Варто також дещо сказати про соціальний статус жебраків, оскільки коли ближче з ними познайомишся й зрозумієш, що це звичайні людські істоти, то не можеш не дивуватися дивному ставленню, яке до них панує в суспільстві. Люди неначе відчувають, що є якась суттєва відмінність між жебраками й звичайними «робочими» людьми. Вони неначе з іншого племені — вигнанці, як злочинці й повії. Робочі люди «працюють», жебраки не «працюють». Вони жалюгідні за своєю природою паразити. Вважається, що жебрак не «заробляє» собі на прожиття, як це робить муляр чи літературний критик. Він лише соціальна пухлина, з якою миряться, оскільки ми живемо в гуманну добу, але по суті нікчема.

Але якщо придивитися, то немає жодної суттєвої відмінності між тим, як отримують свої засоби до існування жебраки й поважні люди. Кажуть, що жебраки не працюють. Але що тоді є «праця»?. Землекоп працює, розмахуючи лопатою. Бухгалтер працює, підсумовуючи цифри. Жебрак працює, стоячи просто неба за будь-якої погоди й заробляючи собі варикозну хворобу, хронічний бронхіт та інші недуги. Це його ремесло, й воно не відрізняється від інших. Звісно, цілковито непотрібне, але чимало поважних професій теж цілком непотрібні. Як соціальна група жебраки кращі за десятки інших. Вони чесніші за продавців патентованих ліків, благородніші за власника недільної газети, доброзичливіші за надокучливих продавців — якщо коротко, то вони справді паразити, але паразити зовсім нешкідливі. Жебрак нечасто отримує від суспільства більше, ніж потребує для виживання, і, якщо судити за нашими етичними стандартами, то своїми стражданнями платить за це значно вищу ціну. Я не думаю, що в жебраках є щось таке, що виділяє їх в окремий клас чи дає більшості інших людей право їх зневажати.

Тоді постає питання: чому ж жебраків зневажають? Адже їх зневажають геть усі. Я гадаю, причина суто в тому, що вони не заробляють на пристойне життя. Насправді нікого не обходить, є робота корисною чи марною, продуктивною чи нахлібницькою, єдине, що важить, — щоб вона була прибутковою. Усі сьогоднішні розмови про енергійність, ефективність, соціальну значимість і таке інше — про що там насправді йдеться, крім як «заробляй гроші, заробляй законно, заробляй багато»? Гроші стали головним мірилом чесноти. За цим критерієм жебраки програють, і за це їх зневажають. Якби можна було заробляти жебрацтвом бодай десять фунтів на тиждень, це б одразу стало поважною професією. Жебрак, якщо дивитися реально, це просто бізнесмен, що отримує засоби до існування, як і будь-який інший ділок: там, де трапляється нагода. Він не продав — принаймні не більше, ніж інші його сучасники, — своєї честі, він просто помилився з вибором професії, бо з нею ніколи не станеш багатим.

Хочу зробити також кілька зауваг, настільки коротких, наскільки це можливо, про лондонський сленг і лайку. Ось деякі (не згадуватиму загальновідомих) з тих слів, які зараз вживають у Лондоні:

Трюкач — жебрак чи інший вуличний артист. Прохач — той, хто відверто жебракує, не вдаючи, наче займається чимось іншим. Ударник — людина, що збирає пожертви для жебрака. Співець — вуличний співак. Стрибун — вуличний танцюрист. Мордисвіт — вуличний фотограф. Кресач — людина, що стереже автомобіль. Гоп — спільник продавця дрібничок, що вдає покупця, заохочуючи цим торгівлю. Шпик — детектив. Лягавий — поліцейський. Дідек — циган. Тобі — волоцюга.

Крапля — гроші, які подають жебраку. Фанкам — лаванда чи інші парфуми, що продаються в пакетиках. Наливайка — паб. Слівце — ліцензія вуличного торговця. Кіп — місце для спання чи ночівлі. Дим — Лондон. Джуді — жінка. Цвях — тимчасовий притулок. Гуля — тимчасовий притулок. Тушерун — півкрони. Денер — шилінґ. Кабан — шилінґ. Шпрот — шестипенсовик. Грудки — мідяки. Барабан — маленький казанок. Пута — суп. Нужа — воша. Бідак — тютюн з недопалків. Тростина, ціпок — фомка грабіжника. Скриня — сейф. Барва — ацетиленово-киснева паяльна лампа грабіжника.

Горлати — висмоктувати чи ковтати. Стирити — вкрасти. Шкіперувати — спати просто неба.

Може половина цих слів є у великих словниках. Було б цікаво дізнатися про їхню етимологію, хоча здогадатися, звідки походять деякі з них, наприклад «фанкам» чи «тошерун», неможливо. «Динер», імовірно, походить від «динара». «Кресач» (як і слово «кресати»), можливо, пов'язане з давнім словом «іскра», що означає «іскрити». Але це приклад появи нових слів, бо в теперішньому сенсі воно навряд чи старше за автомобілі. «Гоп» — цікаве слово, можна припустити, що воно з'явилося від «гоп» у значенні «кінь», тобто підганяти коня. Походження «скривера» загадкове. Воно мало би походити від латинського скрибо[215], але в англійській не було схожих слів останніх років сто п'ятдесят, і воно не могло прийти безпосередньо з Франції, оскільки там немає художників, що малюють на тротуарах. «Джуді» і «горлати» — слова з Іст-Енду, яких не почуєш на захід від мосту Тауер. «Димом» Лондон називають тільки волоцюги. «Кіп» — данське слово. Донедавна у цьому значенні вживалося слово «койка», але зараз воно цілком вийшло з ужитку.

Лондонський сленг і діалект змінюються дуже швидко. Зараз цілковито зник старий лондонський акцент, описаний Діккенсом і Сьортізом[216], із заміною «ф» на «в» і «в» на «ф» і таке інше. Кокні, як ми його знаємо, здається, постав у сорокових (уперше він згадується в книжці американського письменника Германа Мелвілла «Білий бушлат»), і зараз він уже змінився. Сьогодні вже мало хто каже «файс» замість «фейс[217]» і «навс» замість «найс[218]» тощо, як це було двадцять років тому. Сленг змінюється разом з акцентом. Двадцять п'ять чи тридцять років тому, наприклад, у Лондоні був популярним «римований сленг». У «римовному сленгу» слово замінювалося на інше, що з ним римувалося — «бом чи сом» замість «цьом», «грейпфрути» замість «фути» й таке інше. Він був настільки поширеним, що навіть потрапив на сторінки романів, а сьогодні майже зовсім забутий[219]. Цілком можливо, що всі згадані мною слова за наступні двадцять років теж зникнуть.

Лайка теж змінюється — чи, принаймні, кориться моді. Наприклад, двадцять років тому лондонські робітники постійно вживали слово «бісовий». Зараз тільки письменники-романісти вважають, що вони й досі ним послуговуються. Жоден справжній лондонець (за винятком людей з шотландським чи ірландським корінням) сьогодні не скаже «бісовий», якщо тільки це не людина з освітою. Насправді, це слово піднялося соціальною драбиною й перестало бути лайкою робітничого класу. Нині в Лондоні до кожного іменника додають прикметник «йобаний». Поза сумнівом, «йобаний», як і «бісовий», з часом перекочує до віталень і заміниться іншим словом.

Взагалі лайка, особливо англійська, — річ містична. За своєю природою лайка є настільки ж таємничою, як і магія, ба більше, вона сама є різновидом магії. Але тут також є парадокс, і ось який: ми лаємося, щоб приголомшити чи образити, й для цього промовляємо щось, що мало би залишатися таємницею — зазвичай щось пов'язане із сексуальними функціями. Дивина в тому, що коли слово усталюється як лайливе, воно ніби втрачає своє первісне значення, тобто втрачає те, що робило його лайкою. Лайливим слово стає завдяки своєму значенню, й, оскільки воно стає лайкою, то втрачає це значення. Наприклад, «йобаний». Лондонці тепер не вживають — чи принаймні дуже нечасто вживають — його в первісному значенні. Воно повсякчас зривається у них з язика, але це лише вставне слово, позбавлене свого прямого значення. Так само швидко втрачає свій початковий сенс слово «підар». Можна згадати про подібні приклади з французької, наприклад foutre[220], яке сьогодні є цілком позбавленим значення вставним словом. Слово bougre[221] теж досі подеколи вживається в Парижі, але люди, що ним послуговуються, чи принаймні більшість з них, не мають уявлення, що воно означає. Здається, що правило тут таке: коли слова усталюються як лайливі, то набувають магічних рис, що відокремлюють їх від інших і позбавляються закладеного в них значення.