— Почасти і через це. Доведеться прикидатися. Ох, скільки ж доведеться прикидатися! Але і це ще не найгірше. Можливо, це навіть не має аж такого значення. Може, якщо лицемірства не уникнути, то краще вже такий тип лицемірства.

— Що це ще за «такий тип» лицемірства? Ти ж не хочеш сказати, що друга найкраща річ після віри — це вдавати віру?

— Так... Гадаю, саме це я і намагаюся сказати. Можливо, так краще — принаймні, не так егоїстично — вдавати, що віриш, навіть якщо насправді не віриш, аніж відкрито заявляти про своє невірство і тим самим підштовхувати до невірства інших.

— Моя люба Дороті, — сказав містер Ворбертон, — твій розум, ти вже вибач за відвертість, не зовсім здоровий. Ет, чорт забирай! Він не просто хворий, він уже загноївся. Те твоє християнське виховання нагородило тебе своєрідною психологічною гангреною. Говориш мені тут, що позбулася своїх безглуздих вірувань, якими тебе годували з пелюшок, а проте вибираєш такий спосіб життя, який без них не має сенсу. І ти думаєш, це розумно?

— Не знаю. Ні, мабуть, нерозумно. Але мені таке життя підходить, я до нього звикла.

— Ти, Дороті, — продовжив містер Ворбертон, — ніби вбираєш у себе найгірше, що тільки є в обох світах. Ладна дотримуватися засад християнства, відкидаючи при цьому концепцію раю. Здається мені, що якби всі перестали прикидатися, то виявилося б, що вас таких чимало блукає руїнами англіканства. Могли б навіть цілу секту створити, — задумливо додав він. — А що? «Англіканські атеїсти». Щоправда, це не так секта, до якої я хотів би належати.

Вони ще трохи подискутували, але ні до чого не договорилися. Правду кажучи, тема віри та сумнівів у своїй вірі була вище розуміння містера Ворбертона і наганяла на нього страшенну нудьгу. Такі дискусії для нього були радше приводом для богохульства. Зрештою, він змінив тему, облишивши спроби зрозуміти позицію Дороті.

— Ми сперечаємося про дурниці, — сказав він. — Ти нахапалася деяких депресивних ідей, але це нічого, переростеш. Християнство все-таки лікується. Я про інше хотів з тобою поговорити. Вислухай мене, будь ласка. Після восьми місяців мандрів ти нарешті повертаєшся додому, де, сама розумієш, на тебе чекатиме не надто теплий прийом. У тебе й до цього було важке життя — каторжне, я б навіть сказав, — а тепер, коли ти вже не така хороша дівчинка, як раніше, воно стане ще важчим. Так от, подумай добре, чи так уже необхідно тобі до нього повертатися?

— А який у мене вибір? Хіба знайти нову роботу. Іншого виходу я не бачу.

Містер Ворбертон, ледь схиливши набік голову, якось дивно подивився на Дороті.

— Власне кажучи, — сказав він дещо серйозніше, ніж зазвичай, — я міг би запропонувати тобі одну альтернативу.

— Знову вчителювати? Можливо, мені й справді слід податися у викладачки. Щось мені підказує, що рано чи пізно я все одно до цього повернуся.

— Ні. Я не зовсім про це.

Увесь цей час містер Ворбертон сидів у франтуватому крислатому капелюсі з сірого фетру, який прикривав його лисину. Тепер, одначе, він зняв цього капелюха й обережно поклав на порожнє місце поруч себе. Його голий череп, на якому збереглося лише кілька пасом світлого волосся біля вух, нагадував велетенську рожеву перлину. Дороті здивовано за цим спостерігала.

— Я знімаю свого капелюха, — сказав він, — щоб ти побачила мене у всій, так би мовити, некрасі. Для чого я це роблю, зрозумієш за хвилину. А тепер дозволь мені зробити тобі альтернативну пропозицію, яка не передбачатиме повернення до дівчаток-скаутів і Спілки матерів чи добровільного ув’язнення у темниці, яку видають за школу для дівчаток.

— Про що це ви? — спитала Дороті.

— Одне слово, ти... ти тільки не квапся з відповіддю; я визнаю, що знайдеться чимало очевидних заперечень, але... ти вийдеш за мене?

Дороті аж рот роззявила від здивування. І можливо, трохи зблідла. Поспіхом, майже інстинктивно, відсунулася від нього якомога далі, наскільки це дозволяв диван. Але містер Ворбертон навіть не поворухнувся. Натомість цілком спокійно продовжив:

— Ти ж знаєш, що Долорес (так звали колишню пасію містера Ворбертона) уже рік як пішла від мене?

— Але я не можу, не можу! — вигукнула Дороті. — Ви ж знаєте, що не можу! Я не... не така. Я думала, ви знали. Я ніколи не вийду заміж.

Містер Ворбертон проігнорував ці її слова.

— Згоден, — продовжував він з тією самою непохитною незворушністю, — я не входжу до списку перспективних женихів. Я старший за тебе. Ми обоє сьогодні викладаємо всі свої карти на стіл, тож відкрию тобі велику таємницю: мені сорок дев’ять. У мене троє дітей і паскудна репутація. Такий шлюб твій батько, м’яко кажучи, не схвалюватиме. І дохід у мене всього сім сотень на рік. Та все ж подумай над моєю пропозицією!

— Я не можу, ви ж знаєте, чому я не можу! — повторила Дороті.

Вона чомусь завжди вважала, що він «знає, чому вона не може», хоч вона ніколи йому чи будь-кому іншому цього не пояснювала. Цілком ймовірно, що, навіть якби вона спробувала усе пояснити, він би її не зрозумів. Містер Ворбертон говорив далі, ніби не чуючи її слів.

— Давай-но я запропоную тобі ділову угоду, — сказав він. — Звісно, я не мушу тобі казати, що вона набагато цінніша за попередню пропозицію. Я, як то кажуть, не створений для шлюбу і не став би просити тебе вийти за мене, якби мене в особливий спосіб до тебе не вабило. Але давай спершу розберемося з діловою стороною угоди. Тобі потрібен дім і засоби для існування; мені потрібна дружина, яка б тримала мене в шорах. Мені вже остогиділи жінки, з якими я промотав своє життя, — пробач, що доводиться їх згадувати, — і я вирішив, так би мовити, взятися за розум. Трохи запізно, мабуть, але краще пізно ніж ніколи. Окрім того, мені потрібен хтось, хто міг би доглядати за дітьми — за байстрюками, ну, ти знаєш. Я не очікую, що ти вважатимеш мене страшенно привабливим, — додав він, мимоволі провівши рукою по лисій маківці, — та, з другого боку, зі мною дуже легко поладнати. З аморальними людьми завжди чомусь легше знайти спільну мову. Та й тобі ця угода принесе чималу вигоду. Чому ти маєш до кінця життя розносити парафіяльний вісник і натирати ноги старим жінкам маззю від ревматизму? Ти будеш щасливішою, якщо вийдеш заміж, нехай і за чоловіка з лисиною та заплямованим минулим. У тебе було важке, гірке життя як для дівчини твого віку, та й майбутнє не виглядає надто радісним. Ти взагалі задумувалася, яке життя тебе чекатиме, якщо не вийдеш заміж?

— Не знаю. Так, трохи, — сказала Дороті.

Містер Ворбертон не розпускав рук і не ліз до неї зі своїми ніжностями, тож вона трохи заспокоїлася і відповідала на його запитання без колишньої паніки. Він дивився у вікно і провадив далі задумливим, незвично тихим голосом, таким тихим, що спершу вона заледве могла розібрати його слова за гуркотом поїзда. Та ось його голос став гучнішим, і в ньому з’явилися серйозні нотки, яких Дороті ніколи у містера Ворбертона не чула.

— Подумай, яким буде твоє майбутнє, — повторив він. — Таким самим, як і в кожної жінки твого класу, в якої немає ні чоловіка, ні грошей. Припустимо, твій батько проживе ще років з десять. За цей час він встигне спустити останній пенні. Бажання тринькати гроші, мабуть, триматиме його на цьому світі стільки, на скільки цих грошей вистачить, але не більше. І з кожним роком він ставатиме все немічнішим, дратівливішим, все нестерпнішим; ще більше тебе тиранитиме, даватиме все менше грошей і створюватиме все більше проблем з сусідами й торгівцями. А ти й далі вестимеш рабське, сповнене клопотів життя: ледве зводитимеш кінці з кінцями, тренуватимеш дівчат-скаутів, читатимеш романи у Спілці матерів, поліруватимеш підсвічники, випрошуватимеш гроші для органного фонду, виготовлятимеш ботфорти з обгорткового паперу для шкільних вистав, маневруватимеш між дрібними чварами та скандалами церковного курника. Рік за роком, влітку і взимку, їздитимеш на своєму велосипеді від одного смердючого котеджу до іншого, вділятимеш кожному по кілька пенні з храмової скарбнички для пожертв і повторюватимеш молитви, в які більше навіть не віриш. Сидітимеш на нескінченних богослужіннях, і з часом тебе почне нудити від їх монотонності та бездарності. З кожним роком твоє життя поволі тьмянішатиме, накопичуватиметься все більше тих дрібних доручень, якими завжди навантажують самотніх жінок. І не забувай, що тобі не завжди буде двадцять вісім. Увесь цей час ти будеш поволі згасати і в’янути, аж поки одного ранку подивишся у дзеркало й усвідомиш, що ти більше не молода дівчина, а худюща стара діва. Ти з цим, звісно, боротимешся. Збережеш юнацьку енергійність і манери — надовго збережеш, можливо, навіть занадто надовго. Знаєш той тип такої бадьорої — аж занадто бадьорої — уже немолодої жіночки, від якої тільки і чуєш, що «от і славно!» або «просто чудово!», і така вона молодчинка, і так цим пишається, що всіх від неї аж нудить? А як вона вправно грає у теніс, а яка з неї вміла майстриня для аматорських вистав, а з яким запалом тренує вона дівчат-скаутів, а як завзято об’їжджає парафію на своєму велосипеді, і жодне церковне зібрання без неї не обходиться. І весь час, рік за роком, вона продовжує бачити себе юною дівчиною, навіть не помічаючи, що всі вже нишком підсміюються з бідолашної, обділеної життям старої діви? Ось що на тебе чекає, ось на кого ти перетворишся, якщо не звернеш з цієї дороги. Інших варіантів немає, якщо не вийдеш заміж. Незаміжні жінки хиріють — хиріють, як аспідистри у темних вітальнях; і найбільший підступ тому, що вони цього навіть не помічають.