Це лише загальна ідея, і до неї, очевидно, буде чимало зауважень. А проте вона передбачає поліпшення становища волоцюг без додаткового навантаження на місцеві бюджети, і в будь-якому разі рішення має лежати у цій площині. Якщо запитати, що робити з чоловіками, які недоїдають і не працюють, то відповідь «нехай вирощують собі їжу» напрошується сама.

Коротко розповім про місця для ночівлі, куди може піти безпритульна людина в Лондоні. Наразі ліжко в жодному недобро дій йому закладі неможливо знайти менше, ніж за сім пенсів. Якщо ти не можеш дозволити собі ліжка за сім пенсів, то мусиш обирати щось із цього переліку:

1. Набережна. Ось що розповідав мені Падді про те, як спиться на набережній:

«На набережній главне — зразу заснуть. Лавку занять треба до восьми часов, бо їх небагацько, і, бува, всі вже заняті. І зразу пробуєш заснуть. Як двінадцять, стає сильно холодно, щоб спати, і поліцаї виженуть в чотирі. Спать, ясно, тяжело, з цими чортовими трамваями, що ганяють туда-сюда, і проклятою рекламою на другім берегу, яка в очі тобі лупить. Холод скажений. Хто там спить, обмотуються в газету, але толку мало. Добре, як часа три подрімаєш».

Я й сам ночував на набережній, тож можу сказати, що все цілком відповідає описаному Падді. Але хай там як, це значно краще, ніж не спати взагалі, що і є єдиною альтернативою, якщо ти залишаєшся на ніч будь-де на вулиці поза набережною. Закон дозволяє тобі сидіти вночі на лавці в Лондоні, але поліція з неї зжене, якщо побачить, що ти там спиш. Єдині винятки — набережна й одне чи два чудернацькі місця (одне таке розташоване за театром «Ліцеум»). Це очевидно злостиве правило. Його метою начебто є запобігати смерті від переохолодження, але якщо людина живе на вулиці, то помре незалежно від того, спатиме вона чи ні. У Парижі такого закону немає. Там люди сплять покотом під мостами через Сену, у дверних просвітах, на лавках площ, біля вентиляційних шахт метро і навіть на самих станціях. У цьому немає видимої шкоди. Ніхто не перебуватиме ніч на вулиці, якщо може цього уникнути, і якщо хтось там залишається, то немає сенсу забороняти спати тим, кому взагалі вдається задрімати в таких умовах.

2. Двопенсові висяки. Це трохи краще за набережну. У висяку відвідувачі сидять рядком на лавці, перед ними натягнута мотузка, і вони вішаються на неї, наче на паркан. О п'ятій ранку чоловік, якого жартома називають лакеєм, розв'язує мотузку. Я ніколи не ночував у висяку, але там часто бував Тупак. Я запитував його, чи взагалі можливо спати у такому положенні, на що він відповів, що це зручніше, ніж звучить — принаймні краще за голу підлогу. Подібні притулки є і в Парижі, але плата там становить лише двадцять п'ять сантимів (півпенні), а не два пенси.

3. «Домовина» по чотири пенси за ніч. Ти спиш у дерев'яному ящику, накритому брезентом. Там холодно, але найбільше діймають клопи, від яких тобі в тому ящику нікуди дітися.

Добре ведеться в окремих нічліжках, де беруть від семи пенсів до шилінґа і пенні за ніч. Найкращими серед них є будинки Роутона, де ти віддаєш шилінґ, але зате отримуєш окрему кімнату й можливість користуватися чудовими вбиральнями. За півкрони можна також винайняти «особливий номер», який практично готельний. Будинки Роутона — розкішні будівлі, єдиним недоліком яких є суворі заборони готувати їжу, грати в карти тощо. Можливо, найліпшою рекламою будинків Роутона є той факт, що вони завжди переповнені. Будинки Брюса за один шилінґ і пенні теж чудові.

Наступними за чистотою є гуртожитки Армії спасіння по сім або вісім пенсів. Вони не всі однакові (я був у одному чи двох, які не дуже відрізнялися від звичайних нічліжок), але більшість із них чисті й із хорошими вбиральнями. Втім, треба додатково платити за ванну. За шилінг тут можна винайняти окрему кімнату. У спальнях по вісім пенні ліжка зручні, але їх так багато (як правило, щонайменше сорок на кімнату) і вони стоять так близько одне до одного, що майже неможливо поспати в тиші. Численні заборони тхнуть в'язницею і благодійністю. Гуртожитки Армії спасіння приваблюють лише тих людей, хто перед усім іншим віддає перевагу чистоті.

Гіршими є звичайні нічліжки. Незалежно від того, платиш ти сім пенсів чи шилінг, у них завжди задушливо й гамірно, а ліжка всі з брудною білизною і незручні, їхньою перевагою є атмосфера laissez-faire[244] і теплі домашні кухні, де можна готувати в будь-яку годину дня і ночі. Це вбогі притулки, але там існує якась подоба соціального життя. Жіночі нічліжки вважаються загалом гіршими за чоловічі, і є дуже небагато будинків, де можуть зупинитися подружні пари. Насправді немає нічого незвичайного в тому, що безпритульний чоловік спить в одній нічліжці, а його дружина — в іншій.

Зараз у нічліжних будинках Лондона живуть щонайменше п'ятнадцять тисяч людей. Для неодруженого чоловіка, що заробляє два фунти на тиждень чи й менше, нічліжки є дуже зручними. Він навряд чи настільки дешево винайме мебльовану кімнату, а в нічліжному будинку чоловік має безкоштовну плиту, якусь можливість помитися й легко знайти товариство. Що ж до бруду, то це невелике зло. Справжньою проблемою нічліжних будинків є те, що ти платиш за можливість поспати, але якраз спати там неможливо. За свої гроші ти отримуєш тільки ліжко — два фути на п'ять футів шість дюймів з твердим горбатим матрацом і подушкою як дерев'яна колода, бавовняну стьобану ковдру і два сірі, смердючі простирадла. Взимку видають вовняну ковдру, але й вона не рятує від холоду. При цьому в кімнаті ніколи не буває менше п'яти, а подекуди й п'ятдесяти чи шістдесяти ліжок, відстань між якими ярд чи два. Звісно, за таких умов ніхто не може добре виспатися. Так люди існують лише в двох інших місцях: казармах і лікарнях. У загальних палатах лікарень ніхто й не сподівається добре виспатися. Казарми переповнені солдатами, але там хороші ліжка, а солдати — здорові. У нічліжних будинках майже всі мешканці мають хронічний кашель, чимало страждають на хвороби сечового міхура, тож змушені постійно вставати вночі. Результатом є безперервний шум, що робить сон неможливим. За моїми спостереженнями, ніхто в нічліжному будинку не спить більше п'яти годин — і це бісове ошуканство, за яке тобі доводиться платити сім пенсів чи й більше.

Тут законодавство могло б дечим зарадити. Наразі існує чимало регулювань Р. Л. Г. щодо нічліжних будинків, але їхня мета — зовсім не захист інтересів пожильців. Р. Л. Г. зацікавлена лише в забороні пияцтва, азартних ігор, бійок і такого іншого. Немає жодного закону, що вимагає, аби в нічліжних будинках були зручні ліжка. Таку вимогу було б дуже легко проконтролювати — значно легше, ніж, наприклад, заборону на азартні ігри. Треба зобов'язати власників нічліжних будинків надавати постільну білизну належної якості й кращі матраци, але передусім — розділити загальні спальні на окремі кімнатки. Немає значення, що ці кімнатки будуть дуже крихітними, важливо, щоб людина могла спати на самоті. Ці кілька змін могли б привести до суттєвого поліпшення умов, якщо їх впровадження строго контролювати. Цілком можливо зробити нічліжні будинки помірно зручними зі збереженням теперішньої ціни. У муніципальному нічліжному будинку Кройдона, де беруть всього дев'ять пенсів, є окремі кімнати, хороші ліжка, стільці (величезна рідкість у нічліжних будинках) і кухні на першому поверсі, а не в підвалі. Цим вимогам міг би відповідати кожен дев'ятипенсовий нічліжний будинок.

Власники, звичайно, еп bloc[245] опиратимуться запровадженню будь-яких новацій, оскільки зараз їхній бізнес є надзвичайно прибутковим. У середньому кожен будинок приносить п'ять чи десять фунтів за ніч, немає ризику, що хтось не поверне боргу (ночівля в кредит суворо заборонена), і крім оренди приміщення інші витрати невеликі. Будь-яке поліпшення означатиме меншу місткість, а отже, менший прибуток. А проте чудовий муніципальний нічліжний будинок у Кройдоні показує, наскільки добре можна обслуговувати й за дев'ять пенсів. Кілька правильних законів — і такі умови були б усюди. Якщо влада взагалі збирається займатися нічліжними будинками, то їй варто почати з того, щоб зробити їх зручнішими, а не з дурнуватих заборон, яких би ніколи не потерпіли в готелі.