавалося. Востаннє, коли Тіфані взялася організувати чаювання, то за гостей були безголова шматяна лялька, два дерев’яні солдатики і три чверті плюшевого ведмедика. 

Гуркіт і дзенькіт почувся з будиночка. 

— Піймав! Шо, чулувіче, мамцю кличеш? А нема дурних! Диви, яка в нього голова, як ціле дерево! 

— Людоньки! Та ту є тіло без голови! 

— Та ніц дивного, бо то медвідь! А на тобі, ногов межи зуби! 

Скидалось на те, що хоч усі три власники голосів і воювали з речима, які не могли дати відсічі, включно з одноногим ведмедиком, та перевага все одно не була на їхньому боці. 

— Піймав! Піймав! Піймав! Зара я тобі покажу, де раки зимуют, ти, нендзо! 

— Хтось вгриз ми за ногу! Хтось вгриз ми за ногу! 

— Йди сюди! Я тобі зара дам! Вже ми то надоїло! 

Тіфані відчула, що Щуроміх крутиться уві сні. Може, він й товстий і ледачий, але спритний, як блискавка, коли треба плигнути на маленьку істоту. Треба припильнувати, щоб він не впіймав цих… ким би вони не були, як би вони не лаялись. 

Вона голосно прокашлялась. 

— Видиш? — почувся голосок із лялькового будиночка. — Побудив їх! Пігнали звідти! 

В кімнаті запала тиша і, трохи зачекавши, Тіфані зробила висновок, що то тиша справжньої порожнечі, а не тиша притаєних чоловічків. Щуроміх знову заснув, і тільки час від часу посмикувався, патраючи когось уві сні. 

Тіфані зачекала ще трохи, а тоді встала з ліжка і пробралася до дверей спальні — обережно, щоб оминути дві рипучі дошки. В темряві вона спустилася сходами, у світлі місяця знайшла стілець, намацала «Казки про фей» на бабусиній полиці, а тоді відімкнула замок на задніх дверях і вийшла у теплу літню ніч. 

Було туманно, але декілька зірок виднілося вгорі поруч із місяцем, що прибував. Тіфані знала, що такий місяць прибуває, бо читала в «Альманаку», що так кажуть на місяць, який ще не в повні, але вже близько, тож вона раз у раз зиркала на нього, щоб можна було вголос сказати: «О, сьогодні місяць прибуває». 

Мабуть, вам це говорить про Тіфані більше, ніж вона б хотіла. 

На фоні місяця, що спинався на небосхил, долина скидалася на чорну стіну, що затуляла половину неба. На мить Тіфані задивилася на світло від бабусиного ліхтаря… 

Бабуня ні разу не загубила ягня. Ось один із ранніх спогадів Тіфані: ранньою весною однієї морозяної ночі мама стоїть коло вікна і тримає її на руках, понад горами мерехтять тисячі зірок, а одна зірка, блідо-жовта, із сузір’я Бабуні Болячки, петляє крізь темряву, вкритої ніччю долини. Яка б не була негода, а вона нізащо не піде спати, якщо якесь ягня загубилося… 

Є лише одне місце, де можна мати хоч трохи власного простору, якщо в тебе велика родина, і це — вбиральня. В них була на три дірки, і туди йшли ті, хто потребував усамітнитись хоча б на хвильку. 

Там була свічка, а на шворці висів минулорічний «Альманак». Друкарі знали, яка доля спіткає видання, тож друкували його на м’якому папері. Тіфані запалила свічку, вмостилася зручно і розгорнула книжку «Казок про фей». Сяйво гібридного місяця проливалося крізь серповидний виріз у дверях. 

Книжка їй ніколи особливо не подобалась. Здавалося, вона їй диктувала, що Тіфані має думати та робити. Не сходь із стежки, не відчиняй дверей, ненавидь відьму, бо та зла. Ага, а ще — вір у те, що найкращий спосіб обрати дружину — за розміром туфельки. 

Багато оповідок, як на її думку, були вкрай непевні. Одна була про двох милих діток, які запхали злу відьму у піч. Тіфані це не давало спокою, правду кажучи, після трафунку з місіс Окунець. Такі оповіді, на її переконання, перешкоджали тверезому мисленню. Вона прочитала ту історію і задумалась: «Перепрошую? Ніде нема такої печі, щоб вмістити цілу людину! А діти чому собі вирішили, що можуть от так просто вештатися лісом і їсти чужі будиночки? А чому той хлопець, якому забракло клепки, щоб докумекати, що корова дорожча за п’ять бобів, мав право убити велетня і вкрасти його золото? Це вже не кажучи про акт вандалізму проти природи! А та дівчина, не годна відрізнити рідну бабусю від вовка? Вона або тупа, як бук, або родом із дуже некрасивої сімейки. Ці казки — несправжні! Але через них загинула місіс Окунець». 

Вона гортала сторінку за сторінкою, шукаючи потрібну ілюстрацію. Бо, хоч самі історії її дратували, красивіших ілюстрацій вона ще ніколи не бачила. 

Тіфані перегорнула сторінку і — ось вона! 

Малюнки фей були не те щоб вражали. По суті, то були дівчатка з балетної студії, яким чомусь заманулося бігати поміж кущі ожини. Але ось ця… була іншою. Кольори незвичні і тіней нема. Височенна трава і гігантські ромашки росли повсюди, на їхньому фоні феї мали бути маленькими, але натомість вони були велетенські. Вони скидалися, радше, на чудернацьких людей. На фей вони точно не були схожі. Чи не всі без крил. Із себе дивні. Власне, деякі скидалися на чудовиськ. Дівчатка в пачках і нігтя їхнього не варті.