Жодних інших витрат він навіть не міг собі уявити. Його їжею був хліб з маргарином і чай — під кінець тижня сухий хліб і чай без молока, — а одяг він, мабуть, отримував від благодійників. Старий здавався задоволеним, цінуючи своє ліжко й тепло більше за їжу. Але з прибутком десять шилінгів на тиждень витрачати щось ще й на гоління — це викликає повагу.

Наступний день я вештався вулицями, на схід дійшовши до Веппінґа, а на захід — до Вайтчепела. Порівняно з Парижем усе було дивним — значно чистішим, тихішим і похмурішим. Бракувало гуркоту трамваїв, галасливого вируючого життя провулків, чоловіків, що, карбуючи крок і брязкаючи зброєю, торохкотять через площі. Натовп був краще вбраним, обличчя привабливішими, м'якшими й однаковішими, без тієї несамовитої індивідуальності й злостивості французів. Менше пияцтва й менше бруду, менше сварок і більше лінощів. На кожному розі стояли групи голодних на вигляд чоловіків, що трималися на чаї-з-двома-скибками, які кожен лондонець поглинає що дві години. Саме повітря здавалося менш гарячковим, ніж у Парижі. Це була країна чайників і біржі праці, як Париж — країна бістро й потогонок.

Було цікаво спостерігати за натовпом. У Східному Лондоні жінки вродливі (мабуть, завдяки змішанню крові), у Лаймхаузі[189] були вкраплення прибульців зі Сходу — китайців, читтаґонських матросів, дравидів, що продавали шовкові шарфи, і навіть кілька сикхів, які бозна-як сюди потрапили. Повсюди вуличні зібрання. У Вайтчепелі хтось на ім'я Співочий Євангеліст за плату в шість пенсів брався врятувати тебе від пекла. На Ост-Індія-док-роуд правила службу Армія спасіння. Вони співали «Хто тут є негідник-Юда?» на мотив «Що з матросом п'яним зробиш[190]?». На Тауер Гілл два мормони намагалися звернутися до зібрання. Довкола їхнього помосту купчився натовп чоловіків, що кричали й не давали їм говорити. Хтось обзивав їх багатоженцями. Кривий бородань, очевидно атеїст, почувши слово «Бог», злісно перебивав ораторів. Довкола стояв оглушливий галас, лунали крики.

— Любі друзі, якщо тільки ви дозволите нам договорити те, що ми почали!..

— Правильно, дайте їм сказати. Давайте не будемо сваритися!

— Ні-ні, ти мені скажи. Ти можеш показати мені Бога? Ти покажи його мені, і тоді я в нього повірю.

— Та стули пельку, годі безперестанку їх перебивати!

— Свою стули! *** багатоженці!

— Ну, на захист полігамії можна багато чого сказати. Принаймні тоді ці *** жінки не лізуть працювати.

— Любі друзі, якщо ви дозволите...

— Ні, ти не викручуйся. Ти колись бачив Бога? Торкався до нього? Здоровкався з ним за руку?.

— О, не починайте знову сперечатися, заради Христа, давайте не будемо сперечатися!..

Я простояв там хвилин двадцять, сподіваючись дізнатися щось про мормонізм, але крім галасу нічого не почув. Це звична доля вуличних зібрань.

На вулиці Мідлесекз крізь натовп на ринку продиралася неохайного вигляду втомлена жінка, тягнучи за руку хлопчака років п'яти. Вона розмахувала іграшковою дудкою в нього перед обличчям. Хлопчак рюмсав.

— Дурієш?! — кричала мати. — Нащо я взагалі тебе привела сюди, трубу купила, розважала? Давно не битий? Байстрюк малий, зараз ти в мене подурієш!

З дудки стекли кілька крапель слини. Галасуючи, матір з дитям зникли. Після Парижа це все здавалося дуже химерним.

Останньої ночі, яку я перебув у нічліжці на Пенніфілдз, там сталася сварка між двома пожильцями — огидне видовище. Один з підстаркуватих пенсіонерів, років під сімдесят, голий по пояс (його речі сушилися), несамовито шпетив невисокого кремезного портового вантажника, що стояв спиною до плити. Я бачив обличчя старого у світлі полум'я, і він майже плакав від горя й злості. Очевидно, трапилося щось дуже серйозне.

Підстаркуватий пенсіонер: «Ти ***!»

Вантажник: «Стули свою пельку, старий ***, а то я сам тобі її стулю!»

Підстаркуватий пенсіонер: «А давай, ***! Я на тридцять років старший, але так вломлю, що влетиш у відро зі сцяклями!»

Вантажник: «Ой, і знаєш що я тобі потім зроблю, старий ***?»

І так хвилин п'ять. Присутні пожильці сиділи похнюплені, намагаючись не зважати на сварку. Вантажник виглядав понуро, але старий лютував усе дужче. Підскакував до супротивника, кричав тому ледь не в обличчя, сичав, як кіт на стіну, й плювався. Він намагався розізлитися достатньо, щоб почати бійку, але це не дуже виходило. Зрештою він прокричав:

— ***, ось ти хто, *** ***! Відсмокчи, лайна шматок, ти ***! Я тебе розмажу, не встигнеш і рипнутися. П***, ось ти хто, сучий син. Скуштував, ***! Ось що я про тебе думаю! Ти наволоч, наволоч, БАЙСТРЮК ЧОРНИЙ!

Після цього він раптом осів на лавку, сховав обличчя в долонях і почав плакати. Вантажник, розуміючи, що всі налаштовані проти нього, вийшов.

Згодом я почув, як Стів пояснював причину сварки. Йшлося про їжу на один шилінґ. Старий залишився без хліба з маргарином, тож наступні три дні їстиме, тільки якщо з ним хтось поділиться. Вгодований вантажник, у якого була робота, збиткувався з нього, звідси й сварка.

Коли у мене залишився шилінг і чотири пенси, я перейшов у нічліжку в Боу, де брали лише вісім пенсів. Вхід був через площу, в глибокий, задушливий підвал десять на десять футів. При світлі яскравого полум'я сиділи десяток людей, переважно землекопів. Була північ, але син уповноваженого — бліда, приставуча дитина п'яти років — досі залишався там, граючись у землекопів на колінах. Старий ірландець насвистував сліпому снігуреві в крихітній клітці. Там були й інші співочі пташки — невеличкі, змарнілі істоти, що все життя прожили під землею. Пожильці звично дзюрили просто в багаття, щоб не виходити через двір до вбиральні. Сидячи за столом, я відчув, як щось заворушилося біля моїх ніг, і, поглянувши вниз, побачив чорний ланцюжок, що повільно рухався підлогою. Це були чорні таргани.

У спальні стояло шість ліжок, жахливо смерділи простирадла з величезними літерами «Вкрадено з № — роуд». На сусідньому ліжку спав старезний чоловік, художник, що малював на тротуарах, з неймовірно кривою спиною, що випиналася з ліжка за фут чи два від мого обличчя. Спина була гола й вкрита чудернацькими розводами бруду, як мармурова поверхня столу. Вночі прийшов п'яний пожилець, що наблював на підлогу неподалік від мого ліжка. Були також і клопи — не так багато, як у Парижі, але заснути не давали. Це було огидне місце. Втім, уповноважений з дружиною були товариськими людьми, готовими почастувати тебе чашкою чаю о будь-якій порі вдень і вночі.

Вранці я заплатив за звичні чай-з-двома-скибками, купив півунції[191] тютюну й залишився з монетою в півпенні. Позичати грошей у Б. я поки що не хотів, тож залишалося лише звернутися до тимчасового притулку. Я дуже мало знав про те, як туди потрапити, але знав, що один такий є в Ромтоні[192], тож вирушив туди, діставшись на місце близько третьої чи четвертої по обіді. На ромтонському базарі, спираючись на загорожу для свиней, стояв зморщений старий ірландець, очевидно волоцюга. Я підійшов, сперся поряд з ним і запропонував йому коробку з тютюном. Він відкрив її й подивився на тютюн зі здивуванням:

— Боже мій, — сказав ірландець, — це ж годний шестипенсовий тютюн! Де ти в біса його надибав? Ти недавно на вулиці.

— Чого ж, хіба у вас, волоцюг, немає тютюну?

— О, ясно, що він є, диви.

Він дістав іржаву бляшанку з-під яловичини «Оксо[193]». Там було двадцять чи тридцять недопалків, підібраних з тротуарів. Ірландець пояснив, що інший тютюн йому трапляється нечасто, й уточнив, що, якщо бути достатньо уважним, на лондонських тротуарах за день можна назбирати дві унції тютюну.