Мені нарешті пропонували роботу, і я був готовий за неї взятися. Але тоді я згадав про російський ресторан, який мав відкритися за два тижні. Це здавалося не дуже чесним — пообіцяти працювати місяць, а потім посеред терміну втекти. Я сказав, що маю на прикметі іншу роботу, тож чи не могли б вони мене взяти на два тижні? На це chef du personnel знизав плечима й відповів, що ресторан наймає людей лише на місяць. Очевидно, я втратив свій шанс.

Борис, як ми й домовлялися, чекав на мене під аркадою на вулиці де Ріволі. Коли я розповів йому, що трапилося, він розлютився. Вперше за час нашого знайомства він забув про свої манери й обізвав мене дурнем.

— Ідіот! Який же ти ідіот! Чому я маю шукати тобі роботу, якщо ти йдеш і сам від неї відмовляється? Як ти міг бути таким телепнем, щоб заговорити про інший ресторан? Тобі треба було лише пообіцяти, що пропрацюєш місяць.

— Це видавалося чесним — сказати, що мені, можливо, доведеться піти, — заперечив я.

— Чесним! Чесним! Ти колись чув про чесного плонжера? Mon аті, — раптом він схопив мене за лацкан і заговорив дуже серйозно. — Моп аті, ти пропрацював тут цілий день. Ти бачив, як виглядає робота в готелі. Тобі здається, що плонжер може дозволити собі думати про честь?

— Ні, мабуть ні.

— Отож! Бігом біжи назад і скажи chef du personnel, що ти, безумовно, готовий працювати місяць. Скажи, що кинеш другу роботу. Коли ресторан відкриється, ми просто візьмемо й підемо.

— Але чи віддадуть мені мій заробіток, якщо я порушу контракт?

Від такої глупоти Борис гупнув костуром по тротуару й проревів:

— Попроси поденну оплату, й ти не втратиш ні су. Ти думаєш, хтось позиватиметься до плонжера за невиконання контракту? Ніхто не буде з тобою возитися.

Я поквапився назад, знайшов chefdu personnel і сказав йому, що працюватиму місяць, і він одразу підписав зі мною контракт. Це був мій перший урок щодо моралі плонжера. Пізніше я зрозумів, якою дурницею були мої докори сумління, адже великі готелі вкрай безжальні до своїх працівників. Вони наймають і звільняють людей залежно від потреби, й коли сезон закінчується, то звільняють десять чи й більше відсотків персоналу. Крім того, їм зовсім неважко замінити обслугу, якщо хтось втече без попередження, оскільки Париж переповнений безробітними готельними працівниками.

Зрештою, я не порушив свого контракту, оскільки минуло шість тижнів до того часу, коли з'явилися перші натяки на відкриття «Оберж де Жеан Коттар». Я тим часом працював у «Готелі X»: чотири дні в кафетерії, один день допомагаючи офіціантові на четвертому поверсі й один день на заміні жінки, яка мила посуд у їдальні. Моїм вихідним, на щастя, була неділя, але іноді хтось занедужував, і доводилося працювати в неділю також. Робочі години були із сьомої ранку до другої, а потім з п'ятої до дев'ятої чи одинадцятої вечора, але був і чотирнадцятигодинний робочий день, коли я мив посуд у їдальні. За звичайними стандартами паризького плонжера це були зовсім недовгі робочі години. Єдиним справжнім випробуванням були жахлива спека й задуха цих підвальних лабіринтів. Поза тим великий і добре організований готель вважався комфортабельним.

Наш кафетерій був похмурим підвалом двадцять на сім футів і висотою вісім футів, так заставлений кавоварками, хліборізками й іншими подібними речами, що заледве можна було пройти, ні на що не наштовхнувшись. Освітлювався він лише слабкою електричною лампочкою й чотирма чи п'ятьма газовими ріжками, які палахкотіли лютими червоними вогнями. Температура на термометрі ніколи не опускалася нижче 110 градусів за Фаренгейтом і в окремі години піднімалася до 130[103]. З одного боку розташовувалися п'ять службових ліфтів, а з іншого — морозильник, де ми тримали молоко й масло. Коли ти заходиш у морозильник, то за цей один крок температура падає на сто градусів[104]. Мені це нагадувало гімн про вкриті льодом ґренландські гори й кораловий берег Індії[105]. Крім нас з Борисом у кафетерії працювало ще двоє чоловіків. Першого звали Маріо, це був величезний, емоційний італієць, що нагадував міського поліцейського з оперетковою жестикуляцією, другий був волохатою неотесаною істотою, ми називали його мадяром. Гадаю, він був з Трансильванії чи навіть з більш далеких країв. Крім мадяра, ми всі були кремезними чоловіками, й у гарячі години безперервно зіштовхувалися один з одним.

Робота в кафетерії була переміжною. Ми ніколи не байдикували, але справжній її шквал накочувався хвилями по дві години поспіль — ми називали їх «ип coup de feu[106]». Перша ип coup de feu починалася о восьмій, коли гості нагорі починали прокидатися й вимагати сніданку. О восьмій по всьому підвалу розносилися раптове грюкотіння й крики. Звідусіль калатали дзвіночки, коридорами мчали чоловіки у синіх фартухах, з одночасним гуркотом вниз опускалися службові ліфти, і по ліфтових шахтах офіціанти з усіх п'яти поверхів лаялися італійською. Я не пам'ятаю повного переліку наших обов'язків, але ми готували чай, каву й шоколад, приносили їжу з кухні, вино з підвалів, фрукти й таке інше з їдальні, нарізали хліб, смажили тости, скручували рулетики масла, накладали варення, відкривали пляшки з молоком, рахували шматочки цукру, варили яйця, готували вівсянку, кололи лід, мололи каву — й усе це для сотні чи двох сотень відвідувачів. Кухня була за тридцять ярдів, їдальня — за шістдесят чи сімдесят. До всього, що ми посилали нагору службовими ліфтами, додавалася розписка, й розписки треба було готувати уважно, бо могли виникнути проблеми навіть через одну невраховану грудочку цукру. Крім того, ми мали постачати персоналу хліб і каву та приносити їжу для офіціантів нагорі. Загалом, це була клопітка робота.

Я підрахував, що за день треба було проходити й пробігати близько п'ятнадцяти миль[107], причому виснаження від роботи було більше психологічним, ніж фізичним. З першого погляду, немає нічого простішого, ніж робота на кухні, але якщо треба квапитися вона стає вкрай важкою. Хапаєшся то за одну роботу, то за іншу — це як розкладати пасьянс на швидкість. Наприклад, ти смажиш тост, коли — бам! — приїжджає ліфт із замовленням на чай і булочки з трьома видами варення, і одразу — бам! — приходить замовлення на яєчню, каву і грейпфрут. Ти біжиш на кухню за яйцями, у їдальню за грейпфрутом, мчиш блискавкою, щоб твій тост не пригорів, і при цьому пам'ятаєш про чай і каву, а також ще про дюжину інших замовлень, які чекають своєї черги. У той же час якийсь офіціант переслідує тебе й торочить про загублену пляшку з содовою, тож ти ще й сперечаєшся з ним. Для цього думати треба більше, ніж могло би здаватися. Як зауважив Маріо, і це, звісно, правда, потрібен рік, щоб стати досвідченим працівником кафетерію.

Час між восьмою й пів на десяту був чимось на кшталт гарячки. Іноді ми працювали так, ніби нам лишилося жити п'ять хвилин, іноді траплялися раптові перерви, коли замовлення припинялися й на мить усе затихало. Тоді ми замітали підлогу, насипали свіжої тирси й кухлями пили вино, каву чи воду — що завгодно, аби тільки це була рідина. Часто ми відколювали лід і розсмоктували його під час роботи. Від спеки біля газових плит аж млоїло. За день ми вицмулювали кварти[108] напоїв, і після кількох годин роботи навіть наші фартухи були просякнуті потом. Іноді ми безнадійно відставали й хтось із наших відвідувачів ризикував залишитися без сніданку, але Маріо завжди нас рятував. Він працював у кафетерії чотирнадцять років і навчився не гаяти жодної секунди між завданнями. Мадяр був дуже тупим, я — недосвідченим, а Борис мав схильність ухилятися від роботи, частково через кульгавість, частково тому, що соромився своєї роботи в кафетерії після того, як був офіціантом. Але Маріо був неперевершеним. Те, як він розводив свої великі руки на ширину кафетерію, щоб однією рукою наповнити кавник, а іншою закинути варитися яйце, водночас пильнуючи тост і скеровуючи мадяра, а між тим наспівував уривки з «Ріґолетто», — було просто неймовірно. Патрон знав, чого вартий Маріо, тож платив йому тисячу франків на місяць, а не п'ятсот, як нам усім.