Серед офіціантів траплялися дивні персонажі. Наприклад, один джентльмен, молодик, який вивчився в університеті й мав добре оплачувану роботу в торговій конторі. Він підхопив венеричну хворобу, втратив роботу й тепер вважав за щастя бути офіціантом. Багато офіціантів прослизнули у Францію без паспортів, один чи двоє з них були шпигунами — це типова професія для шпигунів. Одного дня в їдальні для офіціантів зчинилася затята сварка між Моранді, грізного вигляду чоловіком з незвично широко посадженими очима, й іншим італійцем. Моранді відбив у того чоловіка коханку. Другий італієць був слабшим і з очевидним страхом перед Моранді викрикував непевні погрози.

Моранді з нього збиткувався:

— І що ти можеш мені зробити? Я спав з твоєю дівчиною, спав з нею тричі. Було нічогенько. Що ти можеш вдіяти, га?

— Я можу видати тебе внутрішній поліції. Ти — італійський шпигун.

Моранді заперечувати не став. Він просто дістав з кишені бритву й зробив кілька швидких змахів, неначе полоснувши по щоках супротивника. Тоді один з офіціантів відібрав у нього бритву.

Найдивніший тип, якого я зустрічав у готелі, був додатково найнятим працівником. Його взяли за двадцять п'ять франків, щоб на день підмінити мадяра, який захворів. Це був серб, кремезний моторний хлопець років двадцяти п'яти, що розмовляв шістьма мовами, зокрема й англійською. Здавалося, він знав усе про роботу готелю, й до середини дня працював, як раб. Тоді, щойно пробила дванадцята, він став неповоротким, уникав роботи, вкрав вино й зрештою дійшов до того, що не криючись сидів і курив люльку. Куріння, звісно, було заборонене й суворо каралося. Про це почув адміністратор і спустився поговорити із сербом, шаленіючи від гніву.

— Якого біса ти тут куриш? Що ти хочеш цим сказати? — закричав він.

— Якого біса в тебе така пика? Що ти хочеш цим сказати? — спокійно відповів серб.

Я не можу передати всього блюзнірства цієї фрази. Головний кухар, якби плонжер сказав йому щось таке, вихлюпнув би каструлю гарячого супу тому в обличчя. Адміністратор вигукнув: «Тебе звільнено!», і вже о другій годині серба звільнили, видавши двадцять п'ять франків. Перш ніж він пішов, Борис запитав російською, що це була за вистава. За його словами, серб відповів так:

— Дивися, топ vieux[115], вони мають заплатити мені денну платню, навіть якщо я працюю тільки до полудня, чи не так? Це закон. А який сенс працювати після того, як уже заробив свої гроші? Тож послухай, що я роблю. Я приходжу до готелю, наймаюся додатковим працівником і до обіду важко працюю. А коли настає полудень, то зчиняю такий шарварок, що у них не лишається вибору, крім як звільнити мене. Ловко, еге ж? Зазвичай мене звільняють о пів на першу, сьогодні о другій, але я не переймаюся, бо зберіг чотири робочі години. Єдина проблема, що в тому ж самому готелі двічі так не зробиш.

Здавалося, що він грав у цю гру в половині готелів і ресторанів Парижа. Мабуть, це досить легко зробити влітку, хоча готелі теж намагаються вберегти себе від таких працівників, наскільки це можливо зробити з допомогою чорних списків.

За кілька днів я зрозумів головні принципи, за якими працював готель. Кожен, хто вперше потрапляє до кімнат обслуги, буде вражений жахливим шумом і безладом у гарячий час. Це щось настільки відмінне від розміреної роботи в крамниці чи на фабриці, що на перший погляд здається просто результатом кепського управління. Але насправді інакше бути не може, і ось чому. Готельна робота не дуже важка, але за своєю природою приходить хвилями й не може бути інакше організована. Ти не можеш, наприклад, засмажити стейк на грилі за дві години до того, як його замовлять. Ти маєш чекати до останнього моменту, коли назбирається купа іншої роботи, й тоді братися за все одразу, в шаленому поспіху. Як результат, у гарячий час ти працюєш за двох, що неможливо робити без шуму й сварок. Більше того, сварки є невід'ємною частиною процесу, бо витримати такий темп неможливо, якщо всі не будуть постійно звинувачувати всіх інших у байдикуванні. Саме з цієї причини протягом гарячих годин усі працівники лютували й лаялися, як чортяки. У цей час у готелі лунали тільки дієслова, спільнокореневі з foutre[116]. Дівчина років шістнадцяти у пекарні кляла всіх так, що й таксист не мав би, що відповісти. (Хіба не говорив Гамлет «лаятися як кухарчук»? Поза сумнівом, Шекспір бачив кухарчуків за роботою.) Але це не тому, що ми втрачаємо голову чи марнуємо час, ми лише заохочуємо один одного докладати достатньо зусиль, щоб виконати роботу на чотири години за дві.

Готель працює завдяки тому, що працівники по-справжньому пишаються своєю роботою, хай би якою грубою і дурною вона була. Якщо людина байдикує, інші скоро це викриють і змовляться, щоб її звільнити. Кухарі, офіціанти й плонжери дуже різні на вигляд, але всі однаково пишаються своєю продуктивністю.

Звісно, найближчими до робітничного класу, принаймні найменш рабськими, є кухарі. Вони не зароблять так багато, як офіціанти, але їхній статус вищий, а працевлаштування — стабільніше. Кухар вважає себе не слугою, а кваліфікованим працівником. Його зазвичай називають ип ouvrier[117], чого ніколи не скажуть про офіціанта. Він знає свою силу — знає, що тільки завдяки йому ресторан або працює, або зупиняється, й що через його п'ятихвилинну затримку все може піти шкереберть. Він зневажає весь некухарський персонал і вважає справою честі упосліджувати всіх, хто в ієрархії стоїть нижче головного офіціанта. Він по-справжньому, як митець, пишається своєю роботою, що вимагає великого вміння. Складність полягає не в тому, щоб щось приготувати, а щоб зробити все вчасно. Між сніданком і обідом головний кухар в «Готелі X» отримує замовлення на кілька сотень страв, які треба подати у різний час. Сам він готує лише деякі з них, але повинен розподілити їх між іншими кухарями й перевірити кожну страву перед тим, як її відправлять нагору. У нього чудова пам'ять. Замовлення висять пришпилені на дошці, але головний кухар нечасто туди поглядає, він тримає все у своїй голові з точністю до хвилини, і щойно страва має бути готова, він вигукує «Faites marcher une côtelette de veau[118]» (чи що там замовили), ніколи не помиляючись. Він нестерпний задирака, але також і митець. Саме завдяки їхній пунктуальності, а не більшому вмінню в кухарі беруть переважно чоловіків, а не жінок.

Офіціант є геть іншим типажем. Він теж по-своєму пишається власною майстерністю, але його майстерність переважно полягає у вмінні бути улесливим. Робота формує в ньому менталітет не робітника, а сноба. Він постійно перебуває в полі зору багатих людей, стоїть біля їхніх столів, слухає їхні розмови, підлещується до них усмішками й стриманими жартиками. Він отримує задоволення від причетності до розкоші. Ба більше, завжди є шанс, що він сам зможе розбагатіти, оскільки, хоча більшість офіціантів і помирають бідними, іноді трапляється, що їм таланить. У деяких кав'ярнях на Великих бульварах[119] можна заробити так багато грошей, що офіціанти буквально платять патрону, щоб туди влаштуватися. Оскільки офіціант постійно бачить гроші й сподівається їх отримати, то починає певною мірою ототожнювати себе зі своїми роботодавцями. Він зі шкіри пнеться, щоб подати страву ефектно, бо відчуває свою причетність до неї.

Я пам'ятаю, як Валенті розповідав мені про якийсь банкет у Ніцці — він його обслуговував, — що коштував двісті тисяч франків й обговорювався ще місяці потому. «Це було надзвичайно, топ p'tit, mais magnifique[120]! Боже! Шампанське, срібло, орхідеї, я такого ніколи не бачив, а бачив я багато. О, це було славно!»