Що ж до принципів «практичного викладання» місіс Кріві, то, хай би як цинічно це звучало, але вона мала рацію. Директорка лишень озвучила те, про що думають більшість людей на її посаді, але не наважуються сказати вголос. Її улюблена фраза «мене цікавить оплата» була девізом, який можна було б — та що там, треба було — написати над дверима кожної приватної школи в Англії.

До речі, в Англії сила-силенна приватних шкіл. Другого сорту, третього сорту та навіть четвертого сорту (саме до цих і належала «Рінгвуд-хаус») — по одному-два десятки у кожному лондонському передмісті та кожному провінційному містечку. Їхня загальна кількість завжди коливається в межах десяти тисяч, з яких державному контролю підлягають менше тисячі. І хоча деякі з них кращі за інші, а кілька, можливо, навіть могли б змагатися з муніципальними школами, з якими у них одвічна конкуренція, в їх основі закладено спільне лихо: усі до єдиної мають лише одну мету — заробіток. Часто їх відкривають з тих самих міркувань, що й бордель чи брокерську контору, з тією лише різницею, що приватні школи цілком легальні. Якийсь бундючний дрібний ділок (зазвичай такими школами володіють люди, які самі далекі від навчання) каже вранці до своєї дружини:

— Еммо, у мене ідея! Що скажеш на те, аби ми з тобою відкрили школу, га? Школа приносить непогані гроші, а мороки з нею набагато менше, ніж з крамницею чи баром. Окрім того, ми нічим не ризикуємо; поставимо кілька парт і дошку, платитимемо собі спокійно оренду, та й по всьому. Але ми зробимо все з шиком. Візьмемо якогось розумника з того Оксфорда чи Кембриджа, який нидіє без роботи і піде працювати навіть за мізерну платню, одягнемо його в мантію і ту таку квадратну шапочку з китичкою — забув, як називається. Це точно підкупить батьків, от побачиш. Треба тільки знайти десь підходящий райончик, де б не було багато таких просвітителів.

Тож він вибирає один із тих районів, де живуть представники середнього класу, надто бідні, щоб дозволити собі хорошу школу, але надто пихаті, щоб відправляти своїх дітей до муніципальної, і відкриває свій бізнес. Поступово налагоджує зв’язки та набирає клієнтуру, достоту як молочар чи бакалійник, і якщо він достатньо спритний і тактовний й у нього небагато конкурентів, то без особливих зусиль заробляє свої кілька сотень на рік.

Звісно, не всі школи однакові. Не у кожній директор — недалекий жадібний пройдисвіт, як от місіс Кріві, і є чимало шкіл, де панує доброзичлива атмосфера, а рівень викладання цілком пристойний, наскільки він може бути пристойним за п’ять фунтів на триместр. З іншого боку, на деякі школи не можна дивитися без сліз. Трохи пізніше Дороті познайомилася з учителькою із іншої саутбриджської школи і від неї почула розповіді про заклади, набагато гірші за «Рінгвуд-хаус». Була одна дешева школа-інтернат, куди мандрівні актори здавали своїх дітей, ніби багаж у камеру зберігання на залізничній станції, і де діти просто тупіли, не займаючись геть нічим й у шістнадцять так і не навчившись читати; в іншій школі діти просто на головах ходили, і старий недолугий директор ганявся за хлопцями, замахуючись на них ціпком, а потім раптом падав на парту й заходився риданнями, поки дітлахи з нього реготали. Такі випадки неминучі, допоки школи існують виключно заради грошей. Дорогі приватні школи, до яких відсилають своїх дітей багатії, здавалося б, кращі за решту, бо можуть собі дозволити наймати справжніх вчителів, та й Державна комісія загальноосвітніх шкіл не дозволяє їм остаточно відбитися від рук, але й у них в основі та сама зараза.

Однак лише з часом Дороті дізналася всю цю гірку правду про приватні школи. А спочатку вона страшенно й цілком безпідставно боялася, що одного чудового дня до «Рінгвуд-хаус» наскочить шкільний інспектор, побачить, що це все суцільний обман та шахрайство, і, відповідно, здійме галас. Пізніше вона збагнула, що такого ніколи не станеться. «Рінгвуд-хаус» не входив до списку «визнаних» шкіл, а тому не підлягав інспекціям. Якось державний інспектор таки відвідав школу, але тільки зробив заміри класної кімнати, щоб перевірити, чи кожна дівчинка отримує належну кількість кубів повітря; на більше він не мав права. Лишень у дуже небагатьох так званих «визнаних» шкіл — всього лише одна на десяток — офіційно перевіряють, чи їхня програма відповідає освітнім стандартам. Що ж до решти, то вони вільні вчити чи не вчити, як їм заманеться. Ніхто їх не контролює, окрім самих батьків — от уже насправді, сліпі ведуть сліпих.

Наступного дня відповідно до вказівок місіс Кріві Дороті почала змінювати програму. Першою у розкладі занять була каліграфія, а далі географія.

— Цього вистачить, дівчатка, — оголосила Дороті, коли похоронний годинник пробив десяту. — Тепер перейдімо до географії.

Учениці поховали свої ненависні зошити у парти з майже чутним полегшеним зітханням. Почулися захопливі вигуки: «О-о-о, географія! Ура!» То був один з їхніх найулюбленіших предметів. Двоє дівчаток, які того тижня «чергували», тобто витирали дошку, збирали зошити для перевірки й виконували інші привілейовані завдання, зіскочили з місць, щоб дістати незавершену топографічну карту, що стояла приставлена до стіни. Але Дороті їх спинила.

— Не треба, сядьте. Сьогодні ми не будемо ліпити карту.

З усіх сторін посипалося розчароване:

— Ох, міс! Чому ні, міс? Ну будь ласка!

— Ні. Боюся, останнім часом ми надто багато уваги приділяли карті. Сьогодні почнемо вивчати столиці англійських графств. Я хочу, щоб до кінця триместру ви їх усі знали напам’ять.

Дитячі обличчя витягнулися. Дороті це побачила і з удаваним ентузіазмом — тим оманливим ентузіазмом, яким учителі намагаються видати нудне за цікаве, — додала:

— Ви тільки уявіть, як зрадіють ваші батьки, коли вони спитають вас столицю будь-якого англійського графства, а ви її одразу назвете!

Дівчатка не піддалися на таку хитрість. Їх аж пересмикнуло від такої нудотної перспективи.

— Столиці! Знову столиці! Так само, як із міс Стронг. Міс, ну будь ласка, чому ми не можемо продовжити з картою?

— Так, годі сперечатися. Витягайте зошити і записуйте під моє диктування. А пізніше ми все разом повторимо.

Неохоче і все ще стогнучи, дівчата витягнули зошити.

— Будь ласка, міс, можна нам поліпити карту наступного разу?

— Не знаю. Побачимо.

Після обіду того ж таки дня карту з класу винесли, місіс Кріві зішкребла пластилін з дошки і викинула його геть. Така сама доля спіткала один за одним й інші предмети. Усі реформаторства Дороті було знищено під корінь. Клас повернувся до переписування безкінечних «копій» і безкінечної «арифметики», до тупого зубріння «Passez-тоі Іе beurre» і «Le fils du jardinier a perdu son chapeau», до «Короткої історії Британії» і нестерпних хрестоматій. (Томики Шекспіра місіс Кріві конфіскувала, буцімто щоб спалити. Та найімовірніше, що вона їх просто перепродала.) Дві години на день виділили на уроки каліграфії. Два депресивні аркуші чорного паперу, які Дороті було зняла зі стін, замінили на нові, на яких заново акуратним каліграфічним почерком написали повчальні прислів’я. Що ж до історичної таблиці, то її місіс Кріві насправді спалила.

Коли учениці побачили, що повертаються ненависні уроки, яких, здавалося, вони назавжди спекалися, то спершу здивувалися, тоді засумували, а тоді образилися. Але Дороті почувалася навіть гірше, ніж діти. Уже після кількох днів усі ті нісенітниці, які вона мусила вбивати їм у голови, почали викликати в неї майже реальні напади нудоти, так що Дороті навіть почала сумніватися, чи зможе таке витримати. Знову і знову її охоплювало бажання переступити волю місіс Кріві. «Чому б і ні, — думала вона, поки діти стогнали та скиглили, знемагаючи під своїм ярмом, — чому б не покласти всьому цьому край і бодай одну-дві години на день не проводити натомість нормальні уроки? Чому б не припинити цей цирк, який тільки називається „освітою“, і не дозволити дітям просто гратися? Навіть це для них було б корисніше. Нехай би щось малювали чи ліпили з пластиліну, чи складали казочку — робили щось реальне, щось цікаве, а не займалися цими огидними дурницями». Але Дороті не наважувалася. Місіс Кріві могла будь-якої миті зайти до класу, і якщо б вона побачила, що діти «займаються дурницями» замість того, щоб виконувати рутинні завдання, наслідки були б просто жахливими. Тому Дороті переступала через себе й невідступно дотримувалася інструкцій місіс Кріві, і з часом у школі все пішло так само, як і за місіс Стронг, перш ніж та «занедужала».