– Нізащо! – відказали вони. – Над нами не повинна тяжіти смерть короля. Нехай Розпорик подавиться власними бажаннями, хай його з’їсть і вб’є власна хтивість, тільки не ми!

– Гаразд, – відповів Хитріян, – тоді розставлю на нього сильця, сплетені зі снів. Спершу роздражню його принадою, щоб ухопив її і розсмакував. А коли це станеться, він уже сам прагнутиме уявних шаленств, а як увійде в сни, я його так задурю еротикою, що живим зі снів не повернеться!

– Добре, добре, – кажуть вони, – тільки не хвалися, кібернере, нам треба не слів, а дії, та такої, щоб Розпорик став королевбивцею, тобто вбивцею самого себе!

Кібернер Хитріян засів тоді за свою зловісну роботу і цілий рік працював, вимагаючи від королівського скарбника все нових брил золота, міді, платини й безлічі коштовних каменів. А коли Розпорик нетерпеливився, Хитріян запевняв його, що творить щось таке, чого, напевно, не має жоден монарх у світі!

Через рік з кібернерської майстерні урочисто винесли одну за одною три величезні шафи, які довелося поставити в передпокої особистих апартаментів короля, бо у двері вони не пролазили. Почувши стукіт і гупання носіїв, Розпорик вийшов і побачив попід стінами величезні, як замки, чотири сажні заввишки і два завширшки шафи, викладені коштовностями. Перша, яку називали ще Білою Скринею, була вся перламутрова, викладена осяйними альбітами, друга, чорна, як ніч, уся в агатах і моріонах, а третя, інкрустована рубінами і спінелями, мінилася червінню. Кожна шафа мала золоті ніжки у вигляді крилатих грифів, поліровані одвірки, а всередині електронний м’якуш, наповнений снами, які снилися самі собі, не потребуючи ні свідків, ані учасників. Король Розпорик дуже здивувався, почувши такі пояснення, і вигукнув:

– А що ж це ти, Хитріяне?! Чому, до лиха, шафам має щось снитися? Яка мені з того користь? І взагалі, звідки відомо, що їм таки щось сниться?

Тоді Хитріян, запобігливо вклонившись, показав Розпорикові ряди дірочок на одвірках шаф, що бігли згори вниз, з написами на перламутрових табличках, і здивований король прочитав: «Сон військовий з фортецями і дамами», «Сон про любчика‑шурупчика», «Сон про лицаря Фиртана і прекрасну Рамольду, Гетерикову доньку», «Сон про кібермарини і кібермаринади», «Ложе королівни Гопсалі», «Сармата, чи гармата без пороху й кулі», «Сальто еротале, чи Амористична акробатика», «Солодкий сон в обіймах восьмипестливої Октопіни», «Перпетуум‑аморобіле», «Трапезування олов’яними галушками в молодикову ніч», «Сніданок з дівчатами й музикою», «Як підбити сонце ватою, аби любо гріло», «Пошлюбна ніч королівни Недотепи», «Сон про шріт у черевику», «Про котяче», «Про боже ля», «Фруктові кіборгії для кіберів, воркую‑чі грушки, компот з цикути й пишні спокусливки», «Як любилися синогорлиця з дочкогорлицею», «Сон сластолюбний, гуляшо‑гулящий із потапцями», «Мона Ліза, або Лабіринт солодкої нескінченності».

Перейшовши до другої шафи, король почав читати: «Сни‑дрімоти й ігри». А далі: «У шибеника й шибеницю», «В солене‑перчене», «У Клопштока і критиків», «У давчинку‑чередничку», «В пику», «У ковдрочку з дірочками», «В споглядачки», «В пику ще раз», «У змучені п’яти і сп’ячені мути», «В катехніку чи у стинанки й витинанки», «В чортівню», «В кібжоржину», «В комухляй», «В кібаядеру», «В кібернера і кібернантку», «В гурійські перегони». Хитріян, інженер душ, одразу ж пояснив королю, що кожен сон сниться сам собі тільки доти, поки хтось не встромить свого штекера, причепленого до годинникового ланцюжка, у відповідні дірочки. Тоді він так гарно під’єднується до шафового сну, що переживає цей сон як справжній, явний і реальний. Король Розпорик зацікавився, взявся за ланцюжок і знічев’я ввіткнув контактик до білої шафи під написом «Сніданок з дівчатами й музикою». Тільки‑но він під’єднався, аж чує, що його хребет поростає колючками, ззаду прокльовуються величезні крила, руки й ноги розлазяться в розтоптані лаписька з пазурями, а з пащі, де стирчать у шість рядів ікла, валить сірчастий дим і полум’я. Він страшенно здивувався й хотів кахикнути, але з горла видобувся громовий рик, аж земля задвигтіла. Він здивувався ще дужче, ширше розплющив очі, освітив темряву власним вогненним подихом і побачив, що до нього несуть у зелених, як салат, паланкінах з фіраночками дівчат – по чотири в кожному, та таких запашних, що аж слинка котиться. Стіл уже накритий, тут перець, там сіль, отож король облизався, зручно вмостився і давай їх по черзі з паланкінів вилущувати, як горішки, аж очі йому туманилися від насолоди, а остання дівиця була така розкішна, така смачна, що він аж прицмокнув і погладив себе по животі, хотів був попросити ще, та тільки мигнуло, і він прокинувся. Дивиться – стоїть він, як і перед тим, у палацовому передпокої поруч з Архімудритом Хитріяном, а перед ним самосонні шафи виблискують коштовним камінням.

– Ну, як вам дівчата? – питає Хитріян.

– Та нічогенькі, але де музика?

– Та куранти в шафі заїло, – пояснив кібернер. – Може Ваша Королівська Величність схоче скуштувати іншого смачного сну?

А певне, королеві хотілося, але вже з іншої шафи. Отож він підійшов до чорної і підключився до сну під назвою «Про лицаря Фиртана і прекрасну Рамольду, Гетерикову доньку».

Дивиться – і бачить, що це, власне, романтично‑електрична доба, а сам він, увесь закутий у крицю, стоїть у березовому гаю, а перед ним щойно переможений дракон. Далі – шумлять дерева, вітерець повіває і річечка тече. Глянув він на себе у воду і зрозумів, що саме він є Фиртаном, лицарем високої напруги, незрівнянним героєм. Усю історію свого лицарства мав написану на собі й пам’ятав її як власну. Забрало шолома повигинав йому своїми п’ястуками в передсмертних корчах фиртанічно переможений ним Морбідор. Завіси наколінників понадламував Кувенцит Дужобій, заклепки надплічників пообгризав, конаючи, Рипуць Мордавий, решітки в передсмертній агонії повгинав Монстерицій Грубіян, на гвинтах, налокітниках, клямрах, передніх і задніх застібках, з’єднаннях, засувках були сліди панцирних сутичок. Глянув на щит – а він весь у жужелиці від блискавок, зате плечі – чисті, як у дитини, бо досі нікому не показував спини у збройному герці! Сказати по правді, йому до цього було байдуже, бо від слави не було йому ні холодно, ні душно; проте, згадавши про Рамольду, він сів на коня й почав шукати її по всьому сні. Так доїхав до фортеці її батька, князя Гетерика. Задудніли під вершником і румаком колоди підйомного мосту, а сам князь вийшов назустріч з розкритими обіймами – привітати і провести до своїх покоїв.

Кортить лицареві до Рамольди, та не випадає так одразу питати. Тим часом старий князь розповідає йому, що в замку гостює чужий лицар, Винодур з роду Полімериків, фехтмайстер‑еласт, котрий ні про що інше не марить, як тільки про поєдинок із самим Фиртаном. Аж ось і Винодур, гнучкий і гінкий, підійшов та й каже:

– Знай, що я прагну домогтися високонапружної Рамольди, з стегнами із живого срібла, персами, яких не намалює й діамант, і з магнетичним поглядом! Вона твоя суджена, але я викликаю тебе на смертельний двобій, аби з’ясувати, котрий із нас візьме з нею шлюб!

І кидає білу нейлонову рукавичку.

– Шлюб одразу ж після турніру! – додає батько‑князь.

– Згода, – каже Фиртан, а Розпорик у ньому думає собі: «Мені що, після шлюбу візьму та відразу й прокинуся! Але чорти принесли цього Винодура!»

– Ще сьогодні, мій лицарю, – править своєї Гетерик, – зустрінешся на цій утоптаній землі з Полімеричним Винодуром, бій при смолоскипах. А тепер прошу відпочивати!

Розпорик у подобі Фиртана трохи занепокоївся, але що вдієш? Пішов до призначеного йому покою, а за хвилю чує – стук‑стук у двері, і хильцем, бочком всувається стара кіберівниця, підморгує і каже так:

– Не бійся нічого, лицарю, ти здобудеш прекрасну Рамольду і ще сьогодні схилиш голову на її живосрібне лоно! Тільки про тебе мріє вона і вдень, і вночі! Одне затям: сміливо атакуй, нічого тобі Винодур не вдіє, ти переможеш!

– Легко сказати, моя кіберівнице, – відповідає лицар, – а коли щось вийде не так? Якщо я, скажімо, послизнуся чи не заслонюся вчасно? Не мені так легковажно ризикувати! А може, ти знаєш якісь надійні чари?