Нарешті Трурль зупинився перед гратками, що оточували гранчастий, холодний своєю геометричністю надгробок, власне, просто шестикутну плиту, герметично припасовану до неіржавіючого цоколя. Трурль іще вагався, а рука вже крадькома сягала до кишені, де конструктор завжди носив універсальний слюсарний інструмент, і цього разу він скористався ним як відмичкою, відімкнув сталеву хвіртку і, затамувавши подих, підійшов до могили. Узяв обома руками табличку, на якій темніло вигравіюване рівними літерами прізвище його вчителя, і натиснув на неї відомим йому способом, так що вона відхилилася, ніби вічко скриньки. Місяць зайшов за хмару, й стало так темно, що Трурль не бачив навіть власних рук, отож навпомацки, пучками пальців відшукав спершу щось схоже на ситечко, а обіч нього випуклу чималу кнопку, яку не відразу вдалося втиснути в глиб кружальця оправи. Нарешті натиснув на неї сильніше і завмер, наляканий власним вчинком. Але у глибині склепу вже зашурхотіло, прокинувся струм, тихенько, як наполохані цикади, задзижчали датчики, щось там загуло, й запала глуха тиша. Трурль подумав, що, може, відвологли дроти, і воднораз із припливом розчарування відчув полегкість, але в цю мить щось заскрипіло раз і вдруге, а тоді зовсім близько озвався вимучений, старечий голос:
– Що там таке? Що там знову? Хто мене кличе? Чого хоче? Що це за дурні пустощі після вічної ночі? Хто не дає мені спокою? Я маю щохвилини воскресати з мертвих тільки через те, що так заманулося якомусь голодранцеві, кіберзаблуді, га? Що, не вистачає відваги озватися? Тоді, я зараз як устану, як виламаю допису з труни…
– Па… Пане й Магістре! Це я… Трурль! – Видушив із себе не на жарт переляканий такою непривітною зустріччю Трурль, і одразу, схиливши голову, прибрав тієї покірної, школярської пози, якої прибирали всі Керебронові учні під градом його докорів, викликаних справедливим гнівом; одне слово, повівся так, наче за мить скинув десь так років шістсот.
– Трурль! – заскрипів голос. – Чекай‑но! Трурль? Ага. Ну, звичайно! Я міг би й сам здогадатися. Пожди, розбійнику.
Після цих слів так захрускотіло й заскреготіло, наче мертвий почав виважувати все віко крипти, отож Трурль відступив на крок, квапливо говорячи:
– Пане й Магістре! Прошу Вас не турбуватися, Ваша Ексцеленціє, я лише…
– Га? Що там іще? Гадаєш, що я встаю з могили? Чекай, кажу, бо мені треба лягти вигідніше. Затерп тут увесь. Ого! Мастило мені геть з усього повипаровувалось, так висох, що аж ну!
Ці слова справді супроводжувалися пекельним скреготом. Коли він стих, знов з могили озвався голос:
– Ну, що ти там знову наброїв? Напсував, накрутив, наплутав, а тепер порушуєш вічний спочинок старого вчителя, щоб виручав тебе з халепи? Не шануєш, невігласе, мертвих, яким уже нічого не треба від світу! Ну, кажи вже, кажи, коли навіть у могилі не даєш мені спокою!
– Пане й Магістре! – Вже трохи бадьоріше сказав Трурль. – Ви, як завжди, маєте рацію… Не помиляєтесь, так воно і є! Я наплутав… і не знаю, що робити далі Але я зважився потурбувати Вашу Честь не заради себе! Турбую Пана Професора, бо цього вимагає вища мета…
– Галантну красномовність та інші викрутаси можеш повісити на кілок! – забуркотів з могили Кереброн. – Бо ти не даєш мені спокою в могилі через те, що напевно заклався та ще й посварився з отим твоїм другом і водночас суперником, як його там… Клоп… Кліп… Кляп… а щоб тебе!
– Кляпавцієм! Саме так! – швидко підказав Трурль, мимохіть виструнчуючись від того бурчання.
– Саме так. І замість обговорити проблему з ним, ти, як дуже гордий, пишний і, власне, просто страшенно дурний, серед ночі турбуєш холодні останки старого вихователя. Так було, га? Ну, кажи вже, кажи, телепню!
– Пане й Магістре! Справа зайшла про найважливішу в цілому Всесвіті річ, тобто про щастя всіх розумних істот! – випалив Трурль і, схилившись як до сповіді над ситечком мікрофону, почав квапливо й гарячково сипати в нього словами, детально, нічого не обминаючи, навіть не пробуючи щось приховати чи прикрасити, змальовував події, що сталися з часу його останньої розмови з Кляпавцієм.
Кереброн, спершу німий як могила, почав, за своїм звичаєм, раз по раз докидати в паузи Трурлевої розповіді дотепи, докори, дошкульні зауваження, іронічні коментарі, глузливе або й сердите покашлювання, але Трурлеві, якого вже понесло, все це було таке байдуже, що він, не зупиняючись, говорив, говорив, аж поки нарешті признався у своєму останньому вчинку, а тоді замовк, трохи задихавшись, і став чекати. Проте Кереброн, який досі, здавалося, ніяк не міг відкашлятись і вихрипітися, добру хвилину не озивався жодним звуком, жодним писком, а тоді мовив гучним, наче помолоділим басом:
– Ну, так. Ти осел. А осел ти тому, що лінтюх. Ніколи не хотів добряче посидіти над загальною онтологією. Якби я поставив тобі одиницю з філософії, а особливо – з аксіології, – а це був мій святий обов’язок, – ти не гасав би оце вночі по цвинтарю і не стукав би в мою домовину. Але визнаю: в цьому є й моя провина! Ти занедбував себе як ледацюга з ледацюг, як певною мірою обдарований ідіот, а я дивився на це крізь пальці, бо тобі добре давалися нижчі науки, ті, що походять від годинникарства. Я думав, що з часом, твій розум дозріє і змужніє. Адже, бовдуре, я тисячу разів, ні, сто тисяч разів товк на семінарах, що перш ніж почати щось робити, треба – подумати. Але йому, певна річ, думання й не снилося. Щаспобут побудував, великий винахідник, подивіться‑но на нього! В 10 496 році прапрофесор Неандер описав у «Квартальнику» машину, що гвинтик у гвинтик подібна до твоєї, а драматург Виродження, такий собі Більйон Цикшпір, написав на цю тему п’єсу, драму в п’яти діях, але ти ані наукових, ані літературних книжок навіть у руки не береш, хіба ж не правда?
Трурль мовчав, а заповзятливий старий галасував дедалі гучніше, аж луна відбивалася від щораз дальших склепів.
– Та ти на тюрму заслужив, ще й як! Може, не знаєш, що збудованого розуму вже не можна виключати, тобто редукувати. Кажеш, що йшов навпростець до Загального Щастя? А по дорозі, в порядку взаємної опіки, одних палив вогнем, інших, через пересиченість, топив як мишей, ув’язнював, замикав, катував, ноги їм ламав, в кінці, як я вже почув, дійшов до братовбивства? Як на опікуна Всього Сущого, універсально доброзичливого, зовсім, зовсім непогано! І що я маю тобі тепер сказати? Хочеш, щоб я тебе погладив з могили? – Тут він несподівано захихотів, та так, що Трурль аж затремтів увесь. – Отже, кажеш, що порушив мою заборону? Спершу, лінивий як пес, перекинув завдання на машину, яка перекинула його на інших, і так аж до неба, а потім запакував себе самого в програму комп’ютера? Хіба не знаєш, що нуль, піднесений до будь‑якого ступеня, дає нуль? Гляньте на нього – який геніальний, розмножився, щоб його було більше, ото вже мудрагель, далі нікуди! А от що я тобі хочу сказати, ти, хитрий остолопе, тобто ослостолопе! Хіба ти не знаєш, що Кодекс Галактікус забороняє самопомножування під Глятвою? Абзац XXVI, том 119, пункт X, параграф 561 і наступні. Спершу складають іспит, вдаючись до електронної шпаргалки й дистанційних підказок, а потім у них немає іншої ради, як тільки бігти на цвинтар і тривожити могили! Ясне діло! На останньому році навчання я два рази, повторюю, два рази читав кібернетичну деонтологію. Не плутати з одонтологією. Мораль всемогутників! Отак. Але тебе, щодо цього в мене немає жодного сумніву, на лекціях не було, бо дуже важко хворів. Було таке? Ну, кажи вже!
– Справді… е… я нездужав, – пробелькотів Трурль. У нього вже відійшов перший шок і не було дуже соромно; Кереброн, яким буркотуном був за життя, таким зостався й після смерті, а Трурль дедалі більше впевнювався у тому, що після обов’язкового ритуалу прокльонів і лайки прийде черга і позитивної частини: шляхетний за своєю природою старий виведе його порадами на сухе. Тим часом мудрий небіжчик покинув шпетити його останніми словами.
– Ну, гаразд! – сказав він. – Уся біда була в тому, що ти не знав, ані чого хочеш досягти, ані як це зробити. Це по‑перше. По‑друге: побудова Загального Щастя – то дитяча іграшка, тільки нікому ні для чого не потрібна. Твій чудовий Щаспобут є машиною аморальною, бо дістає однакову радість як від фізичних об’єктів/гак і від мук чи катувань третіх осіб. Щоб збудувати Щастетрон, слід вчинити інакше. Повернувшись додому, знімеш з полиці XXXVI том повного видання моїх творів, розкриєш його на 621 сторінці і подивишся на вміщений там план Екстатора. Це єдиний тип бездоганного свідомого пристрою, який ні до чого не здатний, а просто щасливий, у десять тисяч разів щасливіший від Бромео, коли той дістався на балкон до коханої. Але я для вшанування Цикшпіра – назвав Бромеом описані ним балконні втіхи і прийняв їх за одиницю щасливості, а ти, навіть не погортавши праці свого вчителя, вигадав якісь кретинські гедони! Цвях у черевику – оце твоя вишукана мірка всіх духовних злетів! Виходить, Екстатор абсолютно щасливий завдяки насиченню, яке виникає внаслідок багатофазного зсуву в продовженні відчуттів, тобто в ньому відбувається автоекстаз із зворотнім додатнім зв’язком: чим більше з себе задоволений, тим більше з себе задоволений, і так доти, доки потенціал не дійде до обмежувальних запобіжників. Бо ти знаєш, що може статися, коли нема запобіжників? Не знаєш, опікуне Космосу? Машина, розхитавши потенціали, кінець кінцем вибухне! Так, так, мій пане невігласе! Оскільки контури… та не буду тобі тут цього серед ночі на цвинтарі пояснювати, та ще й з холодної могили, сам почитай. Ну, звісно, мої праці ти або лишив припадати порохами десь на найдальшій полиці своєї паскудної бібліотеки, або ж, і це здається мені вірогіднішим, після мого похорону спакував до скрині та й заніс до пивниці. Еге ж? Завдяки кільком абищицям, які тобі пощастило взяти, ти дійшов висновку, що став найбільшим хитруном у Метагалактиці. Де тримаєш мої Opera omnia, кажи мені зараз же?!
