Дуже повчально було дивитися, як офіціант заходить до їдальні готелю. Щойно він опиняється за дверима, з ним відбувається раптова зміна. Плечі розправляються, нечепурність, метушливість і роздратування миттю зникають, і він ковзає килимом з урочистістю священика. Я пам'ятаю, як помічник метрдотеля, гарячий італієць, зупинився біля дверей їдальні вилаяти новачка, що розбив пляшку вина. Потрясаючи кулаком над його головою, італієць кричав (на щастя, двері були більш-менш звуконепроникними):

«Ти те fais chier[112]! І ти називаєш себе офіціантом, малий байстрюк? Ти офіціант? Ти не гідний навіть відшкрябувати підлогу в борделі своєї матері! Maquereau!»

Не маючи більше чого сказати, він розвернувся до дверей і, вже відкриваючи їх, наостанок показав останній образливий жест у стилі Скваєра Вестерна з «Тома Джонса[113]».

Тоді італієць зайшов до їдальні й поплив через неї з тацею в руці граційний, як лебідь. Десять секунд потому він уже шанобливо вклонявся клієнтові. Дивлячись на ці уклін і усмішку, усмішку тренованого офіціанта, у вас неодмінно промайнула б думка, що клієнт почувається присоромленим, адже його обслуговує такий аристократ.

Миття посуду було для мене геть ненависною роботою — неважкою, але нудною й невимовно тупою. Жахливо усвідомлювати, що хтось десятиліттями займається чимось таким. Жінці, яку я підміняв, було за шістдесят, і вона стояла над раковиною по тринадцять годин на день, шість днів на тиждень, цілий рік. А понад те її ще й страшенно ображали офіціанти. Якось вона прохопилася, що колись була актрисою, хоча мені здається, що насправді не актрисою, а повією: на таких низькооплачуваних роботах завершують свою кар'єру більшість повій. Було дивно бачити, що попри її вік і спосіб життя вона й досі носила яскраву біляву перуку, підводила очі й малювала обличчя, наче двадцятирічна дівчина. Тож, мабуть, навіть за сімдесятивосьмигодинного робочого тижня в людині залишається якась життєва енергія.

На третій день у готелі chef du personnel, який загалом був зі мною досить приязним, покликав мене до себе й різко сказав:

— Гей, ти, негайно зголи вуса! Nom de Dieu, де це чувано, щоб плонжер мав вуса?

Я почав сперечатися, але він мене зупинив:

— Плонжер з вусами — нісенітниця! Дивись, щоб уже завтра я їх не бачив.

Дорогою додому я запитав Бориса, що б це могло означати. Він знизав плечима.

— Ти маєш робити, як він каже, топ аті. Ніхто в готелі не носить вуса, окрім кухарів. Мені здавалося, ти мав це помітити. Чому? Немає жодної причини, це просто традиція.

Я подумав, що це таке ж правило етикету, як не носити білу краватку до смокінга, й таки зголив вуса. Пізніше я знайшов пояснення цієї традиції, і ось яке: офіціантам у хороших готелях мати вуса не можна, тож, щоб показати свою вищість, вони вимагають, аби плонжерам це теж було заборонено. Кухарі ж носять вуса, щоб показати свою зневагу до офіціантів.

Загалом це відображає ідею кастової системи готелю. У нашого персоналу з близько ста десяти людей ієрархія була такою самою жорсткою, як у військових, тож кухар чи офіціант були настільки ж вищі рангом за плонжерів, наскільки капітан вищий за рядового. Головним був адміністратор, який мав право звільняти будь-кого, навіть кухарів. Ми ніколи не бачили патрона, але всі знали, що для нього їжу слід готувати ретельніше, ніж для клієнтів. Уся дисципліна в готелі трималася на адміністраторі. Він був сумлінною людиною й завжди пильнував за неробами, але ми були для нього надто кмітливі. Крізь весь готель тяглася система дзвіночків, і персонал використовував її для своїх потреб. Довгий, короткий, а потім ще два довгих дзвінки означали, що наближається адміністратор, тож ми, коли чули цей сигнал, одразу вдавали із себе заклопотаних.

Наступним після адміністратора був метрдотель. Він не обслуговував столи, якщо тільки це не був якийсь лорд або якась інша знатна особа, але скеровував офіціантів і допомагав з обслуговуванням. Його чайові й бонус від виноробних компаній (за кожен корок йому давали по два франки) становили двісті франків на день. За посадою він був на ранг вище від решти персоналу, тож їв у власній кімнаті зі срібними столовими приборами й одягненими у чисті білі жакети двома помічниками, що його обслуговували. Трохи нижче за головного офіціанта був головний кухар, що заробляв близько п'яти тисяч франків на місяць. Він їв у кухні, але за окремим столом і один з кухарів-помічників подавав йому їжу. Наступним був chef du personnel. Він отримував лише п'ятнадцять сотень франків на місяць, але носив чорний піджак і не працював руками, міг звільняти плонжерів і штрафувати офіціантів. Ще нижче були інші кухарі, які отримували десь від семисот п'ятдесяти до трьох тисяч франків щомісяця. Далі офіціанти, що заробляли чайовими близько сімдесяти франків щодня на додачу до невеликої фіксованої зарплатні. За ними — жінки, які відповідали за прання і шиття. За ними — офіціанти-стажери, яким не давали чайових, але виплачували по сімсот п'ятдесят франків. Далі — плонжери, які теж отримували сімсот п'ятдесят, далі — покоївки, що отримували п'ятсот чи шістсот франків, і, нарешті, працівники кафетерію з зарплатою в п'ятсот франків. Ми, в кафетерії, були в готелі найбільш безправними, до нас усі tutoyer[114] і виражали зневагу.

Було й чимало інших працівників: адміністративні, яких називали кур'єрами, комірник, носії та бої, відповідальний за морозильник, пекарі, нічні сторожі, швейцар. Різні роботи виконували представники різних національностей. Адміністративні працівники, кухарі й швачки — французи, офіціанти — італійці та німці (навряд чи в Парижі є хоч один офіціант француз), плонжери — європейці всіх національностей, а також араби й негри. Робочою мовою була французька, і навіть італійці спілкувалися нею між собою.

Кожен підрозділ мав особливі привілеї. У всіх паризьких готелях було заведено продавати поломаний хліб пекарям по вісім су за фунт, інші залишки з кухні — свинарям за якийсь дріб'язок і віддавати ці гроші плонжерам. Звичною практикою були крадіжки. Усі офіціанти виносили їжу. Направду, я нечасто бачив офіціанта, який би їв лише те, що йому дають у готелі. Кухарі крали ще більше, а ми в кафетерії хлебтали заборонені чай та каву. Винар у підвалі наживався на бренді: за правилами готелю офіціанти не могли зберігати у себе алкоголь, а лише йти до винаря за кожною склянкою. Винар до кожної склянки недоливав десь ложку й так накопичував чималі запаси. Якщо він тобі довіряв, то міг продати краденого бренді по п'ять су за келишок.

Серед персоналу були злодії, і якщо хтось залишав гроші в кишенях піджака, то їх там зазвичай уже не знаходив. Швейцар, який видавав нам заробіток і обшукував, чи не поцупили ми їжі, був найбільшим грабіжником у всьому готелі. З моїх п'яти сотень франків на місяць він протягом шести тижнів примудрився ошукати мене на сто чотирнадцять. Я попросив поденну оплату, тож швейцар видавав мені по шістнадцять франків щовечора й залишав собі гроші за вихідні неділі (які теж мали б діставатися мені), привласнивши так шістдесят чотири франки. Крім того, я іноді працював у неділю, за що — я цього не знав — мені мали давати додаткових двадцять п'ять франків. Швейцар не видавав їх теж, привласнивши так ще сімдесят п'ять франків. Я зрозумів, що мене обкрадають, лише в останній тиждень роботи, й оскільки не міг нічого довести, то спромігся вберегти тільки двадцять п'ять франків. Швейцар ошукував так усіх, хто був достатньо дурним, щоб йому довіряти. Він називав себе греком, але насправді був вірменом. Познайомившись з ним, я зрозумів значення приказки: «Краще довіряй змії, ніж єврею, і краще єврею, ніж греку, але ніколи не довіряй вірмену».