— І що ж вона їм казала? — спитала міс Тік. 

— Та таке: ходи сюди і геть від мене або ще — так зійде, — сказала Тіфані. — Вони її завжди слухались. 

— Але це звичайні команди вівчаркам, — кинула міс Тік зневажливо. — Це не зовсім чаклунство. 

— Та це все одно олюднює тварин, хіба ні? — роздратовано відгавкнулась Тіфані. — Відьми мають олюднених тварин, з якими розмовляють. От як ваш ропух. 

— Я не олюднений, — почувся голосок десь з-поміж паперових квітів. — Я просто трохи самовпевнений. 

— І вона зналася на травах, — гнула своєї Тіфані. Вона доведе, що Бабуня Болячка була відьмою, хоч би довелося сперечатись увесь день. — Вона могла вилікувати усе на світі. А ще тато казав, що вона могла приготувати пастуший пиріг зі сокири, — Тіфані продовжила пошепки. — Вона оживляла ягнят… 

Весною і влітку ви б не застали бабусю вдома. Більшість року вона ночувала у своїй старій буді на колесах, яку можна було перевозити з місця на місце, вслід за отарою. Коли Тіфані вперше побачила бабусю вдома, на фермі, то та стояла навколішки коло вогнища і запихала неживе ягня у велику чорну піч. 

Тіфані кричала криком. Бабуся делікатно підняла її і трохи незграбно всадовила собі на коліна, втихомирила і назвала «моя маленька джиґґітка», а її собаки, що грались, було, на долівці — Грім та Блискавка — дивились на неї із собачим захопленням. Бабуні було ніяково вдома, з дітьми, бо вони не мекають, як ягнята. 

Коли Тіфані перестала плакати, бо вона банально засапалась, бабуня посадила її на килимок і відкрила піч — і Тіфані побачила, як овечка поволі повертається до життя. 

Коли Тіфані трохи підросла, то з’ясувала, що «джиґґіт» означає «двадцять» на «ян тан тетера» — давній лічильній мові вівчарів. Старші люди досі нею користуються, коли лічать щось, на їхню думку, важливе. Тіфані була двадцятою онукою Бабуні Болячки. 

І ще підрісши, вона все зрозуміла про піч, яку ніколи не розігрівали до жару, тільки, гм, до літепла. Мама клала туди хліб, щоб опара піднялася, а кіт, Щуроміх, спав там, часто й на тісті. Це було акурат те місце, де слабеньке, напівживе ягня, народжене вночі, в заметіль, могло оклигати. Тоді їй це здавалося магією. І не перестало бути магією, коли став зрозумілий механізм. 

— Добре, та це все одно не зовсім про чаклунство, — сказала міс Тік, розвіявши чари. — Власне, тобі не треба мати відьом у предках, щоб стати відьмою. Це сприяє, ясна річ, завдяки спадковості. 

— Ви маєте на увазі, талант передається? — спитала Тіфані, звівши брову. 

— Частково, так, — відповіла міс Тік. — Та мені йшлося про гостроверхі капелюхи, скажімо. Якщо в тебе є бабуся, яка залишить тобі у спадок гостроверхий капелюх, то це вбереже тобі масу грошей. Їх неймовірно важко знайти, особливо таких, щоб втримали на собі господарку. Чи був такий у пані Болячки? 

— Не думаю, — сказала Тіфані. — Вона надягала капелюх лиш тоді, коли було дуже вже холодно. Вона надягала на голову замість каптура старий мішок з-під зерна. Е-е-е… це рахується? 

Вперше за всю розмову міс Тік пом’якшала: 

— Цілком можливо, — мовила вона. — Тіфані, а ти маєш братів чи сестер? 

— Маю, шістьох сестер, — відказала Тіфані. — Я наймолодша. Вони вже майже всі живуть окремо. 

— Але ти і не найменша, бо в тебе є милий молодший братик, — зауважила міс Тік. — Єдиний хлопчик. Оце так був сюрприз! 

Ні з того, ні з сього напівпосмішка міс Тік почала дратувати Тіфані. 

— А звідки ж ви знаєте про мого брата? — спитала вона. 

Посмішка щезла. Міс Тік подумала: «А мала кмітлива». 

— Здогадалася, — сказала вона. Нікому не подобається, коли його чи її ловлять на шпигунстві. 

— Ви застосовуєте до мене персикологію? — випалила Тіфані. 

— Ти маєш на увазі психологію? — спитала міс Тік. 

— Та яка різниця, — сказала Тіфані. — Ви думаєте, що я його не люблю, бо батьки з ним цяцькаються і панькаються, еге ж? 

— Таке мені на думку не спадало, — мовила міс Тік і поклала край хвилюванням, що її впіймано на шпигунстві. — Можливо, таке у мене склалося враження, бо ти використала його як приманку для слизького чудовиська, — додала вона. 

— Та він ще той зануда! — сказала Тіфані. — Він завжди в мене на голові, і я мушу його доглядати, а ще він завжди хоче солодощів. Пусте, — вела вона далі, — мені треба було швидко щось вигадати. 

— Таки так, — погодилась міс Тік. 

— Бабуня Болячка позбулась би тих чудовиськ з річки, — сказала Тіфані, пропустивши повз вуха слова міс Тік. — Навіть, якщо про них і не пише в книжках. 

І вона б зарадила місіс Окунець, додала вона про себе. Вона б говорила, а люди б слухались… Вони завжди слухали бабусю. Говори за тих, хто безголосий, казала вона. 

— Добре, — промовила міс Тік. — Відьми багато чому можуть зарадити. Ти сказала, що річка, звідки виплигнула Дженні, була мілкою? І світ весь помутнів і затремтів? А шурхіт був? 

Тіфані аж засяяла: 

— Був, авжеж! 

— Ох, лихо насувається. 

Тіфані розхвилювалась. 

— А я можу його спинити? 

— Ого, я вражена, — відповіла міс Тік. — Ти щойно сказала «А я можу його спинити?», а не «Чи хтось його може спинити?». Це добре. Ти готова до відповідальності. Це добрий початок. І ти тверезо мислиш. Однак спинити його ти не можеш. 

— Але ж я вгатила Зеленозубу Дженні по голові! 

— Пощастило, — відказала міс Тік. — Повір, вона — це ще квіточки, на твоєму шляху може стрітися щось значно гірше. Думаю, вторгнення почнеться саме тут, тому, моя дівчинко, в тебе стільки ж шансів, що й у того ягняти, котре народилося зимової ночі. Не плентайся попід ногами. А я піду гукну на допомогу. 

— Що, Барона покличете? 

— Мати Василева, ні. Який з нього пожиток? 

— Але ж нас він захищає, — сказала Тіфані. — Мама так каже. 

— Справді? — спитала міс Тік. — Кого від кого? Тобто, від кого ж це? 

— Ну, від, тих… нападів, здається. Від інших баронів, так тато каже. 

— Він має велику армію? 

— Та, е-е-е, в нього є сержант Робертз, і Кевін, ще є Невіл і Тревор, — перелічила Тіфані. 

— І вони всі володіють магією? — поцікавилась міс Тік. 

— Одного разу я бачила, як Невіл показував карткові фокуси, — відповіла Тіфані. 

— Йде на ура на вечірках, але проти когось такого, як Дженні — не піде, — сказала міс Тік. — Тут що, взагалі нема відьом? 

Тіфані завагалась. 

— Була старенька місіс Окунець, — сказала вона. О, так. Вона жила сама у дивній хатинці… 

— Гарне ім’я, — сказала міс Тік. — Та не певна, чи чула його раніше. Де вона? 

— Замерзла минулої зими, — поволі вимовила Тіфані. 

— А тепер розкажи мені те, що хочеш утаїти, — різко, наче бритвою втнула, мовила міс Тік. 

— Е-е… вона благала, щоб її впустили, але люди не відчиняли їй, і вона… е-е-е… це була морозяна ніч, і… вона замерзла. 

— І вона була відьмою, так? 

— Всі казали, що вона відьма, — відповіла Тіфані. Вона насправді зовсім не хотіла про це говорити. Ніхто в їхньому селі і в довколишніх не хотів про це говорити. І всі оминали руїни її хатинки в гущавині лісу. 

— Але ти так не думаєш? 

— Гм… — скривилась Тіфані. — Розумієте, у Барона був син, Роланд. Йому було заледве дванадцять, здається. І минулого літа він поїхав кататися у ліс, сам. Додому повернулись лише його собаки. 

— Місіс Окунець у тому ж лісі? — спитала міс Тік. 

— Так. 

— І люди думали, що це вона його вбила? — запитала міс Тік. Вона зітхнула. — Вони думають, що вона його запекла в печі, чи щось на кшталт цього. 

— Ніхто не казав нічого подібного, — сказала Тіфані. — Та, гадаю, так вони вважали. 

— А його кінь повернувся? — спитала міс Тік. 

— Ні, — відповіла Тіфані. — І це дивно, бо якби він з’явився десь на пагорбах, то люди б зауважили. 

Міс Тік склала руки, принюхалась і посміхнулась усміхом, в якому не було й крихти веселощів.