Я зжер два фунти хліба, навіть не переводячи подиху. Марія стояла, вперши руки в боки, й дивилася, як я їм.

— Почуваєшся краще, еге ж? — запитала вона, коли я закінчив їсти.

— Краще! — відповів я. — Я почуваюся просто чудово! Я вже не той, що п'ять хвилин тому. Тепер єдине, чого мені хочеться на цьому світі, — це закурити.

Марія засунула руку до кишені свого фартуха.

— Ти не можеш собі цього дозволити, — сказала вона. — У мене грошей немає. Усе, що лишилося від твоїх трьох з половиною франків, — сім су. Цього мало, найдешевші цигарки коштують дванадцять су за пачку.

— Тоді я їх куплю! — зрадів я. — Боже, як поталанило! У мене є п'ять су — якраз вистачить.

Марія взяла дванадцять су й збиралася вирушати до тютюнової крамниці. Аж раптом я пригадав дещо, про що зовсім забув. Ця клята свята Елоїза! Я ж пообіцяв їй свічку, якщо вона пошле мені грошей, і хто б міг сказати, що молитва залишилася без відповіді? Я просив «три чи чотири франки», і за мить — ось мої три з половиною франки. Ради не було. Я мав витратити свої дванадцять су на свічку.

Я покликав Марію назад.

— Облиш, — сказав я. — Це для святої Елоїзи — я пообіцяв їй свічку. Доведеться віддати за неї дванадцять су. Дурня, чи не так? Але я все ж не можу дозволити собі цигарку.

— Свята Елоїза? — перепитала Марія. — До чого тут свята Елоїза?

— Я благав її послати грошей і пообіцяв за це свічку. Вона відповіла на мою молитву, чи принаймні гроші справді з'явилися. Тепер мушу купити свічку. Це прикро, але я маю дотримати обіцянки.

— Але чому ти взагалі згадав про святу Елоїзу? — поцікавилася Марія.

— Через її зображення, — сказав я і розповів, як усе було. — Он вона, бачиш? — і показав на картинку на стіні.

Марія подивилася на зображення, а тоді, на мій подив, розреготалася. Вона реготала все сильніше й сильніше, тупаючи по підлозі й тримаючись за свої товсті боки — ледь не луснула від сміху. Я подумав, що вона збожеволіла. Лише за дві хвилини вона знов спромоглася заговорити.

— Ідіот! — вигукнула вона нарешті. — T'es fou! T'es fou[139]! Ти хочеш сказати, що справді ставав навколішки й молився на це зображення? Хто тобі сказав, що це свята Елоїза?

— Але я був певний, що це свята Елоїза! — відповів я.

— Телепень! Це зовсім не свята Елоїза. Як гадаєш, хто це?

— Хто? — запитав я.

— Це Сюзанна Мей, жінка, на честь якої названий цей готель.

Я молився Сюзанні Мей, знаменитій повії Імперії...

Але, зрештою, я не жалкував. Ми з Марією тоді добряче посміялися, а потім поговорили й дійшли згоди, що святій Елоїзі я нічого не винен. Очевидно, що це не вона відповіла на мою молитву, і купувати їй свічку не було потреби. Тож зрештою я отримав свою пачку цигарок.

Минав час, і не було помітно жодних ознак, що «Оберж де Жеан Коттар» збирається відкриватися. Якось одного дня ми з Борисом прийшли туди в обідню перерву й з'ясували, що нічого не змінилося, крім непристойних картин і того, що кредиторів було вже не двоє, а троє. Патрон привітав нас зі своєю звичною ввічливістю, а наступної миті звернувся до мене (свого перспективного посудомийника) й позичив п'ять франків. Після цього я впевнився, що ресторан так і залишиться тільки словами. Патрон, втім, знову заявив, що ресторан відкриється «рівно за два тижні», й відрекомендував нас жінці, яка мала куховарити, балтійській росіянці п'яти футів зростом і один ярд у стегнах. Вона розповіла нам, що була співачкою до того, як стати кухаркою, дуже артистична й любить англійську літературу, особливо La Case de l'Oncle Tom[140].

Протягом двох тижнів я вже так звик до рутини життя плонжера, що не міг уявити нічого іншого. Це було життя майже без несподіванок. За чверть до шостої ти схоплюєшся, влазиш у зашкарублий від жиру одяг і вибігаєш з немитим обличчям і закляклими м'язами. Ще тільки світає, вікна світяться лише в робітничих кав'ярнях. Небо нагадує величезну пласку стіну кобальтового кольору з дахами й шпилями з чорного паперу, приклеєними до неї. Сонні чоловіки підмітають тротуари десятифутовими мітлами, а нужденні родини порпаються в сміттєвих баках. Робітники й дівчата зі шматком шоколаду в одній руці й круасаном в іншій вливаються в станції метро. Понуро гуркотять трамваї, теж забиті робітниками. Ти поспішаєш униз на станцію, виборюючи собі місце, — за місце в паризькому метро о шостій ранку доводиться в буквальному сенсі битися, — і стоїш затиснений у хиткому натовпі пасажирів, обличчям до обличчя з якоюсь огидною французькою пикою, що тхне кислим вином і часником. Потім ти спускаєшся в лабіринт підземель готелю й забуваєш про денне світло до другої години, коли сонце вже припікає, а місто чорніє від людей і машин.

Після першого тижня в готелі протягом обідньої перерви я спав або, якщо мав гроші, сидів у бістро. Окрім кількох амбітних офіціантів, що ходили на заняття з англійської, увесь персонал марнував свій вільний час так само. Усі були надто втомлені після ранкової праці, щоб займатися чимось кращим. Іноді півдюжини плонжерів гуртувалися і йшли до бридкого борделю на вулиці де Сьєс, де плата була всього лише п'ять франків і двадцять п'ять сантимів — десять з половиною пенні. Це назвалося «le prix fixe[141]», і свої пригоди там вони переповідали як смішний жарт. Це було улюблене місце відпочинку готельних працівників. Платня плонжерів не давала їм можливості одружуватися, а робота в підвалі, певна річ, не сприяла виховуванню витончених почуттів.

Ще чотири години в підземеллях — і геть спітнілий ти виходиш на холодну вулицю. Там світять ліхтарі — дивним фіолетуватим сяйвом паризьких ліхтарів, — а за річкою Ейфелева вежа виблискує від низу до верху зигзагоподібними рекламними конструкціями, неначе велетенськими вогняними зміями. Плавно й тихо котяться потоки машин, жінки, виглядаючи вишукано в тьмяному світлі, прогулюються вперед-назад галереями. Часом одна з них кидала погляд на Бориса чи на мене, але, помітивши наш засмальцьований одяг, швидко відводила очі. Далі ти знов б'єшся за своє місце в метро й дістаєшся додому о десятій. Зазвичай з десятої до півночі я сидів у маленькому бістро на нашій вулиці — напівпідвальному приміщенні, куди вчащали арабські землекопи. Через постійні бійки це було неприємне місце — іноді я навіть бачив, як вони кидалися пляшками, одного разу зі страхітливими наслідками, — але зазвичай араби билися між собою і християн не чіпали. Арабський напій «ракі» був дуже дешевим, і бістро працювало цілодобово, оскільки араби — щасливі люди — мали силу працювати весь день і пити всю ніч.

Це було типове життя плонжера, і на той час воно зовсім не здавалося мені поганим. У мене не було відчуття злиденності, оскільки навіть після виплати оренди й витрат на тютюн, дорогу та їжу в неділю я все ще мав по чотири франки щодня на випивку, а чотири франки — це ціле багатство. У цьому було — хоча це й складно передати словами — певне обважніле задоволення життям, що стало таким простим, задоволення, яке міг би відчувати добре нагодований звір. Адже немає нічого простішого за життя плонжера. Він живе в ритмі між роботою й сном, без часу на думки, заледве свідомий існування довколишнього світу. Його Париж стиснувся до готелю, метро, кількох бістро та його ліжка. Якщо він кудись і вибирається, то лише на кілька вулиць далі, щоб якась дівчина з обслуги посиділа в нього на колінах, поглинаючи устриці й пиво. У вихідний він залишається в ліжку до обіду, одягає чисту сорочку, грає в кості на випивку, а потім знов повертається в ліжко. Для нього ніщо не є реальним, крім boulot, випивки та сну, і серед цього найважливішим є сон.

Однієї ночі перед світанком під моїм вікном сталося вбивство. Мене розбудив несамовитий галас, і, підійшовши до вікна, я побачив чоловіка, що лежав розпластаний на бруківці. Я бачив трьох убивць, що втікали вулицею. Кілька пожильців спустилися вниз і переконалися, що чоловік справді мертвий — його череп проломили шматком свинцевої труби. Я пам'ятаю колір його крові, дивно багряний, як вино, і коли я повертався додому наступного вечора, вона все ще залишалася на бруківці. Розповідали, що школярі прибігали бозна-звідки, щоб на неї подивитися. Але коли я про це згадую, що мене вражає, то це факт, що через три хвилини після вбивства я вже знову заснув. І такими були більшість людей на нашій вулиці. Ми переконалися, що чоловікові вже не допомогти, й одразу пішли спати. Ми були робочим людом, тож який сенс марнувати сон через убивство?