О третій я повернувся до цвяха. Волоцюги сиділи там з восьмої в такій тісноті, що не могли і ліктем поворухнути, й ледь не божеволіли від нудьги. Куріння вже не допомагало, бо тютюн волоцюги — це недопалки, яких вистачає лише на кілька годин, коли ти залишаєшся віддалі тротуарів. Більшість людей були надто знуджені навіть щоб розмовляти. Вони просто сиділи рядком на лавках, втупившись у порожнечу, їхні неголені обличчя роздирали позіхання на весь рот. У кімнаті тхнуло нудьгою.

Падді, в якого від твердої лавки вже болів зад, геть зажурився, а я, щоб якось згаяти час, розмовляв з дещо зарозумілим волоцюгою, молодим теслею, що носив комірець і краватку й залишався на вулиці, як він казав, через брак інструментів. Він тримався осторонь від інших і вважав себе не безхатьком, а вільним мандрівником. Хлопець мав літературні смаки й носив у кишені примірник «Квентіна Дорварда[236]». Він розповів мені, що ніколи не ночував у цвяху, якщо тільки не голодував, і віддав перевагу ночівлі під парканами чи у скиртах. Якийсь час він жебракував по південному узбережжю, ночуючи у купальнях.

Ми говорили про життя на вулиці. Він критикував систему, що примушує волоцюг по чотирнадцять годин на добу сидіти в цвяху, а інші десять перебувати в дорозі, уникаючи поліції. Розповів і про свій випадок — уже шість місяців він живе за рахунок суспільства, але ніхто не готовий вділити йому кілька фунтів на інструменти, щоб дати можливість заробляти самому. Це ідіотизм, казав він.

Тоді я розповів йому про марнування їжі на кухні будинку праці й що я про це думаю. Тут він раптово змінив свій тон. Я побачив, як у ньому прокинувся статечний парафіянин, що спить у кожному англійському робітникові. Хоча він і голодував разом з усіма, але одразу знайшов причини, чому їжу треба викидати, а не віддавати волоцюгам. Він вкрай суворо мене відчитав.

— Вони змушені так чинити, — сказав він. — Якщо зробити такі місця надто зручними, то тут товктиметься непотріб з усієї країни. Погана їжа — єдине, що їх відлякує. Усі ці волоцюги надто ледачі, щоб працювати, і їх уже не виправити. Тож не варто заохочувати цих покидьків.

Я спробував йому заперечити, але він не слухав і знай торочив своє:

— Не варто співчувати всім цим волоцюгам — вони покидьки. Не треба міряти їх тією ж міркою, що й таких людей, як ми з тобою. Вони покидьки, просто покидьки.

Цікаво було чути, як вправно він відокремлював себе від «усіх цих волоцюг». Він жив на вулиці вже шість місяців, але переконував, що перед Божими очима він — не волоцюга. Думаю, є чимало безхатьків, які дякують Богові за те, що вони не волоцюги. Це як туристи, які збиткуються з туристів.

Так минуло три години. О шостій подали вечерю, яка виявилася вкрай неїстівною. Хліб, який був черствий ще вранці (його нарізали в суботу ввечері), тепер був твердим, як корабельні сухарі. На щастя, там була якась намазка, тож ми зішкребли її, а це вже краще, ніж нічого. Чверть на сьому нас розвели по ліжках. Прибули нові волоцюги, і, щоб не селити нас разом (для запобігання поширенню заразних хвороб), новоприбулих відвели в камери, а нас — у загальні спальні. Наша спальня скидалася на стодолу з тридцятьма ліжками, що стояли майже впритул одне до одного, і діжкою, що слугувала спільним туалетом. Вона пекельно смерділа, а літні волоцюги кашляли й піднімалися всю ніч. Попри це, оскільки нас тут ночувало багато, то в кімнаті принаймні стало тепло й ми змогли трохи поспати.

Ми розбіглися о десятій наступного ранку після лікарського огляду, отримавши на дорогу по шматку хліба з сиром. Вільям і Фред, які мали цілий шилінг, настромили свої шматки хліба на огорожу цвяха — на знак протесту, як вони казали. Це був другий цвях у Кенті, де вони здійняли забагато галасу, щоб їх знов туди пустили, і їм це здавалося смішним. Як на волоцюг, вони були веселими хлопцями. Якийсь недоумок (у кожному зібранні волоцюг завжди є один недоумок) сказав, що надто втомлений, щоб іти, й чіплявся за огорожу, доки старший наглядач не вигнав його, давши наостанок копняка. Ми з Падді вирушили на північ, до Лондона. Більшість інших пішли в цвях Ід Гілл, який називали одним з найгірших в Англії[237].

Знову стояла чудова осіння днина, й дорога була тихою, майже без машин. Повітря після цвяхового задушливого смороду поту, мила й випорожнень пахнуло шипшиною. Здавалося, що нас, волоцюг, тут лише двоє. Аж раптом я почув квапливі кроки позаду і як хтось гукає. Це був маленький Скотті, волоцюга з Ґлазґо, що, задихаючись, наздоганяв нас. Дружньо і вдячно усміхаючись, він дістав з кишені іржаву бляшанку.

— Ось, мужик, — сказав він сердечно. — З мене пара бичків. Учора мене крепко виручив куривом. Старший, як нас випускали, банку мою назад оддав. Добро за добро, тримай.

І він поклав мені в долоню кілька мокрих, погнутих, огидних недопалків.

Хочу поділитися кількома загальними заувагами про волоцюг. Якщо подумати, то волоцюги — доволі дивне явище. Бо хіба ж не дивно, що плем'я людей чисельністю в десятки тисяч має тинятися туди-сюди по всій Англії, як Вічний жид? Але хоча питання й варте того, щоб над ним поміркувати, однак спочатку слід позбутися певних упереджень. Ці упередження коріняться в ідеї, що всі волоцюги, ipso facto[238], негідники. У дитинстві нам говорили, що волоцюги — негідники, і, як наслідок, у нашій уяві склався образ ідеального, чи типового, волоцюги: більш відразливе, ніж небезпечне, створіння, яке радше помре, ніж працюватиме чи помиється, і не хоче нічого, крім як жебрати, пиячити й грабувати курники. Цей образ волоцюги-монстра так само не відповідає дійсності, як і зловісні китайці з журнальних історій[239], але його дуже важко позбутися. Навіть саме слово «волоцюга» викликає цей образ. Віра в нього спотворює справжню суть бурлакування.

Поставимо фундаментальне запитання про бурлакування: чому взагалі існують волоцюги? Дивна річ, але дуже мало людей знають, що спонукає волоцюгу перебувати в постійному русі. Через віру в монстра-волоцюгу називаються найфантастичніші причини. Кажуть, наприклад, що волоцюга бурлакує, щоб уникнути роботи, або щоб легше було жебракувати, або щоб знайти можливість скоїти злочин, або навіть — найменш правдоподібна з причин — бо йому це подобається. У книжці з кримінології я навіть читав, що волоцюга — це атавізм, повернення до кочової стадії людства. А тим часом цілком очевидна причина бурлакування прямо у нас під носом. Звісно, волоцюга не є кочовим атавізмом — в такому разі можна сказати, що атавізмом є і комівояжер. Волоцюга бурлакує не тому, що йому це подобається, а з тієї ж причини, з якої автомобіль притримується лівого боку: тому що існує закон, який його до цього зобов'язує. Нужденна людина, якщо її не підтримує парафія, може знайти прихисток тільки в тимчасових притулках, і кожен такий тимчасовий притулок може прийняти її тільки на один день, тож людині хоч-не-хоч доводиться постійно бути в дорозі. Волоцюга бурлакує тому, що, відповідно до закону, він або рухається, або голодує. Але людей змусили повірити у волоцюгу-монстра, тож вони воліють вважати, що для бурлакування має існувати більш чи менш лиха мотивація.

Насправді уявлення про волоцюгу-монстра майже цілковито хибне. Візьмімо загальноприйняту думку, що волоцюги небезпечні. Навіть не звертаючись до досвіду, можна апріорі сказати, що лише дуже небагато волоцюг є небезпечними, адже якби вони справді становили загрозу, то з ними і поводилися б відповідно. Тимчасовий притулок іноді приймає сотню волоцюг на ніч, і за ними всіма наглядає персонал зі щонайбільше трьох осіб. Сотню бандитів не зможуть приборкати троє беззбройних чоловіків. Навпаки, коли ти бачиш, як волоцюги дозволяють збиткуватися над собою службовцям будинку праці, стає очевидно, що вони найбільш покірні, залякані створіння, яких тільки можна уявити. Або візьмімо твердження, що всі волоцюги — п'яниці. Багато волоцюг, звісно, не відмовляться випити, якщо матимуть таку нагоду, але трапляється вона їм вкрай нечасто. Сьогодні каламутна водяниста рідина, яку називають пивом, продається в Англії по сім пенсів за пінту. Упитися ним коштуватиме щонайменше півкрони, а якщо ти маєш півкрони, то навряд чи житимеш на вулиці. Думка, що волоцюги є безсоромними соціальними паразитами («здоровими жебраками»), не зовсім позбавлена сенсу, але вона справедлива лише для кількох їх відсотків. Зумисне, цинічне паразитування, про яке можна прочитати у книжках Джека Лондона про американських волоцюг, не притаманне англійському характеру. Англійці — совісний народ, твердо переконаний у тому, що жебрацтво — гріх. Неможливо уявити собі пересічного англійця, що зумисне стане паразитом, і ця національна риса зовсім не обов'язково зникає, якщо людина залишається без роботи. Навпаки, якщо пригадати, що волоцюга — це всього лише безробітний англієць, якого закон змушує жити як волоцюгу, то волоцюга-монстр зникає. Звісно, я не хочу сказати, що більшість волоцюг є ідеальними. Я лише кажу, що вони є звичайними людськими істотами, і якщо вони й гірші за інших, то це наслідок, а не причина їхнього способу життя.