Близько одинадцятої я почав шукати, де б його переночувати. Я читав про будинки нічного перебування (їх, до речі, ніколи так не називають) і сподівався, що зможу дістати там ліжко пенси за чотири. Побачивши чоловіка — землекопа чи когось такого, — що стояв на узбіччі Ватерлоо-роуд, я зупинився з ним поговорити. Я розповів, що залишився без грошей і шукаю якнайдешевшого ліжка.

— О, — відповів він, — тоді тобі треба через дорогу до тої хати з вивіскою «Чудові ліжка для самотніх чоловіків». Хороший кіп [місце для ночівлі], сам там бував. Ось побачиш, там дешево й чисто.

Це був високий, пошарпаний будинок, в якому ледь світилися вікна, окремі з них були заклеєні брунатним папером. Коли я пройшов у цегляний коридор, з-поза дверей підвалу з'явився маленький хворобливий хлопчик із заспаними очима. З підвалу долинав гомін й тягнуло гарячим затхлим повітрям. Хлопець позіхнув і простягнув руку.

— Треба кіп? З тебе кабан[183], дядьку.

Я заплатив, і хлопець провів мене хиткими неосвітленими сходами нагору до спальні. Там тхнуло солодкуватим смородом камфори й непраної білизни, вікна були щільно зачинені, й повітря спочатку здавалося майже задушливим. Горіла свічка, і я розгледів, що в цій кімнаті заввишки вісім футів і площею п'ятнадцять стояло вісім ліжок. На шістьох із них уже вмостилися химерні округлі фігури, що спали, накрившись усім своїм одягом і навіть не роззувшись. У кутку хтось жахливо кашляв.

Уклавшись у ліжко, я виявив, що воно було твердим, як дошка, а подушкою слугував валик, більше схожий на цурпалок. Спати тут було ще менш зручно, ніж на столі, оскільки ліжко було коротшим за шість футів і дуже вузьким, а матрац — горбом, тож треба було утримувати рівновагу, щоб не скотитися. Простирадла так смерділи потом, що я відсунув їх подалі від носа. Крім того, ковдра була бавовняною, і хоча вікна й були зачинені, в кімнаті не було тепло. Усю ніч хтось постійно вовтузився. Десь раз на годину чоловік ліворуч від мене, гадаю, матрос, прокидався, непристойно лаявся й запалював цигарку. Ще один, жертва якоїсь хвороби сечового міхура, прокидався й дзюрив у відро півдюжини разів. Чоловік у кутку що двадцять хвилин з такою періодичністю заходився кашлем, що я чекав на нього, як чекають на чергове завивання собаки на місяць. Це був невимовно відразливий звук: огидне булькотіння й відригування, неначе нутрощі вивертало назовні. Якось у світлі його сірника я розгледів, що це був дуже старий чоловік із сірими, впалими, як у мерця, щоками. Його голова була обмотана штанами, що чомусь викликало в мене страшенну відразу. Кожного разу, коли він кашляв чи інший чоловік лаявся, з одного із сусідніх ліжок хтось буркотів сонним голосом:

— Стули пельку! О, заради Бога, стули пельку!

Зрештою я проспав не більше години. Вранці я прокинувся від неясного відчуття, наче до мене наближається щось велике і коричневе. Я розплющив очі й побачив ногу матроса, що стирчала з-під простирадл просто біля мого обличчя. Вона була брудною і темно-коричневою, як в індіанця. Стіни були обшарпаними, а простирадла, які не прали тижні три, — майже геть коричневі. Я встав, одягнувся й спустився вниз. У підвалі стояв ряд мисок і на ролику висіли кілька слизьких рушників. У мене в кишені був шматок мила, і я вже збирався митися, коли помітив, що в усі миски повиїдався липкий бруд, чорний, як вакса для черевиків. Я пішов немитим. Загалом, ця дешева нічліжка не відповідала словам про дешевизну й чистоту. Втім, як я згодом дізнався, так виглядає більшість нічліжок.

Я перетнув річку й довго йшов на схід, зрештою зупинившись у кав'ярні на Тауер Гілл. Після Парижа звичайна лондонська кав'ярня, подібна на тисячі інших, здавалася дивною й чужою. Це була маленька задушлива кімната зі стільцями з високими спинками, модними в сорокових, сьогоднішнє меню було написане милом на дзеркалі, дівчина чотирнадцяти років поралася з посудом. Землекопи їли щось з газетних згортків і пили чай з величезних кухлів без блюдечок — якихось фарфорових склянок. У кутку самотньо сидів єврей, всунувши пику в тарілку, і з винуватим виглядом пожирав бекон.

— Чи можна мені чаю і хліба з маслом? — запитав я в дівчини.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Масла немає, тільки маргарин, — відповіла вона й повторила замовлення фразою, яка для Лондона є тим, чим незмінна «coup de rouge[184]» є для Парижа: «Великий чай з двома скибками!»

На стіні поряд з моїм стільцем висіло попередження «Забирати цукор з собою не можна», під яким невідомий поетично налаштований покупець дописав:

Хтось інший доклав зусиль, щоб зішкрябати останнє слово. Це була Англія. Чай-з-двома-скибками коштував три пенси й півпенні, тож у мене лишилося вісім шилінгів і два пенси.

Восьми шилінгів вистачило на ще три дні й чотири ночі. Після невдалого досвіду на Ватерлоо-роуд[185] я перемістився східніше й залишився спати в нічліжці на Пенніфілдз. Це була типова нічліжка, яких у Лондоні десятки. Вона могла прийняти від п'ятдесяти до ста людей, а керував усім «уповноважений» — заступник власника. Нічліжки приносять прибуток і належать багатіям. Ми спали по п'ятнадцять-двадцять людей у загальній спальні. Ліжка були теж холодні й тверді, але простирадла не прали може з тиждень, що було відчутним покращенням. Плата становила дев'ять пенсів або шилінг (у спальнях за шилінг відстань між ліжками була шість футів, а не чотири), і вносити її треба було до сьомої вечора, бо інакше виганяли.

Внизу була спільна для всіх пожильців кухня з безкоштовним паливом і запасом каструль, чайників та виделок для підсмажування тостів. Там стояли також дві великих печі з обпаленої цегли, в яких вогонь увесь рік підтримували і вдень, і вночі. Пожильці по черзі пильнували вогонь, прибирали кухню й застеляли ліжка. Портовий вантажник Стів — статурного норманського вигляду старший пожилець — був визнаним «головою будинку», суддею в суперечках та питаннях примусового виселення боржників.

Кухня мені подобалася. Це був глибокий підвал з низькою стелею, дуже гарячий і сонливий від коксового диму, освітлений лише пічними вогнями, що відкидали чорні оксамитові тіні по кутках. На шворках під стелею висіло випране лахміття. Чоловіки, переважно портові вантажники, ходили з каструлями поміж червоних вогнів. Іноді зовсім голі, коли прали одяг і чекали, доки той висушиться. Вночі були ігри в шашки й нап[186] та пісні, з яких найчастіше співали «Я хлопака, батьки мене скривдили[187]» й ще одну відому пісню про корабельну катастрофу. Іноді пізно вночі хтось приносив відро куплених десь задешево літорин[188], і всім роздавав. Їжею зазвичай ділилися, й було заведено годувати тих, хто не мав роботи. Регулярно годували невелике бліде зморщене створіння, очевидно при смерті, яке називали «бідолаха Браун, тричі був під лікарським скальпелем».

Два чи три пожильці були літніми пенсіонерами. До зустрічі з ними я ніколи не замислювався, що в Англії є люди, які живуть на саму лише пенсію, — десять шилінгів на тиждень. Ніхто із цих стариганів не мав жодних інших прибутків. Один з них був балакучим, і я запитав, як йому вдається виживати. Він відповів:

— Ну, цей, віддаєш по девять пенсов за ліжко на ніч — п'ять шилінгов і три пенса на тиждень. Ше три пенса в суботу побритися — це вже пять шилінгов шість пенсов. Тоді, приміром, раз на місяць постригтися за шість пенсов — це ще три півпенса на тиждень. То в тебе лишається десь чотири шилінга і чотири пенса на поїсти й покурить.