— Це легко пояснити, — сказала вона. — У місіс Окунець мала бути направду велетенська піч, еге ж? 

— Та ні, навпаки, невеличка, — відповіла Тіфані. — На десять дюймів вглиб. 

— Закладаюся, що у місіс Окунець не було зубів і вона говорила сама до себе, так? — вела далі міс Тік. 

— Так. І вона мала кота. І косоокість, — додала Тіфані. А тоді випалила: 

— Тож коли він зник, всі пішли до неї додому і зазирали у піч, перекопали їй сад, кидали камінням у старого кота, аж поки він помер, виволокли її з хати, згребли всі книжки на купу посеред кімнати і підпалили, спалили все дотла й обзивали її старою відьмою. 

— Вони спалили книжки, — ледве вичавила із себе міс Тік. 

— Вони сказали, що там старі чари, — мовила Тіфані. — І малюнки зірок. 

— А коли ти зайшла подивитися, вони там були? — спитала міс Тік. 

Тіфані обімліла: 

— Звідки ви знаєте? 

— Я уважно слухаю. То як, були? 

Тіфані зітхнула: 

— Так, наступного дня я пішла туди, і деякі сторінки, ну, знаєте, трохи вбереглись від вогню. І я знайшла одну — із старовинним шрифтом, із золотим та блакитним обрамленням. І я поховала її кота. 

— Ти поховала кота? 

— Так! Ну хтось же мав! — сказала Тіфані спересердя. 

— І ти обміряла піч? — спитала міс Тік. — Я знаю, що обміряла, бо ти щойно сказала мені її розміри. 

«І тарілки теж поміряла, — додала подумки міс Тік. — Оце так знахідка!» 

— Так. Обміряла. Власне… піч крихітна! І якщо вона змусила зникнути хлопця і його коня, то чому не відігнала чарами усіх тих людей, що вторглися у її дім? Це нелогічно! 

Міс Тік мовчки кивнула ствердно: 

— Що було далі? 

— А тоді Барон сказав, щоб усі трималися від неї подалі, — відповіла Тіфані. — І він сказав, що якщо в краю знайдеться якась відьма, то її зв’яжуть і кинуть у став. Тож ви у небезпеці, — додала Тіфані трохи непевно. 

— Я вмію розв’язувати вузли зубами і в мене є диплом із плавання з відзнакою Квірмського коледжу для юних панянок, — сказала міс Тік. — Усі ці тренування у стрибках у воду та у плаванні не роздягаючись марно не минули, — вона нахилилась уперед. — Дозволь вгадати, що сталося із місіс Окунець, — вела далі вона. — Бідолашна пережила літо, а потім випав сніг, еге ж? Вона крала їжу на фермах і, можливо, її крадькома підгодовували жінки, коли чоловіків не було видко? Гадаю, старші хлопці жбурляли їй у слід усім, що було під руками. 

— Звідки ви все це знаєте? — спитала Тіфані. 

— Не треба мати бозна-яку уяву, щоб здогадатися, — відказала міс Тік. — Яка з неї відьма, еге ж? 

— Гадаю, вона була просто старенькою пані, до якої нікому не було діла, вона трохи тхнула і на вигляд була дивна, бо не мала зубів, — сказала Тіфані. — Вона просто скидалася на відьму із казки. Будь-хто, хто мав хоч зо дві клепки в голові, це розумів. 

Міс Тік зітхнула: 

— Так. Та що там говорити про дві клепки, якщо важко знайти когось і з однією. 

— А ви б могли мене навчити усього, що треба, щоб стати відьмою? — поцікавилась Тіфані. 

— Поясни мені, чому ти все ще — після того, що сталося з місіс Окунець — хочеш бути відьмою? 

— Щоб таке більше не повторилося, — відповіла Тіфані. 

«Вона ж бо поховала відьминого кота, — подумала міс Тік. — Та що це за дитя»? 

— Гарна відповідь. З тебе колись буде добра відьма, — мовила вона. — Та я не навчаю відьомства. Я просто перевіряю, чи буде толк з когось. Всі чаклунки мають свої уподобання, — а я от дітей люблю. 

— Чому? 

— Бо їх набагато легше увіпхати в піч! — сказала міс Тік. 

Та Тіфані не злякалася, просто роздратувалася: 

— Нечемно так казати, — сказала вона. 

— Ну, відьми й не мусять бути чемними, — відповіла міс Тік, виймаючи з-під столу велику чорну торбу. — Я рада, що ти звернула на це увагу. 

— А що, справді є школи для відьом? — не вгавала Тіфані. 

— В певному сенсі, так, є, — відказала міс Тік. 

— Де вони? 

— Недалеко. 

— Там чарівно? 

— Дуже. 

— Це дивовижне місце? 

— Іншого такого не знайти. 

— А я можу туди потрапити за допомогою магії? Ну, єдиноріг, може, якийсь по мене прийде і відвезе туди? 

— З якого це дива? Єдиноріг — то всього лиш велика коняка, хіба що трохи шпичакувата. Нема чим зачаровуватись, — відповіла міс Тік. — З тебе одне яйце, будь така ласкава. 

— І де саме мені шукати цю школу? — наполягала на своєму Тіфані, простягаючи яйце. 

— Ага. Зриш у корінь, — сказала міс Тік. — З тебе два коренеплоди, моркви, скажімо. 

Тіфані простягла їй моркву. 

— Дякую. Слухай: щоб знайти школу відьом, йди на оце узвишшя, вилізь на вершину, розплющ очі… — міс Тік завагалась. 

— Так? 

— А тоді ще раз розплющ очі. 

— Але ж… — почала було Тіфані. 

— А яйця ще є? 

— Нема, але… 

— Нема? То й науки більше нема. А от у мене є до тебе питання. 

— А яйця у вас є? — миттєво знайшла що відповісти Тіфані. 

— Ха! Ти ще щось бачила коло річки? 

У наметі запала тиша. Ззовні проникали відголоски граматичних помилок і єретичні географічні координати, а Тіфані та міс Тік прикипіли поглядами одна до одної. 

— Ні, — збрехала Тіфані. 

— Точно? — перепитала міс Тік. 

— Точно. 

Обидві продовжували змагатися, хто кого перегледить. Тільки от Тіфані могла перегледіти хоч кота! 

— Ясно, — промовила міс Тік, відвівши погляд. — Дуже добре. Якщо так, то, будь ласкава, скажи… чи коли ти спинилась на порозі мого намету і сказала «Ага» тоном, який мені видався зухвалим, чи ти думала таке: «Ось дивний маленький чорний намет із загадковою маленькою вивіскою, тож зайду-но всередину, пошукаю пригод», а чи таке: «Це, мабуть, намет якоїсь злої відьми, на кшталт місіс Окунець, і вона може зачарувати мене, не встигну я й порога переступити»? Та досить на мене витріщатися! Тобі вже очі сльозяться! 

— Я думала і те, і те, — сказала Тіфані, кліпнувши. 

— І все одно увійшла? Чому ж? 

— З’ясувати. 

— Гарна відповідь. Відьми від природи люблять усюди пхати свого носа, — міс Тік підвелася. — Гаразд, мені час іти. Сподіваюся, ми ще побачимося. А наостанок ось тобі моя порада, безкоштовно. 

— А я маю щось за неї заплатити? 

— Що? Я ж щойно сказала, що вона безкоштовна! — відповіла міс Тік. 

— Авжеж, але тато казав мені, що безкоштовні поради виливаються в копієчку, — сказала Тіфані. 

Міс Тік пхикнула: 

— Ну тоді ця порада — безцінна, — мовила вона. — Слухай сюди! 

— Слухаю, — сказала Тіфані. 

— Добре. А тепер… якщо ти віриш у себе… 

— Так? 

— …і у свої мрії… 

— Так? 

— …і йтимеш за своєї зіркою… — вела далі міс Тік. 

— Так? 

— …тебе все одно перевершуватимуть ті, хто старанно працює, вчиться і не лінується, як ти. На все добре. 

В наметі, здавалося, потемніло. Час було йти. Тіфані не спам’яталася, як опинилася в натовпі вчителів, які згортали свої намети. 

Вона не озиралася. Вона достатньо довідалася, щоб більше не озиратися: або намет лишиться на місці, що буде розчаруванням, або ж він дивовижним чином зникне, що буде лячно. 

Вона попрямувала додому і все думала, чи слід було розповісти про рудоволосих чоловічків. Вона змовчала, і на те була ціла низка причин. Тепер вона й не була певна, що бачила їх насправді; їй здавалося, що людці цього б не хотіли; і це приємно, що міс Тік не знає усього. Так. От це найвагоміша причина. Міс Тік — занадто розумна, на думку Тіфані. 

Дорогою додому вона вийшла на вершину пагорба Ковчег неподалік села. Він не дуже високий, не досягає навіть пагорбів навколо ферми і вже точно не рівня горам. 

Пагорб дуже… домашній. На вершині є місцина, де нічого не росте, і Тіфані чула історію, мовляв, там герой боровся із драконом, і де пролилася кров бестії, там нічого відтоді не росте. А ще є переказ, буцімто під пагорбом заховані скарби, які той дракон охороняв, а ще одна розповідає, що тут похований король у латах із чистого золота. Багато історій розповідають про пагорб: дивно, що вони його ще не розчавили.