На сцені дуже вчасно з’явився імунолог Жак Бенвеніст, чиї досліди засвідчили, що навіть при величезних розведеннях вода зберігає «пам’ять» про речовини, які були розчинені в ній раніше. Уся вчена спільнота заклякла.
Гомеопати були в захваті, бо їхню маргінальну тусовку нарешті допустили до реальної науки. А рукопис Бенвеніста опублікував журнал Nature. Але під чесне слово, що мсьє Жак згодом повторить свої досліди в присутності комісії.
Комісія складалася з головного редактора журналу Nature Меддокса, ученого-дефальсифікатора Стюарта та ілюзіоніста Джеймса Ренді. Дослід ідентично повторили з абсолютно переможними результатами для Бенвеніста. Проблема була в тому, що дослідники не були засліпленими й точно знали, у яких пробірках вода звичайна, а в яких — «з пам’яттю». Тоді ілюзіоніст Ренді перемішав пробірки для нового досліду, а конверт з інформацією про вміст пробірок закрив у металевий ящик. Ящик він приліпив ізоляційною стрічкою до стелі посеред лабораторії й ввімкнув відеозапис. У таких умовах експеримент провалився.
Надалі команда мсьє Жака повторювала дослід під егідою різних установ. З перемінним успіхом. Цікаво, що експерименти завжди вдавалися, коли до них залучали двох колег Жака, які отримували зарплату в гомеопатичній компанії «Буарон». На це Бенвеніста відповідав: «Вода розумна і вступає в потрібні реакції тільки в присутності людей, які в неї вірять».
Трохи згодом Бенвеніст заявив, що може пересилати пам’ять води телемережами. Якось він навіть відправив електронною поштою «пам’ять» про алерген і на іншому кінці дроту довів морську свинку до смертельної алергічної реакції. (Хоча ймовірніше, що нещасна тварина просто насмерть обурилася такій нісенітниці.)
Невдовзі цією інформацією зацікавилась американська оборонна промисловість, у межах якої було здійснено близько 2000 дослідів. Результат був цілком передбачуваний, тобто — ніякий.
Потім мсьє Бенвеніст ще трохи поїздив світом і помер.
У вузьких колах посвячених існує легенда, що перед смертю Бенвеніст пустив свій ДНК-відбиток телефонними лініями. І коли якесь падло дзвонить вам о першій ночі, гукаючи: «Алло! Це міністерство культури?» — знайте, що це бентежний дух дослідника шукає правди в дротах Укртелекому.
Достеменно невідомо, чи справді Бенвеніст вірив у свої доробки, а чи був умілим шахраєм. Проте, хай там як, його справа не загинула. Естафетну паличку підхопив Люк Монтаньє.
Вірусолог Люк Монтаньє — лауреат Нобелівської премії за відкриття ВІЛ.
Свою премію він отримав у 2008 році. А вже за рік опублікував два скандальних дослідження про електромагнітні сигнали ДНК. Досягнувши пікового визнання й популярності, Люк пішов дивним шляхом. Згідно з його теорією, кинувши ланцюжок ДНК (наприклад, вірусної) у бідон води, розвівши це все до стану 10 у мінус 12–18 ступені (коли ДНК вже фактично немає), можна отримати «електромагнітний сигнал» ДНК, записаний на водних наноструктурах. Далі цей сигнал записується у вигляді файлу у форматі WAV. Файл пересилається електронною поштою в інше місто. Там його програють, опромінюючи баняк з водою. З тієї води за допомогою полімеразної ланцюгової реакції синтезується ДНК, на 98 % ідентична стартовій. Вражає? Авжеж. Особливо те, що крім Монтаньє ніхто таких дослідів не проводив.
Опублікувати результати такого скандального дослідження допоміг міжнародний авторитет Монтаньє і той факт, що він був головою редколегії журналу.
Сам науковець прямих аналогій з гомеопатією не проводив, хоча висловлювався про неї досить тепло. Коли діду стукнуло 85 років і, згідно із законодавством Франції, він давно вже не міг працювати в дослідних установах (за віковим цензом), Монтаньє перебрався в Китай, щоб в одному з університетів займатися не зовсім традиційними медичними дослідженнями.
Автор усвідомлює, що перелік таких карколомних фактів може викликати в деяких читачів парадоксальний ефект і посіяти сумнів: можливо, є якась частка правди в гомеопатії?
Щоб такого не сталося, треба лише одне: розповісти про один із найпопулярніших у світі гомеопатичних препаратів. Казочка про брудний мікроскоп і качку
Оцилококцінум — препарат французького походження, який у тій самій Франції досі є надзвичайно затребуваним для лікування застуд, грипу й дихальних інфекцій. На його прикладі чи не найкраще видно всю безглуздість гомеопатії.
На початку минулого століття військовий медик мсьє Жозеф Руа опинився в епіцентрі епідемії «іспанки» (пандемічний грип H1N1). Після проведення курсу неймовірно ефективного лікування, розтинаючи трупи колишніх пацієнтів, у свій мікроскоп він побачив невідомий мікроорганізм. І назвав його «тремтячі яєчка» (oscillococci). Їх бувало два чи більше, то великих, то маленьких. Часом вони різко зменшувались і щезали. Згодом Руа знайшов ті самі «бактерії» (як він вважав) у людей з герпесом, кором, вітрянкою, раком, ревматизмом. І зрозумів, що це і є причина хвороби. (Автор нагадує, що жодна з перерахованих хвороб бактеріями не викликається.) Пізніше ті самі «бактерії» Жозеф виявляв у туберкульозників, сифілітиків і пацієнтів з гонореєю. Що саме бачив наш покірний слуга — невідомо. Бо, крім нього, ніхто й ніколи «тремтячих яєчок» більше не спостерігав. Можливо, Руа справді зафіксував ще не знайомий науці феномен, на століття випередивши свій час. Імовірно також, що хатні мухи нагидили йому на скельце мікроскопа.
В усякому разі Руа вирішив набовтати з «тремтячих яєчок» гомеопатичної води. Постало запитання: де взяти сировину? Ну, не з трупів же пацієнтів, урешті-решт?
А десь у цей час мирно клювала зернятка звичайнісінька мускусна качка (Cairina moschata). Одна зі свійських пташок, які у Франції йдуть на фуа-гра. Чому Руа обрав саме її печінку — таємниця. У своїх мемуарах він писав, що традиційний французький вислів crise de foie (дослівно «жовчний напад», щось типу нашої «болячки») — дуже влучний. Бо всі хвороби починаються з печінки. От він і взяв качину печінку. І додав качиного серця. І створив гомеопатичний оцилококцінум. Але хто купуватиме ліки зі звичайної качки? Тому на коробочці в інгредієнтах написане таємниче Anas Barbariae. Хоча такої істоти у світі не існує. Anas — то зовсім інший вид качок. Буває Canard de Barbarie. Це просто французька кулінарна назва мускусної качки (так її називають, коли тушка вже обсмалена й без голови).
На цьому етапі авторові дуже хотілось би хоч більш-менш притомного пояснення механізму дії оцилококцінуму. Бо історія його відкриття — просто серія рандомних подій.
Окремо треба зазначити, що в одній упаковці оцилококцінуму — менш ніж один протон печінкової сировини (себто його там немає). Тобто з однієї качки можна виготовити цього препарату на все людство до другого пришестя. Чи не шкода гомеопатам убивати цілу качку лише заради одного протону її тіла? (Бо якщо з однієї качки роблять багато доз препарату, то незрозуміло, як відбувається ціноутворення.)
І одразу бізнес-лайфхак: дістаєте мускусну качку й миттєво стаєте королем світу. Можете продати і купити галактику кілька разів. Бо її печінка — найдорожча речовина у Всесвіті (один протон — близько шести доларів США). А чи працює гомеопатія?
Ні, вона не працює. Автор утримався, щоб не поставити крапку й не перейти одразу до наступного розділу. Але залишати своє твердження без аргументації не можна. Вважається, що фінальний акорд у дебатах про користь гомеопатії було зроблену в публікації журналу Lancet 2005 року 58.
Учені проаналізували 110 досліджень гомеопатичних методів лікування та зіставили їх зі 110 дослідженнями алопатичних (класичних) методів. Результат вразив… та не вразив він нікого. Ефект гомеопатії такий самий, як ефект плацебо (точніше, він і є звичайнісіньким ефектом плацебо). Для всіх, хто не переконаний у всесвітній змові вчених проти гомеопатів, цієї інформації має бути цілком достатньо (бо тих, хто щиро вірить у змови, переконати неможливо).
Але в скептиків завжди є один козир у рукаві: дослідження на малих дітях і тваринах, які в силу свого віку й еволюційного ступеня розвитку не усвідомлюють, що з ними роблять, і тому для них плацебо-ефект виключений. Чому навіть у таких неупереджених та неінформованих істот гомеопатія може спрацювати? Передусім подібний аргумент складається з пересмикувань трохи більше, ніж повністю. Не можна зі впевненістю стверджувати, що плацебо-ефект серед малюків і тварин відсутній. (Більше про ефект плацебо можна прочитати в третій частині книжки.) І навіть попри те, що вони не знають, що таке пігулка чи «лікувальні» краплі, вони можуть усвідомлювати, що про них піклуються. Коли дитина плаче від зубного болю, її можна взяти на руки, і це інколи полегшує страждання саме по собі. Коли кота гладиш, йому буває приємно. А коли коту дають гомеопатичні препарати, його найчастіше гладять. Так, автор навів трохи кострубаті приклади, але він думає, що читачі зрозуміли його аргумент. Крім того, варто визначитися, що саме ми маємо на увазі під словом «ефективний». Гомеопатичні засоби ніколи не приводять до різких змін показників організму (наприклад, біохімічних), а якщо показники змінюються протягом тривалого часу, то не можна виключати, що вони змінюються самі по собі (адже всі хвороби або минають, або погіршуються). І, нарешті, якщо ефективність ми оцінюємо за суб’єктивними параметрами, то ні тварина, ні мала дитина не можуть повідомити, що їм стало краще або гірше. Це можуть стверджувати лише люди, які оцінюють їхній стан. Тому в усіх дослідженнях гомеопатичного лікування, де воно визнане ефективним, бо дитина менше плакала, краще спала, була активнішою, довше бавилася, і в тих дослідженнях, де корова краще паслася, голосніше мукала, вим’я в неї стало не таке червоне тощо, — ми маємо справу із суб’єктивною, упередженою оцінкою гомеопата, а не з якимись науковими даними.
