Надто сонна, щоб читати, Дороті взяла «Піппінс Віклі» і поклала її собі на коліна. На першій шпальті в очі впадав заголовок, написаний великими літерами: «У ДОМІ СІЛЬСЬКОГО ПАСТОРА ВИРУЮТЬ ПРИСТРАСТІ». Далі йшло ще кілька підзаголовків з виділеними подекуди словами і була вміщена світлина дівчини. Протягом п’яти секунд Дороті замислено роздивлялася потемнілий і нечіткий, але цілком упізнаваний власний портрет.

Під фотографією йшла колонка тексту. Узагалі-то, більшість газет уже облишили загадку «пасторової доньки» — за два тижні новина вже всім обридла й остаточно застаріла. Але «Піппінс Віклі» мало переймалася тим, наскільки новина свіжа, головне, щоб була пікантна, а того тижня урожай вбивств та зґвалтувань виявився доволі скупим. Отож вони вже вкотре воскресили історію «пасторової доньки», помістивши її на почесному місці — у горішньому лівому кутку передньої шпальти.

Дороті мляво витріщалася на світлину. Обличчя дівчини, що дивилося на неї з-поміж фрагментів тексту, набраного огидним чорним шрифтом, не знаходило абсолютно ніякого відгуку в її мозку. Дівчина, не до кінця усвідомлюючи їх значення, механічно перечитувала слова «У ДОМІ СІЛЬСЬКОГО ПАСТОРА ВИРУЮТЬ ПРИСТРАСТІ», проте вони не викликали в неї жодного інтересу. Читання виявилося для неї непосильним завданням, навіть просто розглядати фотографію вимагало забагато зусиль. Сон хилив її голову донизу. Очі, заплющуючись, ковзнули сторінкою до іншого фото, на якому був зображений не то лорд Сноуден, не то чоловік, який не пристав на вигідну пропозицію замовити бандаж для грижі, і вже наступної миті вона заснула з «Піппінс Віклі» на колінах.

Рифлене залізо на стіні хатини виявилося доволі зручним, і Дороті проспала так аж до шостої години вечора, коли її нарешті розбудив Ноббі, щоб сказати, що чай готовий. Дороті дбайливо склала «Піппінс Віклі» (стане в пригоді, щоб розпалювати вогонь), так і не глянувши на неї як слід і проґавивши шанс відкрити таємницю свого походження. Цілком можливо, що загадка ще довго залишалася б нерозгаданою, якби не неприємний інцидент, що трапився тиждень потому, який страшенно налякав Дороті, поклавши край її бездумній млявості.

Наступної неділі у табір раптово наскочили двоє поліцейських і заарештували Ноббі та двох інших за крадіжки.

Усе сталося так швидко, що Ноббі не зміг би втекти, навіть якби його завчасно попередили. В окрузі від поліцейських яблуку було ніде впасти. До Кента прибули цілі загони так званих спеціальних констеблів, які приймали присягу восени, — своєрідна міліція, покликана боротися з мародерством під час хмелевого сезону. Фермери уже втомилися від садових грабежів і вирішили нагнати трохи страху на зловмисників, потримати їх, так би мовити, interrorem[46].

Звісно, здійнявся такий галас, що підняв на ноги увесь табір. Дороті вийшла зі своєї хатини подивитися в чому річ і побачила освітлене вогнем коло людей, до якого всі збігалися. Дороті теж побігла в тому напрямку, і її серце стислося від невиразного передчуття біди, їй здавалося, що вона вже знає, що відбувається. Коли їй вдалося протиснутися крізь натовп, Дороті побачила, що сталося саме те, чого вона боялася.

У колі стояв Ноббі, якого міцно стискав ручиськами здоровань-поліцейський, поки інший полісмен притримував двох переляканих юнаків. Один із них був іще зовсім дитиною, не старше шістнадцяти, і заливався гіркими слізьми. Містер Кейрнс, дебелий чолов’яга із сивими бакенбардами, і двоє робітників з ферми пильнували крадене добро, яке поліцейські витягли із соломи у хатині Ноббі. Речовий доказ номер 1 — купка яблук; речовий доказ номер 2 — кілька закривавлених курячих пір’їн. Помітивши Дороті у натовпі, Ноббі усміхнувся їй на весь рот, зблиснувши великими зубами, і підморгнув. Довкола чулися спантеличені крики та суперечки:

— Подивіться лишень, як той шмаркач розревівся! Та відпустіть його! І не соромно вам так мордувати дитину?!

— Так йому, падлюці, і треба за те, що всіх нас втягнув у неприємності.

— Та відпустіть його!

— Хай би що трапилося, одразу винуватять нас, збирачів! Гнилому яблуку не можна загубитися, щоб хтось не сказав, що то ми його вкрали!

— Відпустіть його!

— Та заткнися ти! А якби то були твої яблука? Ти б тоді іншої заспівав!

І так далі, аж поки:

— Розступіться! Прийшла мати малого.

Крізь натовп протиснулася схожа на пивний кухоль, огрядна жінка з величезними грудьми і волоссям, що вільно спадало їй на спину, і почала горланити, спочатку на поліцейського та містера Кейрнса, а тоді й на Ноббі, який звів її сина на манівці. Врешті-решт робітникам ферми вдалося її відтягти. Крізь крики жінки Дороті чула, як містер Кейрнс суворо допитував Ноббі:

— Отже так, молодий чоловіче, зізнавайся, з ким ти ділився краденими яблуками! Ми маємо намір покласти край цим мародерствам раз і назавжди. Кажи правду, і я обіцяю, що це тобі зарахується.

Ноббі відповів так само безтурботно, як і завжди:

— Зарахується! Іди в сраку!

— Припни язика, чоловіче! Не то тобі добряче припече, коли постанеш перед суддею.

— Припече! Хіба що твоїй сраці!

Ноббі посміхнувся. Схоже, його страшенно захоплювала власна дотепність. Він зустрівся поглядом з Дороті і знову їй підморгнув, перш ніж арештантів повели геть. Більше Дороті його ніколи не бачила.

Люди все галасували, а коли в’язнів забрали, з пів десятка чоловіків пішли слідом за ними, освистуючи полісменів та містера Кейрнса, але ніхто не наважився втрутитися. Дороті тим часом тихенько відійшла вбік, навіть не затрималася дізнатися, чи дадуть їй попрощатися з Ноббі. Вона була надто налякана, і їй хотілося якнайскоріше забратися звідти. У неї тремтіли коліна. Коли вона дісталася до своєї хатини, решта жінок сиділи й жваво обговорювали арешт Ноббі. Дороті глибоко зарилась у солому, щоб заглушити звуки їхніх голосів. Жінки проговорили пів ночі, й, оскільки Дороті вважали «дівкою» Ноббі, усі їй співчували і засипали її запитаннями. Вона не відповідала, вдавала, що спить. Хоч і чудово знала, що їй не вдасться заснути цієї ночі.

Уся ця історія налякала і засмутила її, от тільки страх, який охопив Дороті, був надміру сильним і незрозумілим, їй самій нічого не загрожувало. На фермі не знали, що вона брала у Ноббі крадені яблука (якщо вже на те пішло, їх усі брали), а Ноббі її не викаже. Та річ була не тільки в тому, що вона дуже переживала за Ноббі, який, правду кажучи, сам не надто переймався перспективою провести місяць за ґратами. Щось заворушилося всередині неї, у її свідомості.

Здавалося, що вона вже не та, ким була годину тому. Вона сама і все довкола змінилося. Ніби в її мозку нарешті луснула бульбашка, і на свободу нарешті вирвалися всі її думки, почуття та страхи, про існування яких вона забула. Розвіялася дрімотна байдужість останніх трьох тижнів. Бо як же інакше назвати усе це, якщо не сном? Коли, ніби підпорядковуючись законам сновидінь, Дороті сприймала все таким, як воно є, і нічому не дивувалася. Бруд, лахміття, бродяжництво, жебрацтво, крадіжки — усе це здавалося їй цілком природним. Навіть втрата пам’яті видавалася їй нормальною; принаймні до цього моменту Дороті про це не надто замислювалася. Її майже не турбувало питання «хто я?», лиш іноді зринало в закапелках свідомості. Але тепер воно повернулося, чітке й нагальне, і вимагало відповіді.

Майже цілу ніч воно мордувало її нещасний мозок. Але Дороті хвилювало не стільки саме питання, скільки передчуття його скорої розгадки. До неї поверталася пам’ять — у цьому не залишалося жодних сумнівів, а разом з нею підкрадалося якесь неприємне відкриття. Дороті боялася того моменту, коли згадає себе. Під пеленою, що досі огортала її свідомість, ховалося щось таке, з чим вона не готова була зустрітися.

О пів на шосту Дороті підвелася і, як зазвичай, почала шукати свої черевики. Вийшла надвір, розпалила вогонь і поставила поміж гарячих жарин закип’ятити бляшанку з водою. І коли вона це робила, в її голові спалахнув, здавалося б, геть недоречний спогад — перепочинок на сільській луці біля села Вейл два тижні тому, коли вони зустріли стару ірландку місіс МакЕллігот. Той день чітко постав у її пам’яті: ось вона, знеможена, лежить на траві, затуливши обличчя руками; Ноббі і місіс МакЕллігот сидять обабіч неї і розмовляють, перехилившись через її розпростерте тіло; а Чарлі, з явною насолодою, читає плакат: «Таємні любовні походеньки пасторової доньки»; і Дороті, підвівшись на ліктях, спантеличено й дещо байдуже питає: «Пастор — це хто?»