– Прошу десять, – відповідає сторож.
– Десять дукатів за одну хвилину – та ти, либонь, здурів! – засміявся король.
– Дешевше не буде, – каже сторож.
– Ані дуката не спустиш?
– Ані дуката, мій пане.
– Бачили такого? – вереснув король, що любив лаятися як швець. – Ну й нахаба! Нічого тобі не дам, здирнику!
Тоді сторож так луснув його алебардою по лобі, що Розпорикові аж задзвеніло в голові, і він разом з галереями, дитинцем, звідним мостом й усім сном поринув у небуття, щоб у наступну мить розплющити очі біля Хитріяна, перед Шафою Снів. Кібернер украй розгубився й подумки полічив, що в нього вже вдруге нічого не вийшло: вперше через королівське боягузтво, а вдруге – через скнарість. Однак він знаку не подав, та давай далі вмовляти короля, аби той потішив свою душу іншими снами.
Тоді Розпорик вибрав сон «Про любчика‑шурупчика».
Одразу ж став він Паралізієм, володарем Епілепонтону і Малярійні, старезним дідуганом, в якого тремтіли руки, але страшенно соромітна душа повсякчас прагла пороків. Та тільки що з того, коли всі суглоби тріщать, руки ніг не слухають, а ноги – голови! «Може, я ще поздоровшаю», – подумав старий і вислав своїх полководців, дегенералів Екламптона і Тортурія, щоб убивали й палили кого тільки можна, захоплювали ясир та іншу здобич. Вони пішли, порізали, пограбували, повбивали, повернулись і сказали таке:
– Пане й володарю! Порізали ми, попалили, а оце тобі воєнна здобич і ясир: прекрасна Адориція, княгиня еників і пеників з усіма своїми скарбами!
– Га? Що? Зі скарбами? – захрипів, трясучись, король. – Але де? Нічого не бачу! А що це так тріщить і шарудить?
– Та отут, на цій коронній канапі, Ваша Королівська Величносте! – вереснули хором дегенерали. – А тріщить тому, що на покривалі канапи, зробленому з перлів, ворушиться бранка, щойно згадана княгиня Адориція, а шарудять її золототкані шати, – це так ридає прекрасна Адориція, переживаючи своє приниження!
– Га? Що? Приниження? Це добре, це дуже добре! – хриплячи, видушив із себе король. – А дайте‑но її сюди, я її обійму і зганьблю!
– А цього, Ваша Королівська Величносте, з огляду на інтереси держави робити не можна, – втрутився головний королівський медикатор.
– Як? Не можу зганьбити? Збезчестити? Ти що, здурів? Я не можу? А хіба ж протягом усього життя я робив щось інше?
– Саме тому, Ваша Королівська Величносте! – пояснив головний медикатор. – Оскільки Ваша Королівська Величність може від того заслабнути!
– Так? Ну, то дайте того… топірця, а я її собі той – зітну…
– З дозволу Вашої Королівської Величності, і це теж не рекомендується, бо знесилить вас…
– Що? Як?! Ну, то що мені з цього королювання?! – захрипів у розпачі король. – Тоді лікуйте мене! Зміцнюйте! Одмолоджуйте, аби міг… того… як давніш бувало… Бо вас усіх зараз… того!
Перелякалися придворні, дегенерали, медикатори, і ну шукати способів омолодити короля; нарешті покликали на поміч самого Калькулу, дуже великого мудреця. Той прийшов і питає короля:
– Чого саме Ваша Величність бажає?
– Га? Чого? Теж іще добра штучка! – хрипить король. – Розпусти, розперезаності, розбещеності такої й сякої бажаю ще зажити, а надто – поглумитися з княгині Адориції, котру тимчасово тримаю в льоху! От що!
– Для цього є два шляхи і два способи, – відповідає Калькула. – Або Ваша Королівська Величність зволить вибрати гідну себе особу, котра матиме повноваження чинити те, що бажає Ваша Королівська Величність, а ви, підключившись дротиком до тієї особи, будете завдяки цьому відчувати все, що робитиме вона, так, наче чините це самі. Або треба викликати стару кіберівницю, яка живе в лісі за містом у хатці на трьох лапах. Вона ж бо за покликанням геріатричка і лікує осіб похилого віку!
– Так? Ну, то для початку спробуємо, може, того дротика! – захрипів король.
Як звелів, так і вчинили. Електрики підключили командуючого особистої гвардії до Величності, і король наказав йому негайно розпиляти мудреця Калькулу, оскільки вчинок цей видавався йому винятково паскудним, а саме цього він і прагнув. Отож ніякі мудрецеві благання й стогони не помогли, але під час розпилювання на дротику перетерлася ізоляція, через що король сприйняв тільки першу половину катівського спектаклю.
– Це поганий спосіб, і я слушно звелів розпиляти того невдалого мудреця, – захарчала Величність. – Давайте‑но сюди стару кіберівницю з хатки на трьох лапах!
Помчали придворні до бору, і незабаром король почув сумну пісеньку, що звучала приблизно так:
«Старих людей лікую, оздоровлюю, регенерую, ремонтую і відсвіжаю і навіть слави не бажаю, вилизую суглоби, корозії й склерози і на старече тремтіння маю випробуване ворожіння, оце‑то справжнє здоров’ю служіння!»
Вислухала кіберівниця королівські нарікання, низько вклонилася тронові та й каже:
– Пане й королю! У синій далині, за Лисою Горою є невеличке джерельце, з якого тонким струмочком біжить олія, яку називають рициновою; на ній готується любчик‑шурупчик, який чудово омолоджує – одна столова ложка на сорок сім років! Треба добре пильнувати, аби не ковтнути забагато любчика‑шурупчика, бо від надміру можна зовсім зникнути, занадто омолодившись. Дозволь, пане, я вмить приготую тобі цей випробуваний засіб!
– Чудово! – зрадів король. – А приготуйте‑но княгиню Адорицію, нехай знає, що її чекає, хи‑хи!
І король тремтячими ручками рахує свої розхитані гвинтики, бурмоче, хрипить і навіть часом дригається, бо через старість уже здитинів, не виходячи з розпусного забуття.
І от лицарі їдуть по рицинову олію, варяться мікстури, димлять дими, клубочиться пара над казаном старої кіберівниці, аж нарешті біжить вона до палацу, падає на коліна і подає монархові келих, наповнений по вінця дзеркальною рідиною, що блищить, як живе срібло, і промовляє вголос:
– Королю Паралізію! Оце любчик‑шурупчик, який омолоджує, зміцнює, надає бойової відваги і сили на амори до Змори; тому, хто келих вип’є, ані міст палити, ні дівчат здобувати у всій Галактиці не буде забагато! Пий на здоров’я!
Король узяв келих і бризнув кілька крапель на свій стільчик для ніг, а той як форкне, як підскочить, а тоді як удариться об землю, аж загуло, та як не кинеться на дегенерала Екламптона, щоб зганьбити і збезчестити його! Одразу зо шість пригорщ орденів з нього здер, тільки замиготіло.
– Пий, Ваша Королівська Величносте, сміливо! – підохочує кіберівниця. – Адже сам бачиш, який це чудодійний засіб!
– Спершу ти ковтни, – каже король дуже тихо, бо ж дуже вже старенький. Кіберівниця трохи злякалася, задкує, відмовляється, але вже на поданий королем знак троє кнехтів схопили її і через лійку силою влили до рота кілька крапель дзеркального відвару. Блиснуло – і дим пішов! Дивляться придворні, дивиться король, хоч і недобачає – від кіберівниці ані сліду, тільки чорна обсмалена дірка в підлозі, а крізь неї видно наступну дірку, вже між дійсністю і сном; у ній виразно видно чиюсь ногу, гарно взуту, з пропаленою шкарпеткою і срібною пряжкою, на яку ніби кислота бризнула, бо вона трохи потемніла. Нога ж та, шкарпетка й черевик належать Хитріянові, Архімудритові короля Розпорика. Таку страшенну силу мала отрута, котру кіберівниця звала любчиком‑шурупчиком, що не лише її і підлогу, а й сам сон наскрізь пропалила і, бризнувши на литку Хитріянові, добряче її обпекла. З великого страху король хотів був прокинутись, але, на Хитріянове щастя, дегенерал Тортурій устиг ще добряче луснути його булавою по голові. Отож, завдяки цьому, прокинувшись, Розпорик анічогісінько з того, що йому в сні притрапилося, не пам’ятав. Тільки й того, що втретє виплутався з підступно наставленого на нього сну, цього разу завдяки своїй безмежній недовірливості, з якою ставився до всіх.
– Щось мені приснилося, але що – не пам’ятаю, – каже король, знову опинившись перед Самосонною Шафою. – Але чому це ти, добродію, мій кібернере, підстрибуєш на одній нозі, за другу тримаючись?
– Кіберматизм… Ваша Королівська Величносте… Видно, на зміну погоди, – простогнав підступний Архімудрит і ну далі спокушати короля, аби ще якимось новим сном задурманився. Надумався Розпорик, прочитав «Список снів» і вибрав «Пошлюбну ніч королівни Недотепи». І приснилося йому, що читає він біля каміна предивну книжку з металевими застібками, у якій витонченими словами, червоним друком на позолочених пергаментах розповідається про королівну Недотепу, яка п’ять віків тому панувала в Данделії; про її Крижаний Ліс, Спіральну Вежу, про Пташник з Іржанням і Багатооку Скарбницю, а понад усе про її вроду і надзвичайну цнотливість. І забажав Розпорик тієї краси великим бажанням, і вся його жага спалахнула в ньому палючими язиками, аж вогненний відблиск заграв йому в зіницях, і король кинувся у глиб сну шукати Недотепу, та її ніде не було, і лише найстаріші роботи щось пам’ятали про існування тієї монархині. Стомлений мандрівкою, натрапив урешті Розпорик на самій середині королівської, а тому подекуди позолоченої, пустелі на вбогу хатину; зайшов до неї й побачив старого в білих, як сніг, шатах. Той устав назустріч Розпорикові та й каже:
