Фіґель дивився йому вслід і шкірився, аж тут побачив Тіфані. 

— Прошу, не йди, — випалила вона, але синьолюдок щез, аж за ним закурилося. 

Мама Тіфані поспішала додому. Тіфані вхопила ропуха і сховала назад до кишені акурат, коли та увійшла до хати: 

— Де Погіршай? Він тут? — одразу спитала мама. — Він вдома? Відповідай! 

— Хіба він не пішов з вами дивитись, як стрижуть овець? — спитала Тіфані, враз розхвилювавшись. Вона відчула, як тривога куриться з мами, як дим. 

— Ми ніде не можемо його знайти! — в очах у мами читався дикий страх. — Я лиш на хвильку відвернулася! Ти впевнена, що ніде його не бачила? 

— Сам він сюди б не повернувся… 

— Піди-но глянь вдома! Ну ж бо! 

Місіс Болячка побігла геть. Тіфані поспіхом спустила ропуха на підлогу і загнала під мийку. Вона почула, як ропух квакає, а Щуроміх, ошалілий від страху і шоку, виліз з-під мийки і щодуху чкурнув — на все ще неслухняних лапах — надвір. 

Тіфані підвелася. Першою думкою, на її сором, була така: «Він хотів подивитися, як стрижуть овець. Як він міг загубитися? Він же ж був з мамою, Ганною та Збиткою!». 

І що, Збитка та Ганна дивитимуться за малим, коли навколо стільки хлопців? 

Вона спробувала відігнати цю думку подалі і вдати, що вона їй взагалі не спадала на гадку, але вона, як не вчасно, напрочуд добре вирізняла обман. В тому то й клопіт з мозком: він іноді думає більше, ніж треба. 

Та брат не любить відходити далеко від людей! До загонів, де стрижуть овець, йти десь з милю! А він ходить поволі. Що два кроки він падає ниць і вимагає солодощів! 

Якби він справді пропав, то жити було б набагато спокійніше… 

Ну ось, знову: гидка, ганебна думка, яку вона намагалася вимести з голови, зайнявши чимось думки. Вона взяла пару цукерок зі слоїка — для наживки, спакувала в пакет і побігла в обхід по кімнатах, трясучи згортком, щоб добре було чути шурхіт. 

Тіфані почула звуки кроків у дворі: чоловіки верталися із шопи, де стригли овець, та вона продовжила зазирати під ліжка і в креденси — навіть ті високі, до яких малому нізащо не добратися, а тоді знову дивилася під ліжками — бо це був такий пошук. Пошук, коли ти йдеш шукати на горищі, хоч воно й завжди замкнене. 

Небавом почулися голоси — два чи три — знадвору, це гукали Погіршая. Тіфані почула, як тато сказав: 

— Подивись-но коло річки! 

…і це свідчило про те, що тато теж хвилювався, бо Погіршай ніколи б добровільно, без підкупу, не пішов так далеко. Він не з тих дітей, хто відходить далеко від банки із солодощами. 

Це твоя вина. 

Ця думка крижинкою застрягла їй у голові. 

Це твоя вина, бо ти його не любила. З’явився він — і ти вже не найменша в сім’ї, тобі довелося ходити за ним хвостиком, і ти хотіла — аякже, хотіла? — щоб його не було. 

— Це неправда! — прошепотіла сама до себе Тіфані. — Я його трохи любила… 

Не дуже, ніде правди діти. Не завжди. Він не вмів нормально бавитися і ніколи не слухався. Ти думала, що було б добре, якби він кудись запропастився. 

Хай там як, додала вона подумки, як можна любити когось постійно, якщо в нього вічно тече з носа. Та й… цікаво… 

— Я хочу знайти брата, — мовила вона вголос. 

Слова, здається, подіяли. Та в хаті було повно людей: хтось невпинно відчиняв і зачиняв двері, кликав одне одного і плентався під ногами, а… синьолюдки ж сором’язливі, хоч з лиця й як дуля без маку. 

«Хотіти мало, — казала міс Тік. — Треба робити». 

Тіфані спустилася з горища. Навіть жінки, що пакували вовну у стригальні, прийшли на пошуки. Вони юрмилися навколо мами, яка сиділа за столом і плакала. Ніхто не зауважив Тіфані. Таке бувало не раз. 

Вона прослизнула у молочарню, тихенько зачинила за собою двері і зазирнула під мийку. 

Двері відчинилися навстіж, і досередини забіг тато. Він спинився. Тіфані мала винуватий вигляд. 

— Та його там нема, дитино! — сказав тато. 

— Е-е-е, так… — вичавила із себе Тіфані. 

— А ти дивилася на другому поверсі? 

— Так, і навіть на горищі. 

— Гаразд… — тато мав водночас і спантеличений, і нетерплячий вигляд. — То піди і роби щось! 

— Добре, тату. 

Коли двері зачинились, Тіфані знову зазирнула під мийку. 

— Ропуше, ти там? 

— Тут навіть нема чим поживитися, — відповів ропух, виповзаючи з-під мийки. — В тебе тут дуже чистенько. Ані павучка! 

— Справа термінова! — випалила Тіфані. — Мій молодший братик пропав. В білий день! В долині, де видимість на милі навкруги! 

— О, гімняк, — сказав ропух. 

— Перепрошую? — перепитала Тіфані. 

— Та це я лаюся по-нашому, ропушачою мовою, — пояснив ропух. 

— Перепрошую, та… чи це має стосунок до магії? — спитала Тіфані. — Має чи ні? 

— Сподіваюся, що ні, — відповів ропух, — та, гадаю, що має. 

— Це ті малі чоловічки викрали Погіршая? 

— Хто? Фіґлі? Вони дітей не крадуть! — якось дивно відповів ропух. 

— То ти знаєш, хто викрав мого брата? — допитувалася Тіфані. 

— Ні, та вони можуть… — відказав ропух. — Слухай, міс Тік казала, щоб ти не… 

— Мого брата викрали, — обірвала його Тіфані різко. — І ти мені кажеш, щоб я нічого не робила? 

— Ні, але… 

— От і добре! То де фіґлі? 

— Причаїлися. Тут людно ж, але… 

— Як їх покликати? Вони мені потрібні! 

— Але ж міс Тік казала… 

— Як мені їх прикликати? 

— То ти хочеш їх прикликати, так? — спитав ропух скорботним тоном. 

— Так! 

— Просто це не те, чого зазвичай хочуть люди, — сказав ропух. — Це не домовики. Якщо в хату вселяться фіґлі, то людям краще з хати виселятися, — ропух зітхнув. — Скажи, а твій батько питущий чоловік? 

— Пиво п’є подекуди, — відповіла Тіфані. — До чого тут це? 

— Лише пиво? 

— Ще є «Спеціальна овеча настоянка», про яку мені не можна знати, — додала Тіфані. — Бабуня Болячка готувала її у старій вівчарні. 

— Міцне воно? 

— Ложки розчиняє, — відповіла Тіфані. — Для особливих нагод. Тато каже, що то не для жінок, від того напою на грудях росте волосся. 

— То як хочеш прикликати Нак Мак Фіґлів, то йди-но принеси трохи того пійла, — порадив ропух. — Прийдуть, от побачиш. 

Не минуло й п’яти хвилин, як Тіфані вже все приготувала. Від чемної, але пильної дитини нічого не сховаєш: вона знала, де зберігалися пляшки і принесла одну. Пляшка була заткнута шматтям, але воно було вже таке старе, що Тіфані виколупала його кінчиком ножа. Від випарів їй аж очі засльозилися. 

Вона хотіла було налити золотаво-брунатної рідини у мисочку… 

— Ні! Та вони нас до смерти затопчуть! — спинив її ропух. — Просто постав відкорковану пляшку. 

Випари здіймалися над пляшкою і клубились у повітрі, наче марево над горами у жаркий день. 

Тіфані нюхала випари — аж голова закрутилася у прохолодній тьмяній кімнаті. 

Вона сіла на стілець, на якому доять корову, і сказала: 

— Гаразд, виходьте! 

З’явилися сотні чоловічків. Вони визирали з-за відер. Спускалися зі стелі на мотузках, почеплених до балок. Несміливо боком висовувалися з-поза полиць для сиру. Виповзали з-під мийки. З’являлися зі схованок, які б, на думку людей, нізащо б не стали прихистком для людців із волоссям кольору помаранчі. 

Усі вони були заввишки шість дюймів і майже всі блакитні, хоча й годі було здогадатися, чи їхня шкіра насправді блакитна, чи це все завдяки тату, які вкривали все, що не було вкрите рудим волоссям. Вбрані вони були у короткі кілти, дехто ще мав на собі щось на кшталт крихітних камізельок. 

Дехто наче шолом носив кролячі або щурячі черепи на головах. І всі як один мали за плечима меч — завбільшки із самого синьолюдка. 

Однак найбільше в око Тіфані впало те, що вони її боялися. Вони стояли, втупившись собі в ноги, а це видовище не для слабодухих, бо стопи в них були велетенські, бруднющі і так-сяк замотані у шкіри тварин, що мали служити їм за подобу взуття. І всі вони уникали її погляду.