Пекло зі сніданком припинялося о пів на одинадцяту. Тоді ми відшкрібали столи в кафетерії, мили підлогу, полірували латунь і, якщо це був хороший ранок, по одному виходили до вбиральні на перекур. Це був наш час розслабитися — розслабитися, щоправда, відносно, оскільки на обід відводилося лише десять хвилин, і навіть тоді нас теж постійно переривали. Обідній час для відвідувачів між дванадцятою та другою був ще одним періодом метушні, як і години сніданку. Наша робота полягала переважно в тому, щоб приносити їжу з кухні, що означало постійні engueulades[109] від кухарів. Вони до того часу вже чотири чи п'ять годин стікали потом біля своїх плит, тож їхній настрій це теж підігрівало.

О другій ми раптом ставали вільними людьми. Скидали свої фартухи, одягали піджаки, квапилися на вихід і, якщо мали гроші, пірнали в найближче бістро. Це було дивно — піднятися на вулицю з освітлених полум'ям підземель. Повітря здавалося сліпучо чистим і прохолодним, як арктичне літо, а яким приємним був запах бензину після смороду поту і їжі! Іноді в бістро ми натрапляли на когось із наших кухарів чи офіціантів, вони були доброзичливими й пригощали нас випивкою. Під землею ми були їхніми рабами, але за етикетом готельного життя у час між робочими годинами всі були рівними і engueulades забувалися.

За чверть на п'яту ми поверталися в готель. До шостої тридцять замовлень не було, тож ми використовували цей час, щоб відполірувати срібло, почистити кавники й упоратися з іншою дрібною роботою. Тоді починалася найбільша метушня дня: вечеря. Я б хотів ненадовго стати Золя, просто щоб описати цей час. Назагал ситуація була такою: сто чи двісті людей вимагали кожен власну вечерю з п'яти чи шести страв, а п'ятдесят-шістдесят інших людей мали все це приготувати й подати, а потім ще й поприбирати. Хто розуміється на ресторанній справі, той знає, що це означає. На ці кілька годин робота подвоювалася, весь персонал стомлений, а багато хто п'яний. Я міг би написати чимало сторінок про те, як це виглядало, й усе одно не передати суті. Біганина туди-сюди вузькими проходами, штурханина, крики, морока з упаковками, тацями й брилами льоду, спека, темрява, запеклі й люті сварки, коли немає часу сперечатися, — це неможливо описати. Той, хто вперше потрапив до цього підземелля, подумав би, що перебуває у лігві божевільних. Лише потім, коли я розібрався з роботою готелю, то побачив лад в усьому цьому хаосі.

О пів на дев'яту робота несподівано припинялася. Нас не відпускали до дев'ятої, тож ми просто випростовувалися на підлозі й лежали, даючи спочинок ногам, надто ліниві навіть щоб підійти до буфету за напоями. Іноді chef du personnel приходив з пляшками пива — якщо день був важкий, готель виставляв нам додаткове пиво. Їжу нам давали тільки на межі їстівності, але щодо випивки патрон був щедрішим. Нам видавали по два літри вина щодня кожному, знаючи, що якщо не дати плонжеру два літри, то він вкраде три. Нам також діставалися недопиті пляшки, тож часто ми пили забагато, й це допомагало, адже трохи напідпитку ти працюєш швидше.

Так минуло чотири дні. З інших двох робочих днів один був кращим, інший — гіршим. Після тижня такого життя мені хотілося свята. Це була ніч суботи, тож народ у нашому бістро був зайнятий пиятикою, і я, маючи попереду вільний день, охоче до них долучився. П'яні, ми пішли спати о другій ночі, не маючи наміру прокидатися до обіду. Але о пів на шосту мене несподівано розбудили. Нічний сторож, якого прислали з готелю, стояв біля мого ліжка. Він стягнув ковдру й грубо тормосив мене.

— Прокидайся! — кричав він. — Ти t'es Ьіеп saoule la gueulé, pas vrai[110]? Менше з тим, у готелі не вистачає людини. Доведеться тобі сьогодні попрацювати.

— Чому я маю працювати? — запротестував я. — У мене вихідний.

— Ти ба, вихідний! Треба робити роботу. Прокидайся!

Я підвівся й поплентався до готелю з відчуттям, наче у мене зламана спина, а череп наповнений жаром. Я сумнівався, що зможу відпрацювати денну зміну. А проте після години в підвалі я виявив, що почуваюся цілком добре. Здавалося, що серед спеки цих підземель, як у турецькій бані, можна було випарити будь-яку кількість алкоголю. Плонжери знають про це і на це розраховують. Можливість проковтнути кілька кварт вина, а потім випарити його до того, як алкоголь встигне нашкодити, є однією з відрад їхнього життя.

Безперечно, найкращим моїм часом у готелі був той, коли я допомагав офіціантові на четвертому поверсі. Ми працювали в невеликій коморі, яка сполучалася з кафетерієм службовими ліфтами. Тут була приємна прохолода після підвалів і робота полягала переважно в поліруванні срібла та склянок, що було зовсім неважко. Валенті, офіціант, був порядним хлопцем і, коли ми були наодинці, поводився зі мною майже як з рівнею, хоча й грубив мені у присутності інших — не личить офіціантові бути дружнім з плонжерами. Іноді, коли у нього випадав хороший день, він давав мені п'ять франків. Валенті був миловидним двадцятичотирирічним молодиком, але виглядав на вісімнадцять і, як і більшість офіціантів, тримав спину і знав, як носити одяг. У чорному фраку, білій краватці, зі свіжим обличчям і гладко зачесаним волоссям він виглядав як ітонський школяр[111]. А проте він з дванадцяти років сам заробляв собі на прожиття, пробившись нагору буквально з канави. Перетин італійського кордону без паспорта, продаж каштанів з рундука на північних бульварах, п'ятдесятиденне ув'язнення в Лондоні за роботу без дозволу, секс з багатою літньою жінкою в готелі, яка подарувала йому діамантового персня, а потім звинуватила в тому, що він той перстень украв, — йому довелося пройти через усе це. Мені подобалося розмовляти з ним у час перерви, коли ми сиділи й курили внизу біля ліфтової шахти.

Моїм найгіршим днем була зміна з миття посуду в їдальні. Я не мив тарілок, це робили на кухні, а лише інший посуд, срібло, ножі й склянки. Але навіть це означало тринадцять годин роботи, й протягом дня я використовував від тридцяти до сорока рушників. Застарілі французькі методи вдвічі подовжували час миття посуду. Про сушарки тут і не чули, не було мильної стружки, а лише патокове м'яке мило, яке не пінилося у жорсткій паризькій воді. Я працював у брудній, захаращеній комірчині, що водночас правила за посудомийню та виходила прямо в їдальню. Крім миття посуду я також мав приносити їжу офіціантам і обслуговувати їх за столом. Більшість з них були нестерпно нахабними, і мені не раз доводилося використовувати кулаки, щоб повернути їм ввічливість. В інші дні посуд мила жінка, й офіціанти перетворювали її життя на муку.

Було кумедним дивитися на огидну посудомийню й розуміти, що лише подвійні двері відділяють її від їдальні. Клієнти сиділи там серед суцільної розкоші — бездоганні скатертини, горщики з квітами, дзеркала, позолочені карнизи і намальовані херувими, — а тут, за лише кілька футів, були ми в нашій відразливій нечистоті. Це була справді відразлива нечистота. Часу мити підлогу не було аж до вечора, тож ми ковзали туди-сюди по мішанині з мильної води, листків латуку, пошматованого паперу й розчавленої їжі. Дюжина офіціантів без фраків, демонструючи спітнілі пахви, сиділи за столами, перемішуючи салати й пхаючи свої пальці в горщики зі сметаною. Кімната гидко тхнула їжею й потом. По всіх буфетах за стосами посуду псувалися запаси їжі, вкраденої офіціантами. Раковин було тільки дві й жодного рукомийника, тож не було нічого незвичайного в тому, що офіціант вмивав обличчя у воді, в якій полоскали чистий посуд. Але клієнти нічого цього не бачили. Перед дверима до їдальні були кокосова підстилка й дзеркало, щоб офіціанти могли там причепуритися й виходити, виглядаючи як уособлення чистоти.