«В такий спосіб, браття, – проказав Присутній Відсутній, – через втілення матеріального в порожнечу, ми дістанемо не лише могутній захист, а й безсмертя. Бо змінюється тільки матерія, а ніщо не супроводить матерію в її непевності, тому й досконалість втілюється в небутті, а не в бутті, і нам слід стати першим, а не другим!»
Як ухвалили, так і зробили. Відтоді Навпаки стали непереможними. Життя своє вони завдячують не тому, що в них є, бо в них нічого немає, а тому, що їх оточує. І коли хтось заходить до будинку, це означає, що будинок відсутній, а якщо в темряву – то відсутня темрява. В такий спосіб, зрікшися несталої матерії, Навпаки зробили неможливе можливим…
– А в який же спосіб, любий мій мудрецю, вони подорожують космічною порожнечею? – запитав Глобарес.
– Ото тільки того вони й не можуть, королю, бо зовнішня порожнеча злилася б з їхньою власною, і вони перестали б існувати як неістоти. Отож воли змушені повсякчас стежити за чистотою свого небуття, за порожнечею свого єства. Так і минає у них час, – а звуть їх ще Небутцями або Неантами…
– Слухай, мудрець, – перебив його король, – це зовсім не мудра історія, бо як же можна замінити матеріальну різнорідність однорідністю того, чого немає? Хіба ж одне й те саме – скеля й будинок? А власне, відсутність скелі може набути такої ж форми, як і відсутність будинку, а тоді одне й друге стає ніби одне й те саме.
– Але ж, пане, – пробував боронитися мудрець, – бувають різні види порожнечі…
– Побачимо, – сказав король, – що буде, коли за моїм наказом тобі зітнуть голову: чи її відсутність стане присутністю, як ти гадаєш? – І монарх бридко зареготався й дав знак катам.
– Володарю! – волав мудрець уже в сталевих лабетах. – Ти хотів розвеселитися, а моя історія викликала в тебе сміх, тож, згідно з твоєю обіцянкою, даруй мені життя!
– Ні, то я сам себе розвеселив, – мовив король. – Хіба що ти пристанеш на мою пропозицію: якщо добровільно погодишся на страту, твоя згода розвеселить мене, і тоді я погоджуся з твоєю думкою.
– Я згоден! – гукнув мудрець.
– Ну, то рубайте йому голову, коли він сам про те просить! – оголосив король.
– Але ж, пане, я погодився для того, щоб мене не вбивали…
– Якщо ти погоджуєшся, то тебе треба стратити, – пояснив король. – А якщо не погоджуєшся, то це означає, що ти не розвеселив мене, і тебе знову‑таки треба стратити…
– Ні, ні, не треба! – зарепетував мудрець. – Якщо я погоджуся, то ти, розвеселившись, маєш подарувати мені життя, а якщо я не погоджуся…
– Досить! – відрубав король. – Кате, роби своє діло!
Блиснув меч, і голова мудреця впала додолу.
За хвилину по мертвій мовчанці озвався другий мудрець:
– Володарю й пане! Найчуднішим з усіх зоряних племен є, безперечно, плем’я Поліонтів, або ж Багатунів, яких називають іще Многістами. Кожен з них, хоч і має лише один тулуб, але що більше в нього ніг, то вищий він рангом. Щодо їхніх голів, то в них вони різні для різних випадків: кожна посада здобувається в них з відповідною головою, убогі родини мають тільки по одній голові на всіх, а багачі збирають у скарбницях різні голови, на всілякі випадки: у них є голови на ранок і на вечір, стратегічні – на випадок війни, швидкісні – коли кудись поспішають, а також голови холодно‑розсудливі, запальні, жагучі, весільні, голови для кохання й для жалоби, одне слово, вони екіпіровані на будь‑який випадок, що може статись у житті.
– І це все? – спитав король.
– Ні, пане! – відповів мудрець, почуваючи, що йому стає млосно. – Багатуни називалися так ще й тому, що всі вони приєднані до свого володаря, та ще й у такий спосіб, що в разі, коли більшість із них визнала б дії короля шкідливими для загального добра, король утратив би цілісність і розсипався б на шматочки…
– Дуже тривіальна оповідка, можна навіть сказати, що загрозлива для короля! – мовив понуро Глобарес. – Та коли вже ти, мудрець, так багато говорив про голови, то, може, відповіси мені: накажу я відтяти тобі голову чи ні?
«Якщо я скажу, що накаже, – швидко зміркував мудрець, – то він так і зробить, бо лихий на мене. А якщо я скажу, що не накаже, то здивую його, і він змушений буде відпустити мене, як обіцяв». І мудрець відповів:
– Ні, пане, не накажеш!
– Ти помилився, – проголосив король. – Кате, виконуй свій обов’язок!
– Але ж, володарю! – заволав мудрець уже в катових лабетах. – Хіба мої слова не здивували тебе? Хіба ти не сподівався почути від мене, що мені треба відтяти голову?
– Твої слова не здивували мене, – заперечив король. – Бо вони були продиктовані страхом, який виказувало твоє обличчя. Досить! Рубайте!
І, брязнувши, покотилася голова другого мудреця.
Третій, найстарший з мудреців, байдужісінько спостерігав усе. І коли король уже від нього зажадав дивовижної розповіді, він промовив:
– Владарю! Я міг би розповісти тобі справді дивовижну історію, але не зроблю цього. Бо для мене важливіше зостатися щирим, аніж здивувати тебе. Я примушу тебе стратити мене, не ховаючись за машкарою цієї забави, а в спосіб, властивий твоїй натурі, яка, хоч і кровожерна, а не наважується чинити такі любі тобі вбивства, не заховавшись за маскою фальшу. Ти хотів повбивати нас у такий спосіб, щоб потім казали, нібито король позбувся дурнів, котрих завдяки їхнім посадам називали мудрецями. Та мені йдеться про те, щоб бути правдивим, і тому я мовчатиму.
– Е, ні, в такому разі я не віддам тебе зараз до рук ката, – сказав король. – Мені дуже хочеться чогось незвичайного. Ти хотів мене розгнівити, та я зумію приборкати свій гнів. Кажу тобі, говори, й урятуєш, можливо, не тільки себе. Те, що ти розповідатимеш, може навіть межувати з образою моєї королівської величності, чого, зрештою, ти вже допустився, але тепер образа має бути такою страхітливою, щоб це робило вже її лестощами, а лестощі знову ж таки через свою надмірність оберталися на зневагу! Спробуй‑но одним махом, воднораз звеличити й принизити свого короля!
Запала тиша, порушувана лише нерішучими порухами, то присутні ніби пробували, як міцно тримаються ще їхні голови на плечах.
Третій мудрець, здавалося, глибоко замислився. Нарешті він мовив:
– О королю! Я вдовольню твоє бажання, і поясню, чому. Я зроблю це заради всіх, хто тут присутній, для себе, але й для тебе, аби нащадки не сказали, що був колись король, який з примхи знищив у країні мудрість. І навіть якщо в цю хвилину так воно і є, якщо твоя забаганка по суті нічогісінько не варта, моя справа – надати їй вартості, зробити з неї щось значне і стале – тому я й говоритиму.
– Ну, годі вже, старий, цього вступу, бо він знову ж таки скидається на образу моєї величності й аж ніяк не схожий на лестощі, – розгнівався король. – Кажи!
– Королю, ти зловживаєш владою! – відрубав мудрець. – Проте твої зловживання ніщо проти тих, що їх чинив твій давно померлий і забутий предок, який, до речі, був засновником династії Епаридів. Твій прапрапрадід Алегорик так само зловживав монаршою владою. Глянь, прошу тебе, на оте нічне склепіння неба, що його видно в горішніх вікнах цієї зали, і ти побачиш те найбільше зловживання, якого допустився твій предок.
Король поглянув на небо, чисте й засіяне зірками, а старий мудрець неквапливо провадив далі:
– Дивись і слухай! Все, що існує в світі, може стати предметом для глуму. Проти сміху ніщо не встоїть, бо ж відомо, що дехто може глузувати навіть з королівської величності. Сміх поціляє в трони й держави. Сміються одні люди з інших або із самих себе. Бувало й таке, що висміювали те, чого ніколи не існувало, – адже сміялися навіть з міфічних богів. Навіть дуже поважні, навіть трагічні явища обертаються на посміх. Згадаймо хоча б цвинтарний гумор, глузування з небіжчиків та й самої смерті. Та зрештою глузування не стримало своїх нападів і проти небесних тіл. Візьмімо хоча б сонце та місяць. Місяць виставляють як худющого хитруна з рогатою шапкою блазня і випнутим як серп підборіддям; сонце – як череватого статечного гладуна, оточеного розкошланим німбом. Однак, хоча за предмет глузів правлять як царство життя, так і царство смерті, як малі речі, так і великі, проте є щось, чого досі ніхто не наважився висміяти. До того ж це не щось таке, чого можна не помітити, бо ж ідеться про все, що існує, тобто про сам Космос. А коли ти, королю, задумаєшся над цим, то побачиш, який смішний той Космос…
