«Звідки я знаю. Ми ж у нижчій фазі розвитку робимо масу речей».

«Ми теж у свій час робили».

«А зараз уже ні?»

«Ні».

«Чому?»

Отоді змодельований не схотів одразу відповідати, твердячи, що пережив уже шість мільйонів розпитувань, які ані йому, ані тим, хто питав, нічого не дали. Але, додавши трохи трансценденції і покрутивши регулятори, Кляпавцій змусив його відповісти.

«Мільярд років тому ми були звичайною цивілізацією, – сказав голос. – Тоді ми вірили в кіберхангелів, у містичний зворотний зв’язок кожної істоти з Великим Програмістом та інші подібні речі. Та потім з’явилися скептики, емпірики і акциденталісти, які за дев’ять століть дійшли висновку, що Нікого нема і все можливе, принаймні не для вищих істин, а просто – так собі».

«Тобто як – так собі?» – зважився я висловити свій подив.

«Знаєш, бувають горбаті роботи, – відповів голос із машини. – Отож коли тебе мучить горб і скорченість, а водночас ти віриш, що ти такий, бо таким тебе зволив бачити Предвічний і план твоєї скорченості виник серед Його туманних задумів ще до створення світу, тоді легко терпітимеш свій стан. Але коли тобі скажуть, що це сталося лише внаслідок того, що якихось один‑два атоми послизнулись і не вскочили на потрібне місце, що тобі лишається, як не вити ночами?»

«Але ж лишається, лишається, – докірливо закричав я. – Адже і горб, і скорченість можна випростати, для цього треба тільки мати високі знання!»

«Та знаю! – понуро мовила машина. – Простакам справді так здається…»

«А хіба це не так?» – здивувалися ми з Кляпавцієм.

«Коли надходить час випростування горбів, – промовила машина, – можливості вже зовсім нещадні! Можна не тільки випростувати горби, а й доточувати розум, робити сонця квадратними, доробляти планетам ноги, продукувати синтетичні долі, значно солодші від справжніх; усе починається безвинно – від кресання кременів, а закінчується будівництвом всемогутниць і всемогутників! Пустеля нашої планети – це не пустеля, а Супербоготрон, у мільйон разів потужніший від цієї примітивної коробки, яку ви збудували; створили його наші прадіди, бо все інше здавалося вже їм надто легким, і хотіли вони з піску крутити думки; вчинили так з мегаломанії, і зовсім даремно, бо коли можна робити все, то вже абсолютно нічого додати до цього неможливо. Розумієте мене, ви, слаборозвинені?!»

«Розуміємо, розуміємо! – сказав Кляпавцій, бо я тільки тремтів. – Але чому ж, замість займатися оживлювальною діяльністю, ви тільки лежите, почухуючись у своєму геніальному піску?»

«Тому що всемогутність стає найусемогутнішою тільки тоді, коли абсолютно нічого не робить! – відповіла машина. – Можна зійти на вершину, але всі дороги з неї ведуть униз! Попри те, що сталося, ми лишаємося цілком порядними особами, отож для чого нам щось робити? Ще наші прапрадіди – просто так, для випробування Боготрону – зробили наше сонце квадратним, а планеті надали форми скрині, перетворивши її найвищі гори в ряд монограм. Так самісінько можна було б поробити всі зірки в клітинку, половину їх загасити, а другу – розпалити, сконструювати істот, населених меншими істотами, так щоб думки велетнів змушували карликів до руху, бути в мільйоні місць одночасно, перемістити галактики в такий спосіб, щоб вони вкладались у приємні для ока візерунки. Але скажи мені, будь ласка, для чого, власне, треба було втілювати котрусь із цих ідей? Що поліпшиться у Космосі від того, що зірки будуть трикутними або на коліщатах?»

«Ти верзеш нісенітниці!!! – страшенно обурився Кляпавцій, а я тільки щодалі дужче тремтів. – Коли вже ви стали богорівними, вашим обов’язком є негайно ліквідувати всілякі страждання, клопоти, нещастя, які мучать подібних вам істот, і почати ви повинні хоча б від своїх сусідів, котрі, як я сам бачив, тільки те й роблять, що розчереплюють одне одному голови! Як ви смієте замість негайно взятися за це, валятися собі серед сміття, колупаючи в носі і втикаючи поважним подорожнім, що шукають мудрості, цукровий льодяник у вухо?!»

«Не розумію, чому саме цей льодяник тебе так розлютив, – сказала машина. – Але годі про те. Як я бачу, ти хотів би, щоб ми ощасливлювали будь‑кого. Ми грунтовно дослідили цю проблему десь близько п’ятнадцяти сот віків тому. Вона поділяється на феліцитологію негайну, або несподівану, і повільну, або еволюційну. Еволюційна полягає в тому, щоб і пальцем не поворухнути, бувши переконаним, що кожна цивілізація так чи інакше поволеньки дасть собі раду. А в негайний спосіб можна ощасливити або по‑доброму, або примусом. Примусове ощасливлювання викликає, як свідчить статистика, від ста до восьмисот разів більше нещасть, аніж утримання від будь‑якої активності. А по‑доброму ощасливлювати теж не можна, бо хоч це тобі й видається дивним – наслідки ті самі, і коли вдатися до Супербоготрона, і коли – до Пекельного Інфернатора, якого ще звуть Геєнницею. Ти, певне, чув про так звану Туманність Краба?»

«Авжеж чув, – відповів Кляпавцій. – Це рештки оболонки Супернової Зірки, яка вибухнула колись…»

«Отож бо, – сказав голос. – Супернової Зірки, звісно! Там була, любий мій, помірно розвинута планета, на якій проливалося чимало сліз і крові. Одного ранку ми спустили на неї вісімсот мільйонів Здійснювачок Бажань, але не встигли віддалитися й на світловий тиждень, як вона розлетілась на дрібний мак і досі розлітається! Подібне сталось і з планетою гомінасів… Розказати тобі про неї?»

«Не треба! – буркнув Кляпавцій. – Я не йму віри, аби не можна було розумно й завбачливо ощасливлювати!»

«Не ймеш віри? То яка на це рада? Ми пробували це шістдесят чотири тисячі п’ятсот тринадцять разів. Ще досі волосся стає дибки на всіх моїх головах, коли згадую, чим усе скінчилося! Повір, що ми не шкодували праці для добра інших! Збудували спеціальну апаратуру для дистанційної спектроскопії бажань, але ти, певна річ, розумієш, що коли на якійсь планеті шаленіє релігійна війна і кожна з ворогуючих сторін прагне нищити іншу, то ми бачили своє завдання не у здійсненні цих прагнень! Тоді йшлося про те, аби ощасливлювати, не порушуючи ідей вищого добра. Але це не все, оскільки більшість космічних цивілізацій бажає того, про що не насмілюється відверто признатися, отож знову дилема, чи допомагати їм у тому, що вони роблять через рештки сорому і пристойності, чи у здійсненні прихованих прагнень? Візьмімо для прикладу хоча б деменцитів і аменцитів: перші в період добропорядного середньовіччя живцем спалювали розпусників, які укладали угоду з дияволом, особливо розпусниць, по‑перше, тому, що заздрили їхнім нечистим утіхам, а, по‑друге, тому, що катування в ореолі торжества справедливості давало їм величезну насолоду. А от аменцити не вірили вже ні в що, крім власного тіла, і догоджали йому машинами, але з певною стриманістю, називаючи це заняття розвагою. Вони мали скляні скриньки, до яких замикали різні насильства, вбивства, підпали, і, споглядаючи їх, поліпшували собі апетит. Ми опустили на ті планети цілий дощ пристроїв, задуманих так, аби заспокоювати їхні пристрасті, не завдаючи нікому шкоди, тобто, створивши штучну діяльність. Вони поринули в неї, і деменцити за шість, а аменцити за п’ять тижнів защасливилися до смерті, аж верещали від щастя! Це такого б тобі хотілося, недорозвинена істото?»

«Ти або дурень, або потвора! – крикнув Кляпавцій, а я вже й зовсім збаранів. – Як смієш вихвалятися такими нікчемними діями?»

«Я ними не вихваляюсь, а просто сповідаюся, – спокійно відповів голос. – Я ж кажу, що ми по‑різному пробували, усіма способами по черзі. Виливали на планети дощі багатств, потопи ситості й достатку, паралізуючи на них будь‑які зусилля і працю; ми давали добрі поради, а вони у відповідь відкривали вогонь по наших компотницях, тобто літаючих тарілках, бо, правду кажучи, перше ніж братися ощасливлювати, треба було переробити їхні душі…»

«То ви й таке можете зробити!» – скреготнув Кляпавцій зубами.

«Та можемо, звісно, можемо! От узяти хоча б, приміром, наших сусідів, які живуть на землеподібній, тобто землянистій планеті, антропанів! Вони займаються переважно вихвіндрюванням і турбаченням, і це зі страху перед проквярнею, яка, за їхніми поняттями, перебуває поза існуванням і з роззявленою пащею, в якій палає вічне полум’я, чекає на грішників; отож, наслідуючи благословенних кімбрабелянсів, райського Ламбудаса і уникаючи огиданції з її огидансами, антропанський юнак помалу стає досконалішим, кращим і шляхетнішим, ніж були його восьмирукі предки. Правда, антропани воюють з байоранами за примат Дусу над Мусом або Мусу над Дусом (оскільки мають протилежні переконання), але зваж, що в таких війнах гине тільки частина їх, тоді як ти хотів би, аби я, вибивши їм з голів усю їхню віру у вихвіндрювання і проквярню і все інше, підготував їх до раціонального ощасливлення. Але таким чином відбулося б психічне вбивство, бо ці нові істоти вже не були б ані байоранами, ані антропанами, хіба ти цього не розумієш?»