Дороті мимоволі всміхнулася:

— Ніякого григоріанського хорового співу. Тато цього не любить.

— І ти думаєш, що, окрім як у думках, твоє життя зовсім не зміниться, буде достоту таким самим, як і до втрати віри? Жодної зміни у звичках?

Дороті замислилася. Звісно, певні зміни у звичках таки будуть, але більшість із них пройдуть для інших непоміченими. Пригадалася її дисциплінарна шпилька. Та завжди була її маленькою таємницею, тож Дороті вирішила і зараз про неї не розповідати.

— Що ж, — врешті сказала вона, — гадаю, під час святого причастя тепер я стоятиму навколішки праворуч від міс Мейфілл, а не ліворуч.

Минув тиждень.

Дороті виїхала на пагорб і підкотила велосипед до хвіртки пасторату. Стояв безхмарний холодний вечір, й удалині сонце поволі котилося за видноколо на тлі зеленкуватого неба. Дороті помітила, що ясен біля хвіртки зацвів, укрившись грудочками темно-червоного цвіту, що були схожими на ранки із закипілою кров’ю.

Як же вона втомилася! Перший тиждень після повернення видався дуже напруженим: довелося відвідати всіх парафіянок зі списку і спробувати якось привести до ладу церковні справи. За час її відсутності всюди запанував страшенний безлад. Церква була геть занедбаною. Дороті майже весь день провела зі щіткою та мітлою й совком у руках, відчищаючи від бруду кожнісінький закуток; вона й досі здригалася від згадки про купки мишачого посліду, які знайшла за органом. (Приманив мишей до церкви Джорджі Фрю, хлопчина, що роздував органні міхи: він узяв собі за звичку приносити до церкви пакетики з печивом і їсти його під час проповідей.) Церковними спільнотами ніхто не займався, і в результаті «Промінь надії» й «Товариство сімейного щастя» розпалися, відвідуваність недільної школи знизилася наполовину, а у «Спілці матерів» йшла міжусобна війна, що розгорілася через якесь безтактне зауваження міс Фут. Дзвіниця була в жалюгідному стані. Парафіяльний вісник розвозили нерегулярно, і гроші за нього ніхто не збирав. У рахунках жодного з церковних фондів не було ніякісінького ладу, а дев’ятнадцять шилінгів узагалі невідомо куди запропастилися. Навіть у парафіяльному реєстрі примудрилися наплутати, і так далі, ad infinitum[94]. Пастор пустив усе на самоплин.

Дороті була по вуха в роботі, відколи переступила поріг рідного дому. Як не дивно, вона доволі швидко взяла колишній темп. Здавалося, ніби її не було всього лише день. Тепер, коли скандал уже влігся, її повернення до Кнайп-Гілл ні в кого не викликало особливого інтересу. Деякі жінки з її списку, особливо місіс Пайсер, були щиро раді її бачити, а Віктор Стоун попервах виглядав трохи присоромленим через те, що спочатку повірив був місіс Семпрілл, але дуже скоро про це забув і взявся розповідати Дороті про свій останній тріумф на сторінках «Життя церкви». Леді з кавової гвардії, звісно, перепиняли Дороті на вулиці й починали щебетати: «Моя люба, ми страшенно раді вас знову бачити! Вас так довго не було! І знаєте, дорогенька, було так неприємно, коли та жахлива наклепниця ходила по місту й розповідала про вас ті байки. Сподіваюся, ви знаєте, любонько, що — за всіх ручатися не можу — але я не повірила жодному її слову...» І так далі, і тому подібне. Але ніхто не ставив нетактовних запитань, яких вона так боялася. Майже всіх задовольняло пояснення «викладала у школі під Лондоном», і ніхто не став навіть цікавитися назвою тієї школи. Дороті збагнула, що їй ніколи нікому не доведеться зізнаватися, що вона спала на Трафальгарській площі чи була заарештована за жебрацтво. Річ у тім, що люди, які живуть у маленьких містечках, мають лишень приблизне уявлення про все, що відбувається далі ніж за десять миль від їхньої хвіртки. Світ за межами цього кола — terra incognita[95], землі, населені, певно, одними драконами та людожерами, але не особливо цікаві.

Навіть батько зустрів її так, ніби вона всього лиш їздила кудись на вихідні. Коли вона зайшла, він був у кабінеті, задумливо курив люльку перед підлоговим годинником, циферблат якого, розбитий незграбною служницею чотири місяці тому, досі очікував ремонту. Коли Дороті стала на порозі кімнати, він вийняв люльку з рота і неуважливо, по-старечому, засунув її до кишені. «Як же він постарів», — подумала Дороті.

— Приїхала нарешті, — сказав він. — Як добралася?

Дороті обвила руками його шию, торкнувшись губами сріблисто-блідої щоки. Коли вона відсторонилася, він поплескав її по плечу з трішечки більшою ніжністю, ніж зазвичай.

— Чого це ти надумала тікати з дому? — спитав.

— Я ж вам казала, тату... я втратила пам’ять.

— Гм, — сказав пастор, і Дороті побачила, що він їй не вірить, ніколи не повірить, і в майбутньому, коли він буде не в такому добродушному настрої, ще не раз їй це згадає. — Що ж, — додав він, — віднеси валізи нагору, а тоді візьмеш свою друкарську машинку і надрукуєш мені проповідь, добре?

У місті майже нічого нового. «Стара чайна крамниця» розросталася, ще більше спотворюючи Головну вулицю. Ревматизм місіс Пайсер трохи відступив (поза сумнівом, завдяки дягелевому чаю), але містер Пайсер «ходив до лікаря», і вони боялися, що в нього каміння у сечовому міхурі. Містер Бліфіл-Гордон тепер засідав у парламенті, слухняно протираючи штани на задніх лавах консервативної партії. Старий містер Тумз помер незадовго після Різдва, міс Фут взяла собі сімох його котів і доклала воістину героїчних зусиль, щоб прилаштувати решту. Ів Твісс, небога містера Твісса, продавця залізних виробів, народила позашлюбну дитину, але та померла. Проггетт перекопав і трохи засіяв город, і вже прокльовувалися боби та горошок. Після «кредитного страйку» знову почали накопичуватися магазинні борги, і рахунок Каргіллу вже виріс до шести фунтів. Віктор Стоун вів полеміку з професором Култоном у «Житті церкви» стосовно Святої інквізиції і завдав йому нищівного удару. Еллен усю зиму діймала екзема. Вальф Бліфіл-Гордон опублікував два вірші у «Лондон Мерк’юрі».

Дороті зайшла до теплиці. Її чекала сила-силенна роботи — потрібно було виготовити костюми для шкільної процесії до дня Святого Юрія, яка мала відбутися на підтримку органного фонду. За останні вісім місяців за орган не було заплачено ані пенні, і, можливо, навіть на краще, що пастор просто викидав листи від виробників, не відкриваючи, бо їхній тон ставав усе більш сатанинським. Дороті сушила собі голову над тим, де ж роздобути грошей, і врешті зупинилася на історичній процесії, яка б охоплювала визначні постаті від Юлія Цезаря до герцога Веллінгтона[96]. Вона розраховувала зібрати два фунти, а якщо пощастить і погода буде гарна, то, може, й цілих три!

Дороті озирнулася. Вона сюди ще не заходила, відколи повернулася, але, схоже, тут нічого не чіпали з часу її зникнення. Усе було достоту таким, яким вона його залишила, от тільки вкрилося товстим шаром пилу. Її швейна машинка досі стояла на столі посеред нагромадження клаптів тканини, аркушів брунатного паперу, котушок з нитками і баночок з фарбою, і хоч голка й поржавіла, крізь неї досі була протягнута нитка. І, звісно ж, ботфорти! Ті самі, які вона робила того вечора, коли втратила пам’ять. Дороті взяла один із них і повертіла в руках. Щось ворухнулось у серці. Кажіть що хочете, але то були добрі ботфорти! Шкода, що так і не згодилися! Та, можливо, вона зможе використати їх у процесії. Наприклад, для Карла II, чи ні, краще для Олівера Кромвеля: з Кромвелем не треба морочитися з перукою.

Дороті запалила гасову плитку, знайшла свої ножиці, взяла два аркуші обгорткового паперу і заходилася біля роботи. Треба було виготовити цілу купу костюмів. Краще почати з нагрудника Юлія Цезаря, вирішила вона. З клятими обладунками завжди якісь проблеми! Як виглядали обладунки римських солдатів? Дороті напружила пам’ять і пригадала статую якогось ідеалізованого імператора з кучерявою борідкою, яка стояла у Римській залі Британського музею. За допомогою клею та брунатного паперу можна виготовити каркас, а потім поперек нього наклеїти смужки паперу і все це посріблити. Дякувати Богу, шолома не треба! Юлій Цезар завжди носив лавровий вінок — певно, теж прикривав лисину, як містер Ворбертон. А як щодо наколінників? За часів Юлія Цезаря носили наколінники? А взуття? Каліги — це чоботи чи сандалі?