— Ти з якогось лондонського цвяха [тимчасового притулку[194]] повернувсь, га? — запитав він мене.

Я підтвердив, сподіваючись, що він вважатиме мене за свого, й поцікавився, який цвях тут у Ромтоні. Він відповів:

— Ну, цей цвях з какао. Є цвяхи з чайом, а є з какао чи супом. Сула в Ромтоні не дають, слава Богу, — ну чи не давали, коли я там був остатній раз. З того часу я був у Йорку й округ Вельсу.

— Що значить «суп»? — запитав я.

— Суп? Банка гарячої води з чортовою вівсянкою на дні — ось що таке суп. Цвяхи із супом завжди найпоганіші.

Ми годину чи дві простояли за розмовою. Ірландець був товариським старим, але від нього дуже неприємно тхнуло, що не дивно, зважаючи на кількість хвороб, на які він страждав. Видавалося (він детально описав свої симптоми), що з голови до ніг його обсіли такі недуги: на лисій маківці екзема, короткозорість, при чому окулярів старий не носив, хронічний бронхіт, якийсь біль нез'ясованого походження у спині, розлад травлення, запалення сечового міхура, варикоз вен, кісткові нарости на пальцях ніг і плоскостопість. З усім цим він жив на вулиці вже п'ятнадцять років.

Близько п'ятої ірландець сказав:

— Чашку чая хоч? Цвях закритий до шести.

— Авжеж, я б не відмовився.

— Є тут місце з безплатним чайом і булочкою. Хорошим чайом. Після цього тебе заставляють читати купу бісових молитов, але чорт із ним! Хотяб буде де переждать. Пішли за мной.

Він привів мене до невеликого сараю на бічній вулиці, що мав бляшаний дах і дуже скидався на сільський павільйон для гри в крикет. Там уже чекали зо двадцять п'ять інших волоцюг. Кілька з них були брудними досвідченими волоцюгами, але більшість виглядала пристойними хлопами з півночі, мабуть, це були шахтарі чи робітники з бавовняних фабрик, що залишилися без роботи. Незабаром двері відчинилися, й пані з розп'яттям, у блакитній шовковій сукні й золотих окулярах запросила нас заходити. Всередині стояли тридцять чи сорок твердих стільців, фісгармонія, на стінах висіла літографія із зображенням доволі кривавої сцени розп'яття.

Дещо зніяковілі, ми познімали кашкети й повсідалися. Пані рознесла нам чай, і доки ми їли й пили, ходила туди-сюди й по-доброму зверталася до нас. Вона говорила на релігійні теми — що Ісус Христос завжди мав слабкість до таких, як ми — бідних і упосліджених, і про те, як швидко минає час, коли ти в церкві, і про користь від постійних молитов у дорозі. Нам це не подобалося. Ми сиділи, спершись на стіну, мнучи в руках свої кашкети (волоцюга почувається непристойно голим, коли знімає кашкет), червоніли й намагалися щось промимрити, коли пані зверталася до нас. Звісно, вона мала добрі наміри. Підійшовши з тарілкою булочок до сільських хлопців з півночі, вона звернулася до одного з них:

— А ти, мій хлопчику, як давно ти востаннє ставав навколішки й говорив з твоїм Батьком на небесах?

Бідолаха не зміг промовити жодного слова, але його живіт відповів за нього бурчанням, відреагувавши на наближення їжі. Після цього йому стало так соромно, що він ту булочку заледве проковтнув. Лише один чолов'яга спромігся відповісти пані на рівних, це був жвавий червононосий парубійко, який мав вигляд капрала, що втратив нашивки через пияцтво. Я ще ніколи не чув, щоб хтось настільки безсоромно вимовляв «милий Боже Ісусе». Жодного сумніву, що він навчився цього у в'язниці.

Чаювання завершилося, і я помітив, як волоцюги нишком поглядають один на одного. Усі мовчки думали про одне — як би ушитися звідси до початку молитви. Хтось, не підводячись, совався на стільці, але поглядав на двері, приміряючись накивати п'ятами. Пані заспокоїла його одним лише поглядом. Навіть благішим, ніж до того, тоном вона промовила:

— Гадаю, вам ще не час іти. Притулок не відчиниться до шостої, тож зараз ми можемо схилити коліна й сказати кілька слів нашому небесному Батьку. Гадаю, від цього всі почуватимуться краще, хіба не так?

Червононосий кинувся допомагати, переставивши фісгармонію й роздаючи молитовники. Оскільки він стояв спиною до пані, то вирішив по-своєму пожартувати і роздавав книжки, неначе колоду карт, приказуючи кожному, коли передавав молитовник: «Тримай, хлопче, це ж просто *** нап, а ось і тобі! Чотири тузи і король!» — і таке інше.

З непокритими головами ми стали навколішки серед брудних чашок і почали мимрити, що полишили незавершеними справи, які слід завершити, і робили речі, яких не слід було робити, і як нас переслідують недуги. Пані палко молилася, але водночас пильнувала за нами. Доки вона не бачила, ми шкірилися й підморгували один одному, просто щоб показати, що нам байдуже, але заледве могли щось вимовити. Ніхто, крім червононосого, не мав достатньо сміливості, щоб говорити інакше, як пошепки. Зі співами ми впоралися краще, окрім одного старого волоцюги, який не знав іншої мелодії, крім «Вперед, християнські солдати[195]», й вивертав на неї, псуючи гармонію.

Молитва тривала півгодини, а потім, попрощавшись біля дверей, ми розбіглися.

— Нарешті, — сказав хтось, щойно ми відійшли достатньо далеко. — Мені вже здавалося, що ці бісові молитви ніколи не закінчаться.

— З'їв булку, — відповів інший, — то маєш за неї заплатити.

— Помолитися за неї, ти маєш на увазі. Так, задурно багато не отримаєш. Вони не можуть налити навіть бісову чашку чаю за два пенні, щоб не поставити тебе навколішки.

Усі дружно погодилися. Очевидно, волоцюги не відчували вдячності за чай. І все ж це був неперевершений чай, що відрізнявся від чаю в кав'ярні, як справжнє бордо від тієї погані, яку називають «колоніальним бордо», і нам сподобалося його пити. Я також переконаний, що цей чай роздавали з добрими намірами, не маючи на меті нас принизити, тож по справедливості ми мали бути вдячними, але, втім, не були.

Десь за чверть шоста ірландець відвів мене до цвяха. Це був похмурий, закопчений цегляний куб, що стояв у кутку на території будинку праці[196]. Через маленькі, заґратовані вікна, високу стіну й залізні ворота, що відділяли його від дороги, він був дуже схожим на в'язницю. Довга черга одягнених у лахміття людей вже чекала на відкриття воріт. Тут був хто завгодно і якого завгодно віку: наймолодший — шістнадцятирічний хлопець зі свіжим обличчям, найстарший — скоцюрблена беззуба сімдесятип'ятирічна мумія. Були загартовані волоцюги, впізнавані за їхніми ціпками, казанками й притрушеними пилом обличчями, були робітники фабрик, один конторський службовець з комірцем і краваткою й ще двоє справжніх недоумків. Збіговисько волоцюг виглядало відразливо. Це був натовп не лихих і небезпечних, а лише непривабливих і пошарпаних людей, переважно вбраних у лахміття й відчутно недогодованих. Вони були приязні і не докучали запитаннями. Багато хто пропонував мені тютюн — тобто недопалки.

Ми сперлися на стіну, закурили, і волоцюги почали обговорювати цвяхи, в яких нещодавно побували. З того, що вони розповідали, виглядало, що всі цвяхи різні, кожен зі своїми перевагами й недоліками, й про це важливо знати, якщо ти подорожуєш. Досвідчений зайдисвіт розкаже вам про особливості кожного цвяха в Англії — щось на кшталт такого: в А дозволяють курити, але там клопи в камерах; у Б ліжка зручніші, але задерикуватий наглядач; у В відпускають тебе рано-вранці, але чай просто огидний; у Г наглядачі вкрадуть твої гроші, якщо матимеш при собі, — й так далі без упину. Є традиційні перевірені маршрути з денними переходами від цвяха до цвяха. Маршрут Барнет-Сент-Олбанз мені рекомендували як найкращий і попереджали триматися подалі від Біллерікей, Челмзфорда та Ід Гілл у Кенті. Найрозкішнішим цвяхом Англії вважали цвях у Челсі, хтось, вихваляючи його, розповідав, що ковдри там були більше схожі на тюремні, ніж цвяхові. Влітку волоцюги розходяться по всіх усюдах, а взимку тримаються якнайближче до великих міст, де тепліше й більше добродійників. Але вони ніде й ніколи не зупиняються, оскільки не можна залишатися в одному цвяху будь-де, окрім Лондона, чи більш ніж у двох цвяхах у Лондоні частіше, ніж раз на місяць, бо інакше тебе покарають тижневим ув'язненням.