Коли той прийшов, Трурль сказав йому:
– Дивись і вчись.
Кляпавцій обійшов довкола машини, а та, скерувавши на нього більшість своїх телеоб’єктивів, присіла й кілька разів охнула. Його здивували ці глухі, наче з глибокого колодязя звуки, але він не дав знаку й тільки спитав:
– Що це таке?
– Щаслива істота, – сказав Трурль, – а саме – Щасливий Споглядач Буття, скорочено
– Щаспобут.
– І що робить цей Щаспобут?
Трурль почув у цих словах іронію, але пропустив її повз вуха.
– Він весь час активно спостерігає! – пояснив він Кляпавцію. – І не просто спостерігає, фіксуючи, а робить це інтенсивно, зосереджено, пильно, а все побачене дає йому невимовну утіху! І ця втіха, сповнюючи його аноди й контури, дає йому чарівне блаженство, ознакою якого, власне, і є оці вигуки, що їх ти чуєш, коли він вдивляється у твої з усіх поглядів банальні риси.
– Тобто ця машина відчуває активне задоволення від існування як споглядання?
– Саме так! – відповів Трурль, але тихо, бо чомусь уже не був такий упевнений, як недавно.
– А це, напевно, феліцитометр зі шкалою в одиницях екзистенціальної насолоди? –
Кляпавцій показав на циферблат з позолоченою стрілкою.
– Так, це той годинник…
Тоді Кляпавцій почав показувати Щаспобуту різні речі, пильно вдивляючись у коливання стрілки. Трурль, заспокоєний, посвятив його в теорію гедонів або в теоретичну феліцитометрію. Слово за словом, одне, друге питання – так точилася розмова, аж поки Кляпавцій у якусь мить не запитав:
– А цікаво, скільки б одиниць мало відчуття того, кого триста годин били, а він сам потім розвалив голову тому, хто його бив?
– А, це просте завдання! – зрадів Трурль і вже хотів був сісти до обрахунків, як почув голосний приятелів сміх.
Спантеличений, схопився Трурль з місця, а Кляпавцій сказав йому, все ще сміючись:
– То ти, мій Трурлю, кажеш, що взяв за основний принцип добро? Ну, що ж, прототип тобі удався! Роби так і далі, і все чудово вдасться! А тим часом бувай.
І пішов, зоставивши Трурля зовсім спантеличеним.
– Ну й підловив мене, ну й спаплюжив! – охав конструктор, і тому оханню вторувало екстатичне охкання Щаспобута.
Це так розізлило Трурля, що він швиденько запхав машину до комірчини, закидав її шматками старої бляхи й замкнув на замок.
Потім сів до порожнього столу й сказав собі:
– Я переплутав естетичний екстаз із Добром. Ну й осел же з мене! Чи, зрештою, Щаспобут взагалі розумний? І що тоді? Треба поміркувати зовсім інакше, до кожнісінького атомного ядра! Щастя – напевне. Втіха – без сумніву, але не чужим коштом! Щоб не Зло було його джерелом! От що! Тільки що ж таке Зло? О, бачу, що в своїй дотеперішній конструкторській діяльності я зовсім занедбав теорію!
Протягом восьми днів він не лягав, не спав, не виходив, тільки досліджував найученіші праці з питань Добра і Зла. Виявилося, що, згідно з поглядами багатьох мудреців, найважливішою є справжня турбота і загальна доброзичливість. І перше, й друге мають взаємно виявляти розумні істоти. Без цього нічого не буде. Щоправда, саме проголошуючи це, завжди садовили на палю, поїли гарячим оловом, четвертували, роздирали колом і волом, трощили ребра, а у важливіші історичні моменти для цього вживали навіть шестирикових запрягів. Історично доброзичливість виявлялася також у незліченних різноманітних формах інших тортур, застосовуваних до духу, а не до тіла.
«Одного наміру не досить! – промовив до себе Трурль. – А що, якби сумління вкладати не в того, кому воно належить, а в ближнього, поряд, і навзамін. Що б з цього вийшло? О, лихо, адже тоді мої погані вчинки мучили б мого сусіда, то ж я іще вільніше, ніж доти, міг би поринати в гріх! Отож, може, треба вмонтувати у звичайне сумління підсилювач переживання, тобто зробити так, щоб кожен лихий вчинок дошкуляв у тисячу разів дужче, ніж доти? Але тоді кожен просто з цікавості одразу ж зробить щось погане, аби спробувати, чи те нове сумління справді так пекельно гризе – і до кінця своїх днів буде бігати як бура сучка, вся погризена докорами сумління… То ж, може, треба зробити сумління зі зворотним рухом і витирачкою, але запломбованою? Тільки власті матимуть ключик… Ні! Й це не годиться, бо від чого ж відмичка? А що, якби влаштувати трансмісію почуттів – один відчуває за всіх, усі за одного? Але, правда, це вже було. Саме так діяв Альтруїзин… То, може, зробити так: кожен має вмонтований у тулуб невеличкий детонатор із приймачем, і якщо йому, за його лихі й підлі вчинки, бажають злого більше ніж десять ближніх, від додавання їхніх десяти побажань на гетеродиновому вході той, до кого вони адресовані, злітає в повітря. Ну? Чи не уникав би тоді кожен Зла гірше, ніж зарази? Напевно, що уникав би, та ще й як! Принаймні… що ж то за щасливе життя з міною сповільненої дії біля шлунка? Зрештою, могли б виникати таємні змови проти певних осіб, досить було б, щоб десятеро негідників змовилися проти невинного, і вже того невинного – на дрібний мак… Ну, то, може, просто поміняти знаки? Теж нічого не дасть. Що ж це за лихо, коли я, здатний пересувати галактики, як шафи, не можу розв’язати такої наче простої конструкторської задачки?! Припустімо, що кожен громадянин суспільства є вгодованим, рум’яним і веселим, що він від ранку до вечора співає, підскакує й хихоче, що робить іншим добро, та з таким запалом, аж усе тріщить, а інші й собі, а як кого спитати, кожен уголос кричить, що страшенно радий з власного й загального існування… Чи таке суспільство було б ще недостатньо ощасливленим? Хоч би там не знати що, а ніхто нікому Зла там бажати не може! А чому не може? Тому, що не хоче! А чому не хоче? Тому, що це йому нічого не дасть. От і розв’язок! Хіба ж не чудовий у своїй простоті план для масового виробництва? Хіба це не означає, що там усі на чотири ноги щастям підкуті? Спитаємо, що на це той цинік‑мізантроп, той скептичний агностик, Кляпавцій, скаже – куди він устромить свою запліснявілу копійку глузів і знущання! Нехай бавиться зачіпками, нехай шукає дірки в цілому, коли кожен робить іншому щораз краще й краще, так що вже далі нікуди… Гм, а чи не замучаться вони, не втомляться, не попадають під градом і лавиною таких добрих учинків? Ну, то треба вмонтувати слабенькі редуктори або якісь дросселі, щастевідпорні стінки, комбінезони, екрани, ізолятори… Стривай, тільки не треба поспішати, аби знову чогось не пропустити. Отже, по‑перше – веселі, по‑друге – доброзичливі, по‑третє – скачуть, по‑четверте – рум’яні, по‑п’яте – їм чудово, по‑шосте – надійні… досить, можна починати!»
До обіду він трохи поспав, бо ці роздуми його страшенно стомили, а потім швидко, бадьоро схопився, накреслив плани, наперфорував смужки програм, вирахував алгоритми і для початку збудував щасливе суспільство, що складалося з дев’ятисот осіб. А щоб у ньому панувала рівність, зробив усіх дивовижно схожими між собою. А щоб не побилися за їжу чи питво, влаштував їх пожиттєвими абстинентами від будь‑якої страви й напою: холодний атомний вогник був для них джерелом енергії. Потім Трурль сів на призьбі й до заходу Сонця дивився, як вони підстрибують, верескливо виявляючи свою щасливість, як роблять одне одному добро, погладжуючи одне одного по голові й прибираючи каміння з дороги, як вони, міцні, жваві й веселі, живуть у піднесенні й безтурботності. Коли хто звихнув ногу, від натовпу ставало аж чорно, і бігли не з‑за цікавості, а через категоричний імператив активного співчуття. Правду кажучи, від надміру запопадливості на початку часом комусь відривали ногу, замість її вправити, але він підрегулював редуктори, докинув опорів і потім запросив Кляпавція. Той якийсь час спостерігав радісні вибрики, з досить понурою міною слухав галайкання, потім подивився на Трурля й спитав:
– А вони можуть сумувати?
– Таке дурне питаєш! Певна річ, що не можуть! – відповів той.
– Отож приречені вічно так скакати, рум’янитись, робити добро і вголос верещати, що їм чудово?
– А певно!
А що Кляпавцій не висловив не лише скупої, але й узагалі жодної похвали, то Трурль гнівно кинув:
