Я хотів би поділитися своїми думками про життя паризького плонженра, хай би вони навіть і були не дуже цінними. Якщо замислитися, то це здається дивним, що тисячі людей у великому сучасному місті весь свій час, коли не сплять, миють посуд у гарячих підземних печерах. Моє питання в тому, чому таке життя продовжується, якій меті воно служить, хто зацікавлений у тому, щоб так тривало, і чому. Я не просто по-бунтарському, fainéant[170], відстоюю якусь позицію. Я намагаюся зрозуміти соціальну значущість життя плонжера.

Почати, мабуть, варто з того, що плонжер — це один із рабів сучасного світу. Не те, щоб йому треба було співчувати, оскільки йому живеться не гірше, ніж багатьом іншим робочим людям, та все ж у нього не більше свободи, ніж якби його купили й перепродали. Його праця рабська й не потребує майстерності, йому платять достатньо лише щоб не вмерти, його єдина радість — поцупити якийсь шматок. Він позбавлений можливості взяти шлюб, або ж, якщо він одружений, то його дружина теж має працювати. За рідкісним щасливим винятком, втекти від такого життя плонжер не може, хіба що за ґрати. Просто зараз у Парижі є люди з університетськими ступенями, які по десять чи п'ятнадцять годин щодня відшкрябують посуд. Не можна сказати, що причина в їхніх лінощах — ледача людина не може працювати плонжером, — але вони потрапляють у пастку рутини, через яку стає неможливо думати. Якби плонжери не втратили здатність думати, то вже давно б створили профспілку й страйкували, домагаючись кращих умов. Але вони не думають, бо у них немає на це часу, їхнє життя зробило з них рабів.

Питання в тому, чому це рабство триває. Люди приймають за належне, що будь-яка робота виконується з певною метою. Вони дивляться, як хтось зайнятий неприємною роботою, і вважають, що відповідь на це питання полягає в тому, що ця робота необхідна. Наприклад, видобуток вугілля є важкою, але необхідною роботою: нам потрібне вугілля. Робота в каналізаційному колекторі теж неприємна, але хтось же там має працювати. Так само й з роботою плонжера. Хтось має їсти в ресторанах, тож хтось інший має вичищати посуд по вісімдесят годин щотижня. Цього вимагає цивілізація, а отже, питань бути не може. Варто поміркувати про це детальніше.

Чи справді цивілізації потрібна робота плонжера? Ми вважаємо, що це «чесна» робота, тому що вона важка й неприємна, а для нас ручна праця є таким собі фетишем. Ми бачимо, як робітник валить дерево, й переконані, що це задовольняє якусь суспільну потребу просто тому, що він застосовує силу м'язів. Нам не спадає на думку, що він знищує дерево, аби звільнити простір для якоїсь огидної статуї. Мені здається, що те ж саме з плонжером. Він заробляє свій хліб у поті чола, але з цього не випливає, що він робить щось справді корисне, він працює на розкіш, яка — дуже часто — розкішшю не є.

Як приклад того, що я маю на увазі під розкішшю, яка не є такою, розглянемо дуже показовий випадок, який навряд чи можливий у Європі. Візьмемо індійських рикш і тяглових поні. У будь-якому далекосхідному місті сотні рикш, засмаглих до чорноти нещасливців, що важать вісім стоунів[171] і одягнені тільки в пов'язку на стегнах. Хтось із них хворий, комусь уже п'ятдесят. Без передиху вони з опущеною головою долають милі під сонцем і дощем, тягнучи візок за держаки, піт скрапує з їхніх сивих вусів. Коли вони рухаються надто повільно, пасажир обзиває їх bahinchut[172]. Вони заробляють по тридцять чи сорок рупій на місяць і легеневий кашель через кілька років. Тяглові поні — похмурі, злісні істоти, яких дешево продають, коли в них лишається сил лише на кілька років роботи. Їхні господарі вважають батіг заміною їжі. Роботу цих поні можна описати таким собі рівнянням «батіг плюс їжа дорівнює енергія». Зазвичай це близько шістдесяти відсотків батога і близько сорока — їжі. У деяких з них на шиї величезні виразки, тож їм доводиться цілий день тягати візок, натираючи рани до крові. Втім, навіть і тоді їх можна змусити працювати. Треба лише шмагати настільки сильно, щоб біль від батога був сильнішим за біль від упряжі. Після кількох років не допомагає уже й батіг, і тоді шкапу віддають на забій. Це приклади роботи, яка не є необхідною, оскільки немає жодної реальної потреби в рикшах чи тяглових поні. Вони існують тільки тому, що жителі Сходу вважають плебейством ходити пішки. Це розкіш, і, як знають усі, хто користувався їхніми послугами, дуже вбога розкіш. У цьому дуже мало зручності, й вона ніяк не може компенсувати страждання людей і тварин.

Те ж саме з плонжером. Порівняно з рикшею чи тягловим поні він — король, але його ситуація подібна. Він раб готелю чи ресторану, і його рабство більшою чи меншою мірою є марним. Адже, зрештою, чи є реальна потреба у великих готелях і розкішних ресторанах? Вони існують начебто для розкоші, але насправді забезпечують лише дешеву, фальшиву її імітацію. Тож недарма більшість людей ненавидять готелі. Деякі ресторани кращі за інші, але в ресторані неможливо отримати настільки хорошу їжу, яку можна було б скуштувати у приватній господі за ту ж ціну. Звісно, готелі й ресторани мають існувати, але немає потреби тримати для цього сотні рабів. Робота, яка там виконується, не відповідає своїй суті, розкіш полягає якраз у фальшивості. Пишнота, як її називають, насправді означає лише більшу кількість роботи для персоналу й вищу ціну для клієнта. Не виграє ніхто, крім власника, який зможе купити собі розкішну віллу в Дювілі[173]. По суті, «пишний» готель — це місце, де сотня людей безупинно працюють, як чорти, щоб інші двісті могли втридорога заплатити за речі, яких насправді не потребують. Якби забрати з готелів і ресторанів усе зайве й поставити за мету просто виконувати роботу ефективно, плонжери могли б працювати шість чи вісім годин на день замість десяти чи п'ятнадцяти.

Припустімо, що робота плонжера справді більш чи менш марна. Тоді постає питання, чому хтось і далі хоче, щоб він працював? Я намагаюся вийти за рамки суто економічних причин і збагнути, яке задоволення може комусь приносити думка про людину, яка все життя миє посуд. Адже немає сумніву, що люди — люди, які живуть у комфорті, — справді отримують задоволення від такої думки. Раб, казав Марк Катон[174], має працювати увесь час, коли не спить. Байдуже, потрібна його робота чи ні, він має працювати, бо робота сама по собі є благом — принаймні для рабів. Таке ставлення досі побутує, нагромаджуючи гори марної, важкої праці.

Я гадаю, що це прагнення зберегти марну працю є за своєю суттю простим страхом перед натовпом. Натовп (якщо продовжувати цю думку) — це стадо тварин, які можуть стати небезпечними, якщо матимуть вільний час. Тож краще завантажувати їх марною роботою, що не дає можливості думати. Інтелектуально чесний багатій, якщо його запитати про поліпшення умов праці, зазвичай відповість щось таке:

«Так, звісно, бідність — це дуже неприємно. Але вона від нас так далеко, що ми навіть насолоджуємося думкою про її неприємність. І не очікуйте, що ми будемо щось змінювати. Нам шкода вас, нижчі класи, так само, як нам шкода хворого на коросту кота, але ми запекло боротимемося проти будь-якого поліпшення ваших умов. Ми усвідомлюємо, що ви значно безпечніші в такому стані, як зараз. Теперішній стан справ нас влаштовує, й ми не збираємося зважуватися на ризик вивільняти вас навіть на зайву годину на день. Отож, дорогі браття, оскільки ви, очевидно, маєте трудитися, щоб оплатити наші мандрівки до Італії, то трудіться, й чхали ми на вас».

Таким є ставлення розумних, культурних людей, і це прочитується в сотнях написаних ними есе. Дуже мало освічених людей отримують менше, скажімо, чотирьох сотень фунтів на рік, і, природно, вони на боці багатих, оскільки сприймають будь-яку свободу, надану бідним, як загрозу власній свободі. Вважаючи єдиною альтернативою якусь похмуру марксистську утопію, освічена людина вважає за ліпше залишати речі в тому стані, в якому вони є зараз. Можливо, їй і не дуже подобаються її побратими-багатії, але вона припускає, що навіть найвульгарніші з них є менш ворожими до її насолод, ближчими їй, ніж бідняки, тож віддає перевагу залишатися з багатими. Саме цей страх потенційно небезпечного натовпу робить майже всіх освічених людей консерваторами.