– А якщо вони особливо наполягатимуть? – не вгавав Кляпавцій. – І таке буває.

– Що ж, перевіримо, – відказав Трурль і ввімкнув радіо, звідки одразу ж бухнула бадьора військова музика.

– У мене ідея, – мовив Кляпавцій, вимикаючи радіо. – Ми можемо вдатися до рецепту Гарганціяна. Що ти на це скажеш?

– Ох, той Гарганціянів рецепт! – вигукнув Трурль. – Ніколи не чув, щоб до нього хтось вдавався. Проте можна спробувати, чом би й ні?

– Кожен з нас має бути готовий вдатися до нього, – підсумував Кляпавцій. – Але, безперечно, маємо зробити це обидва, інакше все скінчиться для нас погано.

– Ет, дурниці, – мовив Трурль, вийняв з‑за пазухи золоту скриньку й відкрив її.

Всередині скриньки на оксамиті лежали дві білі кульки.

– Візьми одну, а друга залишиться в мене, – сказав Трурль. – Щовечора ти оглядатимеш свою кульку, і якщо вона порожевіє, то це буде знак, що я скористався з поради. Тоді й ти зробиш так само.

– Отже, домовилися, – сказав Кляпавцій і сховав кульку.

Після цього вони приземлились, обнялися й кожен рушив у протилежний бік.

Державою, до якої потрапив Трурль, правив король Потворик. Це був мілітарист із діда‑прадіда й до того ж скнара просто‑таки космічний. Щоб зменшити витрати, він скасував усі кари, окрім найголовнішої. Його найулюбленішим заняттям було ліквідовувати зайві установи. А відколи він скасував посаду ката – кожен засуджений до смертної кари сам повинен був позбавляти себе життя або, в разі виняткової королівської ласки, вдатися по допомогу до своїх найближчих родичів. Він підтримував лише ті мистецтва, що не вимагали витрат, як‑от хорова декламація, гра в шахи та військова гімнастика. Взагалі він надзвичайно цінував військове мистецтво, бо ж виграна війна дає неабиякий зиск; але, з другого боку, до війни можна як слід підготуватися лише в часи миру, тим‑то король хоча й помірковано, але дотримувався його. Найбільшою Потвориковою реформою було надання офіційного статусу державній зраді. Сусідня держава засилала до нього шпигунів, отож монарх утворив Департамент Запроданця, або Коронованого Зрадька, який через своїх чиновників за щедру плату продавав ворожим агентам державні таємниці; агенти, що не забували про власну кишеню, охочіше купували застарілі відомості, бо ті коштували дешевше.

Потворикові підданці вставали рано, поводилися сумирно й відпочивати ішли пізно, бо багато працювали. Вони робили для окопів коші й фашини, а також зброю, й писали доноси. Щоб держава не розпалася від надміру доносів, як це вже сталося багато сотень років тому за Бардзолімуса Стоокого, той, хто писав надто багато доносів, сплачував спеціальний податок за розкіш. Таким чином доноси утримували на поміркованому рівні. Потрапивши до Потворикового двору, Трурль запропонував королю свої послуги, і Потворик, як того й слід було сподіватися, зажадав од нього створення потужної військової зброї. Трурль попросив три дні на роздуми, а коли прибув до призначеного йому затишного приміщення, оглянув ту кульку в золотій скриньці. Вона була біла, та поки він дивився на неї, почала потроху рожевішати.

– Ого! – сказав Трурль. – Треба братися за Гарганціяна. – І зразу ж узявся до таємних нотаток.

Кляпавцій тим часом перебував у іншій країні, де володарював могутній король Мегерик. Там усе було зовсім інакше, ніж у Потворії. І цей монарх мав пристрасть до військових походів, і він теж витрачався на озброєння, але робив це мудро, бо королем був без міри щедрим; а відносно любові до мистецтва, то тут йому не було рівних. Кохався король той у мундирах і золотих шнурах, у лампасах і кутасах, в аксельбантах, у портьєрах з дзвіночками, в латах та еполетах. Він і справді був дуже вразливий: щоразу, коли спускав на воду нового панцерника, весь аж тремтів. Щедро витрачав він гроші на батальне малярство, і платив, керуючись патріотичними міркуваннями – залежно від кількості вбитих ворогів. А тому на панорамах, що їх без ліку було в королівстві, громадилися до неба гори ворожих трупів. У повсякденному житті він поєднував абсолютизм з освіченістю, а суворість – з великодушністю. Щороку в день свого коронування він проводив якусь реформу. То велів прибрати квітами всі гільйотини, то – змастити їх, щоб не скрипіли, а то – позолотити катівські сокири, водночас не забував наказати, щоб їх, зважаючи на гуманність, добре вигострили. Натуру він мав широку, але марнотратства не схвалював, тому спеціальним декретом узяв на облік усі палі, гвинти, диби й кайдани. Екзекуції неблагонадійних, – щоправда, нечасті, – проводилися гучно й пишно, з військовим парадом, даючи духовну втіху, святобливо, посеред вишикуваних у каре військових з лампасами й кутасами. У того вельможного монарха була також теорія, яку він втілював у життя, і була то теорія загального щастя. Адже відомо, що людина не тому сміється, що весела, а весела тому, що сміється. Коли всі кажуть, що все чудово, одразу й настрій випогоджується. Мегерикові підданці були зобов’язані – ясна річ, для свого ж таки добра – повторювати вголос, що вони пречудово почувають себе, а колишню, не зовсім зрозумілу формулу вітання «Доброго дня!» – король замінив кориснішою: «Як добре!», причому дітям до чотирнадцяти років дозволялося говорити: «Гу‑га!», а старим – «Добре як!»

Мегерик радів, бачачи, як міцніє дух народу, коли він, проїжджаючи вулицями у схожій на панцерник кареті, бачив натовпи людей, що гукали «ура!», і він помахом монаршої руки ласкаво вітав їх, а люди один з‑перед одного гукали: «Гу‑га!», «Добре як!» і «Чудесно!» Зрештою, він був схильний до демократичних уподобань. Дуже полюбляв перемовитися кількома словами із старими ветеранами, що бували в бувальцях, полюбляв також бойові історії, які розповідали на бівуаках, і частенько під час аудієнції, що її давав тому чи іншому чужинському сановникові, гупнувши себе хтозна‑чого булавою по коліну, гукав: «Наша зверху!» – або: «Торохніть мене в цей панцерник!» – чи: «А нехай мене куля вцілить!» Бо ж нічого він так не обожнював і ні в чому так не кохавсь, як у вітчизняній силі й мужності, у пирогах на горілці з порохом, у сухарях і зарядних ящиках, а також у картечі. Тому, коли бував смутний, велів, щоб перед ним проходили полки, співаючи: «Наше військо з гвинтівками», «Життя свого нам не жаль, перемелем на крохмаль», «Дзвін ударив – кидай нари», або давню коронну «А ми слідом за корнетом підем риссю на багнети». І наказав він, коли помре, щоб стара гвардія заспівала над труною його улюблену пісню – «Як робот не в русі, іржавіти мусить».

Кляпавцій не зразу дістався до апартаментів великого монарха. У тій місцевості, куди він спершу потрапив, скільки не стукав він у різні двері, ніхто йому не відчинив. Врешті, він помітив на зовсім безлюдній вулиці мале дитинча, що підійшло до нього й тоненько пропищало:

– Купите, пане? Дешево продам.

– Може, й куплю, але що? – запитав здивований Кляпавцій.

– Державну таємничку, – відповіло дитинча, показуючи з‑під поли сорочечки крайчик мобілізаційного плану.

Кляпавцій здивувався ще дужче й мовив:

– Ні, дитинко, мені цього не треба. Скажи, де тут живе який‑небудь староста?

– А навіщо вам штарошта? – спитало, шепелявлячи, дитя.

– Хочу з ним поговорити.

– Шам на шам?

– Може, й сам на сам.

– Вам треба агента? То вам міг би штати в пригоді мій тато. І надійний, і недорого візьме.

– Ну, то покажи мені свого тата, – сказав Кляпавцій, бачачи, що йому не виплутатися з цієї розмови.

Дитинча завело його до одного з будинків. Посередині, при лампі, хоч надворі був білий день, сиділа вся родина – сивий дідусь у кріслі‑гойдалці, бабуся, що плела на спицях панчохи, і цілий гурт їхнього дорослого потомства, кожне роблячи щось своє, як то звичайно в домі. Тільки‑но Кляпавцій переступив поріг, як усі кинулися на нього, – виявилося, що спиці – то наручники, лампа – мікрофон, а бабця – начальник місцевої поліції.

«Мабуть, якесь непорозуміння», – подумав Кляпавцій, коли його запроторили до льоху, перед тим ще й надававши штурханів. Він терпляче чекав цілу ніч, бо нічого більше не міг удіяти. Світанок посріблив павутиння на кам’яних стінах і поіржавілі рештки давніших в’язнів; по якімсь часі Кляпавція відвели на допит. Виявилося, що й селище, й хати, й дитина – усе фальшиве, і що в такий спосіб заманювали в пастку ворожих агентів. Кляпавцієві не загрожував судовий процес, бо злочин був надто дрібний. За спробу контакту з батьком‑запроданцем йому належало бути гільйотинізованим третім ступенем, бо в цьому бюджетному році місцева адміністрація вже витратила кошти на перекуп ворожих шпигунів. Кляпавцій не хотів купувати жодної державної таємниці, хоча його й намовляли; йому, крім усього, бракувало найважливішого – грошей. Він весь час говорив своє, але офіцер, що його допитував, не йняв тому віри. Та коли б він навіть і захотів звільнити в’язня, то це не входило до його компетенції. Тож справі дали хід, а Кляпавція тим часом взяли на тортури, більше із службового обов’язку, ніж з реальної потреби. За тиждень все обернулося на краще: виправдавши, його вислали до столиці, і там він, проінструктований щодо двірського етикету, сподобився честі аудієнції в короля. Він навіть одержав сурму, бо кожен громадянин сповіщав про своє прибуття в урядові місця, як і про вибуття звідти, звуком сурми, а службова запопадливість повсюдно в державі була така, що без сигналу‑побудки й на схід сонця не зважали.