– СІМ.

– Ну, ну, моя дорогенька! – здивувався Трурль. – Помиляєшся, двічі по два – це чотири, поправся, будь ласка. Отже, скільки буде двічі по два?

– СІМ, – як стій відповіла машина.

Зітхнувши, Трурль хоч‑не‑хоч мусив знову надягати фартуха, якого вже був скинув. Він закасав високо рукави, відчинив нижні дверцята в машині й забрався до її нутра. Довго не виходив звідти, чути було, як він гатить молотом, як щось відкручує, щось там зварює, щось прилютовує, як вбігає, гупаючи по бляшаних сходинках, то на сьомий поверх, то на дев’ятий, і відразу щодуху мчить униз. Спробував Трурль пустити струм – і десь усередині машини аж зашкварчало, а в електрофорів виросли фіолетові вуса. Мозолився він так дві години і вийшов на свіже повітря увесь закіптюжений, але й задоволений. Поскладав він своє робоче причандалля, кинув фартуха на землю, витер обличчя й руки і, вже відходячи, просто собі так, заради святого спокою, спитав:

– То скільки буде двічі по два?

– СІМ, – відповіла машина.

Трурль вилаявся круто, та не було ніякої ради – знов узявся длубатись у машині: щось там поправляв, з’єднував, розлютовував, переставляв, а коли нарешті втретє довідався, що двічі по два сім, – у розпачі опустився на найнижчу приступку машини. Сидів він отак, аж це нагодився Кляпавцій. Гість спитав Трурля, чом він так зажурений, що виглядом нагадує мерця, і той розповів Кляпавцієві про свій клопіт. Кляпавцій сам зо два рази забирався в нутро машини, пробував направити і те, і те, але коли по цьому запитував у машини, скільки буде два плюс один, – вона відповідала: «Шість», а один плюс один, на думку машини, дорівнювало нулеві. Кляпавцій почухав потилицю, відкашлявся і мовив:

– Нічого не вдієш, друзяко, треба дивитися правді у вічі. Ти збудував не ту машину, що хотів. Але будь‑яке негативне явище має свій позитивний бік, і ця машина так само.

– Цікаво мені знати, який?! – відповів Трурль і копнув ногою підмурівок машини, що на ньому сидів.

– Не роби того, – сказала машина.

– О, бачиш, вона вразлива. Отже… Що це я хотів сказати? Ага, машина ця, без сумніву, дурна, і то не такою собі звичайною пересічною дурістю, ні‑ні! Вона, ця машина, скільки я на цьому розуміюся, – а я, як ти знаєш, визнаний спеціаліст, – вона є найдурніша мисляча машина в цілому світі. Це вже не абищо! Зумисне її збудувати було б нелегко, ба навіть, гадаю, і зовсім неможливо. Ця машина не тільки дурна, але до того ще й уперта, як віл, тобто має характер, властивий ідіотам, бо ж саме вони страшенно вперті.

– На дідька мені така машина? – спитав Трурль і вдруге копнув підмурівок машини.

– Серйозно тебе попереджую, – не роби того, – сказала машина.

– О, будь ласка, ти вже маєш серйозне попередження, – байдужим тоном скоментував Кляпавцій. – Ти бачиш, вона не тільки вразлива, і тупа, і вперта, вона ще й гоноровита, а маючи стільки властивостей, можна чимало чого досягти, го‑го, це я тобі кажу!

– Добре, але що я, власне, можу з нею робити? – спитав Трурль.

– Мені важко так зразу відповісти. Ну, скажімо, ти можеш показувати її на виставці, з платним входом, щоб кожен охочий міг оглянути найдурнішу мислячу машину на світі. Скільки в ній поверхів? Дев’ять? Ото будь ласка, маєш, – адже ж такого велетенського ідіота ніхто досі не бачив. Ця виставка не тільки повернула б тобі кошти, витрачені на спорудження машини, а й…

– Дай мені спокій, нічого я не буду показувати! – відрубав Трурль, звівся на рівні ноги і, не втримавшись, копнув машину ще раз.

– Втретє серйозно тебе попереджую, – сказала машина.

– А то що? – з серцем крикнув Трурль, ображений на її пиху. – Ти… Ти… – не знайшовши слова, він іще декілька разів копнув машину й зарепетував:

– Ти тільки на це й придатна, зрозуміло?

– Ти образив мене вчетверте, вп’яте, вшосте й увосьме, – сказала машина. – Через це я більше не рахуватиму. Надалі я відмовляюся відповідати на запитання стосовні математики.

– Вона відмовляється! Гляньте на неї! – роз’юшився Трурль, допечений до живого. – Після шести в неї іде вісім, – ти зауважив, Кляпавцію? Не сім, а вісім! І вона має ще нахабство відмовлятися отак виконувати математичні завдання! А на тобі! на тобі! на тобі! Ще хочеш?

У відповідь машина задвигтіла, затряслася і, не кажучи й слова, почала з усіх сил видобуватися з фундаменту. Був він глибокий, отож машина мусила повигинати численні опори, поки видобулася з землі, залишивши в ній покручені бетонні балки з оголеними прутами арматури. Вивільнившись, машина, наче ногата фортеця, посунула на двох конструкторів. Трурль був такий ошелешений цим дивом, що не намагався навіть утікати від машини, яка мала виразний намір розчавити його. На щастя, Кляпавцій, трохи менше збитий з плигу, схопив приятеля за руку і силою потягнув його вбік, і так вони відбігли на якусь там відстань. А коли озирнулися, то побачили – висока, як башта, машина, похитуючись, повагом ішла за ними. Ступаючи, вона щокроку занурювалась мало не по другий поверх, але вперто й невтомно видобувалася з піску і таки перла просто на них.

– Ну, такого ще світ не бачив! – мовив Трурль, якому аж дух забило від подиву. – Машина збунтувалась! Що тепер робити?

– Чекати й пильнувати, – відповів кмітливіший Кляпавцій. – Може, щось з’ясується.

Однак ніщо того не віщувало. Машина, вибравшись на твердіший грунт, рухалася вже швидше. У нутрощах її свистіло, сичало і подзенькувало.

– Зараз порозлютовуються в ній керівний центр і система програмування, – пробурмотів Трурль. – Тоді вона почне розвалюватись і стане.

– Ну ні, – відказав Кляпавцій, – це тільки в особливому випадку. Ця машина така дурна, що їй не зашкодить навіть коли розладнається координаційна апаратура. Дивись, вона вже… Тікаймо!!

З усього було видно, що машина запалилася бажанням розтоптати їх. Вони знову кинулися бігти, що було сили, чуючи, як за плечима гримотить страхітлива машинова хода. Мчали, бо що ж могли інше вдіяти? Вони хотіли були звернути до знайомішої місцевості, але машина не давала їм цього зробити, спритними маневрами змушуючи втікачів забиратися у край щодалі більш пустельний. Невдовзі з навислого туману виткнулися гори – похмурі й скелясті. Трурль, важко хекаючи, закричав до Кляпавція:

– Слухай! Втікаймо до якоїсь вузької ущелини… куди вона не змогла б за нами забратися… Клята!.. Що?!

– Краще біжім… навпростець… – видихнув Кляпавцій. – Тут недалеко є місцина… забув, як називається… але ми там знайдемо… ух!!Т сховок!..

Чкурнули вони навпростець і незабаром побачили перед собою перші містечкові садиби. О тій порі дня вулиці були майже порожні. Втікачі вже пробігли добрий шмат дороги, не здибавши жодної живої душі, як нараз страшенний гуркіт, наче від кам’яно? лавини, яка зрушилася край містечка, сповістив, що машина дісталась уже сюди.

Трурль озирнувся і аж ойкнув.

– О небо! Глянь, Кляпавцію, вона трощить будинки!

Машина й справді, затято переслідуючи своїх кривдників, сталевою брилою проходила крізь мури будинків і залишала за собою самі цегляні руїни, над якими біло клубочилася курява од вапна. Почулися пройняті жахом крики засипуваних, зароїлося на вулицях, а Трурль та Кляпавцій, ледве дихаючи, усе гнали далі, поки, нарешті, домчали до великої кам’яної ратуші й умить збігли сходами у глибоке підземелля.

– Ну, тут уже вона нас не дістане, хоч би навіть звалила нам на голову цілу ратушу! – відсапувався Кляпавцій. – Але ж лихий мене підбив сьогодні зайти до твоєї хати… Кортіло мені дізнатись, як твоя робота просувається, ото й маю…

– Тихо! – вигукнув Трурль. – Сюди хтось іде.

Двері до підвалу таки направду відчинилися, і ввійшов сам міський голова зі своїми радними. Трурль не наважився признатися, через що сталась ця незвичайна й жахлива історія, отож виручив його Кляпавцій. Бургомістр мовчки слухав Кляпавція. Раптом стіни задвигтіли, земля сколихнулася і до підземелля, глибоко укритого під поверхнею, долинув гучний гуркіт від падіння руйнованих мурів.