Через годину поліцейський повернувся з бляшанкою кокаїну й запискою від лаборанта. Він усміхався.

— Це не кокаїн, monsieur, — повідомив він.

— Як це не кокаїн? — перепитав вражений комісар. — Mais, alors[180], що ж це тоді?

— Пудра.

Руколя й поляка одразу ж відпустили, цілковито виправданих, але дуже розлючених. Єврей їх перехитрував. Пізніше, коли вляглися емоції, виявилося, що він так само ошукав ще двох людей у кварталі.

Поляк радів уже з того, що вдалося уникнути покарання, хоч він і втратив чотири тисячі франків, але бідолашний старий Руколь геть підупав. Він одразу вклався в ліжко й увесь день і півночі було чути, як він вовтузиться, бурмотить й іноді на весь голос кричить:

— Шість тисяч франків! Nom de Jésus-Christ[181]! Шість тисяч франків!

За три дні в нього стався якийсь напад, а за два тижні він помер — як сказав Шарлі, від розбитого серця.

Я вирушив до Англії третім класом через Дюнкерк і Тілб'юрі, що було найдешевшим і не найгіршим способом перетнути Канал[182]. За каюту треба було платити додатково, тож я спав у салоні, разом із більшістю пасажирів третього класу. Ось що я записав у щоденнику того дня:

«Спав у салоні, двадцять сім чоловіків, шістнадцять жінок. Серед жінок жодна вранці не вмивалася. Більшість чоловіків пішли до вбиральні, жінки лише дістали дамські сумочки й замаскували бруд пудрою. Питання. Вторинна статева ознака?»

Дорогою я познайомився з парою румунів, майже дітьми, що прямували до Англії на медовий місяць. Вони ставили безліч запитань про Англію, і я плів справжні нісенітниці. Я настільки радів поверненню додому після скрутних часів у чужому місті, що Англія здавалася мені таким собі раєм. Але там і справді є багато речей, що дають підстави радіти поверненню додому. Ванна, крісла, м'ятний соус, правильно зготована молода картопля, чорний хліб, джем, пиво зі справжнього хмелю — все просто неперевершене, якщо ти можеш за це заплатити. Англія чудова країна, якщо ти не бідуєш, і я, звісно, не бідуватиму, доглядаючи за тихим недоумком. Думка про те, що я не бідуватиму, сповнювала патріотизмом. Що більше питань ставили румуни, то більше я розхвалював Англію. Погода, краєвиди, мистецтво, література, закони — все в Англії було ідеальним.

— Чи красива в Англії архітектура? — запитували вони.

— Неперевершена! — відповідав я. — Ось тільки поглянете на статуї в Лондоні! Париж — вульгарний, наполовину помпезність, наполовину нетрі. А от Лондон...

Тим часом пароплав доплив до пірсу Тілб'юрі. Першим будинком, який ми побачили на узбережжі, був один з тих величезних готелів — суцільна ліпнина і шпилі, — що витріщаються в море з англійського берега, ніби ідіоти визирають з-за паркану притулку для божевільних. Я бачив, як румуни, надто ввічливі, щоб сказати щось уголос, поглядають на готель. «Це робота французьких архітекторів», — запевнив я. І навіть потім, коли наш потяг вповзав у Лондон крізь нетрі східної частини, я продовжував розхвалювати англійську архітектуру. Жодні хвалебні слова не здавалися надмірним перебільшенням, коли я нарешті повертався додому, не маючи наміру більше бідувати.

Я прийшов до контори Б., й перші ж його слова вщент зруйнували всі мої надії. «Мені шкода, — сказав він, — але твої роботодавці поїхали за кордон разом з пацієнтом. Утім, вони повернуться за місяць. Сподіваюся, ти доти протримаєшся?»

Мені навіть не спало на думку позичити в нього ще трохи грошей, доки я не вийшов на вулицю. Чекати ще місяць, а в моїй кишені залишалося рівно дев'ятнадцять шилінгів шість пенсів. Новина мене приголомшила, тож я довго не міг вирішити, що робити далі. Цілісінький день я вештався вулицями, а ввечері, не маючи жодного уявлення, де в Лондоні можна дешево переночувати, пішов до «сімейного» готелю, де за кімнату брали сім шилінгів шість пенсів, я залишився з десятьма шилінгами і двома пенсами.

На ранок я визначився зі своїми планами. Рано чи пізно, але я мав піти до Б. і позичити ще грошей, але навряд чи це було б доречно робити просто зараз, тож якийсь час я мав протриматися на тому, що мав. Попередній досвід навчив, що не варто закладати свої найкращі речі, тож я вирішив одягнути простіший костюм, який збирався обміняти на щось дешевше й отримати ще якийсь фунт на додачу, а все інше залишив у камері схову на залізничній станції. Якщо я збирався прожити місяць на тридцять шилінгів, то був потрібен поганий одяг, власне, що гірший, то краще. Я не мав жодного уявлення чи можна протриматися місяць на тридцять шилінгів, оскільки не знав Лондон так добре, як Париж. Можливо, варто було б спробувати жебрати чи продавати шнурівки. Мені згадалися статті з недільних газет про жебраків, які тримали зашитими в штанях по дві тисячі фунтів. У будь-якому разі, загальновідомо, що у Лондоні голод не загрожує, тож не було підстав цим перейматися.

Я збирався продати свій одяг в районі Ламбет, де жили бідняки й було чимало крамниць зі старим дрантям. У першій крамниці, до якої я зайшов, продавець був ввічливим, але не зміг мені допомогти; у другій продавець нагрубив; у третій — виявився геть глухим чи, принаймні, вдавав такого. Четвертий продавець був кремезним світловолосим молодиком з рожевою, як шматок шинки, шкірою. Він оглянув одяг на мені й зневажливо промацав його пальцями.

— Нікудишній непотріб, — сказав він, — геть нікудишній. (Насправді це було цілком хороше вбрання.) Що ти за нього хочеш?

Я пояснив, що мені потрібен зношеніший одяг і стільки грошей, скільки він може дати. Він хвилину подумав, тоді вибрав якесь бруднюще лахміття й жбурнув на прилавок. «А як щодо грошей?» — запитав я, сподіваючись на фунт. Він скривив губи, дістав шилінг і поклав його поряд з одягом. Я не став сперечатися — збирався, але щойно відкрив рота, як продавець потягнувся вперед, неначе збирався забрати монету. Я зрозумів, що сперечатися марно. В невеликій кімнаті за крамницею він дозволив мені перевдягнутися.

Мені дісталися піджак, колись темно-коричневий, чорні цупкі бавовняні штани, шарф і кашкет. Я також залишив свої сорочку, шкарпетки й черевики, а в кишені — гребінець і бритву. Бути вбраним у лахміття — дивне відчуття. Мені траплялося носити пошарпаний одяг і до цього, але настільки пошарпаний — ніколи. Він був не просто брудним і безформним, а — як це навіть описати? — зіпсованим, вкритим нальотом задавненого бруду, що не можна порівняти зі звичайною зношеністю. Це був одяг, який можна побачити на продавцеві шнурівок чи волоцюзі. Годиною пізніше, на Ламбеті, мені зустрівся якийсь шибеник, очевидно волоцюга, що йшов назустріч, а коли я поглянув знову, то виявилося, що це моє власне відображення у вітрині крамниці. Обличчя вже ставало брудним. Бруд дуже примхливий: він не чіпає тебе, доки ти добре одягнений, але щойно ти вже не носиш комірця, як він обліплює тебе з усіх боків.

Я тинявся вулицями до пізньої ночі, ніде не зупиняючись. Через своє вбрання я побоювався, що поліція може заарештувати мене як безпритульного, і не смів ні до кого заговорити, думаючи, що буде помітною невідповідність між моєю вимовою та одягом. (Згодом я переконався, що хвилювався надаремно.) Моє нове вбрання миттєво перенесло мене до іншого світу. Ставлення людей до мене одразу змінилося. Я допоміг вуличному торгівцю підняти візок. «Дякую, друзяко», — сказав він з усмішкою. Досі мене ніколи в житті не називали друзякою, — а все через одяг. Я також уперше помітив, як змінюється ставлення жінок залежно від того, як ти вбраний. Коли погано одягнений чоловік проходить повз, вони сахаються від нього, як від дохлого кота, — дуже показовий жест відрази. Вбрання — могутня річ. Коли ти одягнений, як волоцюга, дуже важко, принаймні в перший день, позбутися відчуття, що ти по-справжньому опустився. Подібне відчуття сорому — неясне, але дуже реальне, можна пережити у свою першу ніч у в'язниці.