Я зупинився біля дверей. „Ходи сюди, моя пташечко“, — звернувся я до неї.

Вона заскімлила з переляку. Одним стрибком я вже був біля ліжка. Вона спробувала ухилитися, але я схопив її за горло — ось так, бачите? — міцно! Вона борсалася, почала благати про милосердя, але я тримав її твердо, відхиляючи її голову назад і вдивляючись у її обличчя. Їй було, мабуть, років двадцять, вона мала кругле непримітне обличчя тупої дитини, яке вкрили шаром рум'ян і пудри, а блакитні тупі очі, що світилися в червоному світлі, мали той приголомшений, переляканий вираз, який можна побачити тільки в очах таких жінок. Це була, поза сумнівом, якась сільська дівчина, що її батьки продали в рабство.

Без жодного слова я стягнув її з ліжка й жбурнув на підлогу. А тоді накинувся на неї, наче тигр! О, втіха, незрівнянний захват того моменту! Ось, messieurs et dames, про що я хотів вам оповісти. Voilà l'amour[26]! Ось справжня любов, єдина річ у світі, якої справді варто прагнути! Ось те, поряд із чим усі ваші мистецтва й ідеали, всі ваші філософії й переконання, всі ваші гарні слова й високі почуття стають блідими й порожніми, як попіл. Для того, хто мав досвід любові — справжньої любові, — що ще залишається у світі, крім хіба лише тіні задоволення?

Я насідав знову і знову, все лютіше й лютіше. Знову і знову дівчина намагалася втекти, щоразу благаючи про милосердя, але я на це лише сміявся.

„Милосердя! — зареготав я, — Ти думаєш, я прийшов сюди бути милосердним? Думаєш, за це я заплатив тисячу франків?“ Присягаюся вам, messieurs et dames, якби не цей проклятий закон, який вкрав нашу свободу, я вбив би її тієї миті.

О, як вона кричала, о, це гірке скавуління агонії! Але почути того ніхто не міг. Там, під вулицями Парижа, ми були сховані не гірше, ніж у серці піраміди. Сльози струменіли по обличчю дівчини, змиваючи пудру довгими брудними патьоками. О, цей безповоротний час! Ви, messieurs et dames, ви не виховали в собі тонкої чуттєвості любові, таке задоволення поза вашим розумінням. І я тепер теж, коли моя молодість минула, — о, молодість! — вже ніколи не побачу чогось настільки прекрасного. Усе минулося.

Так, це минуло — минуло назавжди. О, бідність, недовговічність, розчарування людського задоволення! Бо насправді — car еп réalite[27] — скільки там тієї найвищої миті любові. Ніщо, мить, може, секунда. Секунда блаженства, а після того — пил, попіл, небуття.

Отож, всього лише на одну мить я спізнав найвище щастя, найвище й найвитонченіше переживання, на яке спроможна людська істота. Й у той самий момент усе завершилося, і я залишився покинутим — на кого? Уся моя лють, моя пристрасть були розкидані довкола, як пелюстки троянд. Я стояв, змерзлий і слабкий, сповнений марного каяття. У своїй відразі я навіть відчув якусь подобу жалю до дівчини, що схлипувала на підлозі. Хіба це не огидно, що нам доводиться переживати такі жорстокі емоції? Я більше не дивився на дівчину, моєю єдиною думкою було забратися геть. Я поквапився сходами з льоху й вибіг з будинку. Було темно й дуже холодно, вулиці були безлюдні, бруківка під моїми підборами відлунювала порожнім, самотнім дзенькотом. Грошей не залишилося, я не мав навіть чим заплатити таксисту. Я дістався до своєї холодної самотньої кімнати пішки.

Але, messieurs et dames, це і є те, що я обіцяв пояснити вам. Це і є Любов. Це був найщасливіший день мого життя».

Він був цікавим суб'єктом, цей Шарлі. Я описав його, просто щоб показати, які різні персонажі населяли квартал вулиці дю Кок д'Ор.

Я жив у кварталі вулиці дю Кок д'Ор уже десь півтора року. Одного дня влітку я виявив, що в мене залишилося всього чотириста п'ятдесят франків, а заробляв я лише тридцять шість франків на тиждень викладанням англійської. До цього я не думав про майбутнє, але тепер зрозумів, що терміново маю діяти. Я вирішив почати шукати роботу і — як виявилося, дуже вчасно, — завбачливо заплатив дві сотні франків оренди за кімнату на місяць наперед. З тими двомастами п'ятдесятьма франками, що залишилися, не рахуючи уроків англійської, я міг жити місяць, і за цей час можна було б знайти роботу. Я вирішив стати гідом в одній з туристичних компаній чи, може, перекладачем. Утім, нещасливий випадок не дав цьому здійснитися.

Одного дня у готелі з'явився молодий італієць, який назвався набірником. Він виглядав дуже сумнівно, оскільки носив бакенбарди, які могли означати належність як до апашів[28], так і до освічених людей, і ніхто не міг з упевненістю сказати, ким він є насправді. Мадам Ф. він не сподобався, тож вона змусила його заплатити за тиждень наперед. Італієць заплатив і шість ночей залишався в готелі. За цей час він зумів зробити копії з багатьох ключів і останньої ночі пограбував дюжину кімнат, серед них і мою. На щастя, він не знайшов грошей у мене в кишені, тож я не залишився без копійки. Я мав сорок сім франків — сім шилінгів і десять пенсів.

Це поклало край моїм планам шукати роботу. Тепер мій бюджет складав шість франків на день, і це вже від початку було непросто, аби думати про щось інше. Саме тоді й почався мій досвід життя у злиднях: хоча шість франків на день може ще й не справжні злидні, але це вже близько до їх межі. Шість франків — це один шилінг, і за шилінґ на день у Парижі прожити можна, якщо знаєш як, але справа ця нелегка.

Загалом це цікаво — твоє перше знайомство зі злиднями. Ти так багато думав про них — це те, чого ти боявся все життя, те, що, як ти знав, рано чи пізно з тобою станеться, але насправді все виявляється цілковито й буденно інакшим. Ти думав, що це буде просто, але це надзвичайно складно. Ти думав, що це буде жахливо, але це лише жалюгідно й нудно. Першою відкривається особлива ницість злиднів, зміни, які вона в тобі спричиняє, своєрідні дріб'язковість і жадібність.

Ти відкриваєш, наприклад, потаємність, що супроводжує злидні. Раптовий удар залишає тебе з шістьома франками на день. Але, звісно, ти не можеш цього визнати, — ти маєш вдавати, що живеш, як завжди. Від самого початку тебе затягує в плетиво брехні, і навіть брехнею ти заледве даєш цьому раду. Ти перестаєш відносити речі до пральні, власниця пральні перестріває тебе на вулиці й запитує чому. Ти щось бубниш, і вона, вважаючи, що ти почав прати одяг деінде, стає твоїм ворогом на все життя. У тютюновій крамниці допитуються, чому ти став менше курити. Надходять листи, на які ти б хотів відповісти, але не можеш, бо марки надто дорогі. І ще їжа — їжа є найбільшою проблемою. Щодня ти виходиш начебто в ресторан і тиняєшся годину Люксембурзьким садом[29], спостерігаючи за голубами. Потім ти проносиш їжу додому в кишенях. Твоя їжа — хліб з маргарином чи хліб з вином, і навіть її вибір визначається потребою брехати. Ти мусиш купувати житній хліб замість домашнього, бо буханці житнього хоча й дорожчі, зате круглі і їх можна пронести в кишенях. Це ще один франк на день. Іноді для правдоподібності тобі доводиться витрачати шістдесят сантимів на напій, і відповідно на таку ж суму ти менше їси. Твоя білизна стає брудною, закінчуються мило й леза для гоління. Волосся вже час стригти, тож ти намагаєшся зробити це сам, але з таким жахливим результатом, що зрештою доводиться йти до перукаря й витрачати суму, що дорівнює твоєму денному раціонові. Увесь день ти вдаєшся до обману, і це дорогий обман.

Ти вже збагнув надзвичайну ненадійність твоїх шести франків на день. Спіткає жорстока невдача — залишаєшся без їжі. Ти віддав останні вісімдесят сантимів за півлітра молока й кип'ятиш його над спиртівкою. Доки воно кипить, клоп пробігає по твоєму передпліччю. Ти нігтем даєш йому щигля, й він падає — бульк! — просто в молоко. Не залишається нічого, окрім як усе вилити й сидіти голодним.