— Заждіть хвилинку, — тоном, який не віщував нічого хорошого, сказала вона, коли батьки вийшли з кімнати. — Я ще з вами не закінчила, навіть близько ні.

Дороті знову сіла. Ноги її все одно не тримали, а на очах уже закипали сльози. Провівши батьків до парадних дверей, місіс Кріві повернулася з мискою води і вилила її на вогонь — для чого марно палити добре вугілля, якщо батьки вже пішли? Дороті підготувалася до нової хвилі «прочуханки». Однак гнів місіс Кріві, схоже, охолов. Хай там як, а від обуреної добропорядності, яку директорка вдавала перед батькам, не залишилося й сліду.

— Я лишень хочу трохи з вами поговорити, міс Міллборо, — сказала вона. — настав час нам раз і назавжди розібратися, як усе має відбуватися в цій школі і як воно бути не повинно.

— Так, — відповіла Дороті.

— Що ж, говоритиму прямо. Коли ви тільки прийшли сюди, я відразу побачила, що ви нічогісінько не знаєте про викладання у школі, але вирішила закрити на це очі. Зрештою, це не мало б жодного значення, якби ви керувалися звичайним здоровим глуздом. От тільки, як виявилося, у вас його немає. Я дозволила вам робити що заманеться майже два тижні, і ви примудрилися налаштувати проти себе усіх батьків. Такого я більше не потерплю. Відсьогодні усе буде робитися по-моєму, а не по-вашому. Це зрозуміло?

— Так, — знову відповіла Дороті.

— І не думайте, що я без вас не обійдуся, — провадила далі місіс Кріві. — Я навіть завтра можу знайти собі будь-яку вчительку, яку тільки захочу, М. А. чи В. А. От тільки ці М. А. та В. А. люблять прикладатися до чарки або ж... та менше з тим. Ви, я бачу, не страждаєте пияцтвом чи подібними дурницями. Тому я вважаю, що ми зможемо поладнати, якщо тільки ви облишите ці новомодні ідеї і засвоїте, що значить викладати у приватній школі. Тому слухайте мене уважно.

Дороті слухала. З вражаючою чіткістю та інстинктивним, а від того ще більше огидним цинізмом місіс Кріві пояснила механізм брудної шахрайської схеми, яку вона називала «практичним викладанням».

— Добре затямте собі таке, — почала вона. — Єдине, що має значення у приватній школі, — це оплата. А всі ті дурниці про «розвиток дитини», як ви кажете, тут ні до чого. Мене хвилює оплата, а не розвиток дитини. Зрештою, якщо подумати, це цілком логічно. Хто при здоровому глузді став би завдавати собі клопоту керувати школою і дозволяв би купці дітлахів перевертати дім догори дриґом, якби на цьому не можна було трохи заробити? Спершу оплата, а потім усе решта. Хіба я вам цього не казала, як тільки ви сюди прийшли?

— Казали, — смиренно визнала Дороті.

— Авжеж, казала. А тепер так: гроші за навчання платять батьки, а отже, про батьків ви і повинні думати. Робити так, як хочуть батьки, — таке у нас тут правило. Я не кажу, що все це вовтузіння з пластиліном і паперовими вирізками якось шкодить дітям, але батькам воно не подобається, а тому з цим треба покінчити. Є лише два предмети, яким, на їхню думку, потрібно навчати дітей, і це каліграфія та арифметика. Особливо каліграфія. Це вони можуть зрозуміти. Отож вам і треба зосередитися на каліграфії. Велика кількість акуратних, гарненьких копій, які дівчатка можуть принести додому і якими їхні батьки можуть похвалитися перед сусідами, заодно забезпечивши нам безплатну рекламу. Я хочу, щоб ви дві години в день займалися з дітьми виключно каліграфією.

— Дві години в день виключно каліграфія, — слухняно повторила Дороті.

— Так. І багато арифметики. Батькам страшенно подобається арифметика, особливо задачки, де треба рахувати гроші. Ніколи не забувайте про батьків. Якщо зустрінете когось із них на вулиці, хапайте їх за руки і починайте розповідати про їхню доньку. Запевніть їх, що вона одна з найкращих учениць у класі, а якщо залишиться ще на рік, то їй узагалі не буде рівних. Розумієте? Тільки у жодному разі не кажіть їм, що дівчинка вивчила вже все, що могла; після такого вони зазвичай забирають дитину зі школи. Заманюйте їх ще на рік. А як настане час писати триместрові контрольні роботи, ви їх несіть мені, я на них подивлюся. Я люблю сама виставляти оцінки.

Місіс Кріві зустрілася поглядом з Дороті. Директорка, вочевидь, ще хотіла сказати, що завжди виставляє оцінки таким чином, щоб кожна дівчинка вийшла однією з найкращих бодай по якомусь предмету, але передумала. Якусь мить Дороті нічого не відповідала. Вона виглядала притихлою і дуже блідою, але в душі її нуртували гнів і страшенна відраза, які їй потрібно було притлумити, перш ніж вона могла б вимовити хоч слово. Однак вона не мала наміру перечити місіс Кріві. «Прочухан» показав їй, де її місце. Нарешті Дороті опанувала свій голос і сказала:

— Я повинна викладати тільки каліграфію та арифметику, так?

— Ну, я такого не казала. Є ще багато інших предметів, які добре виглядають на брошурі. Французька, наприклад, французька дуже гарно виглядає у брошурі. Щоправда, не варто на неї витрачати багато часу. Нічого забивати дітям голови граматикою, синтаксисом, дієсловами і тому подібним. Наскільки я можу судити, їм від усього цього ніякої користі. Навчіть їх чогось типу «Parley vous Francey» і «Passey moi le beurre[85]», та й годі; це набагато краще, ніж граматика. Є ще латина, я завжди зазначаю в брошурі латину. Але я так розумію, латину ви не дуже знаєте?

— Ні, — визнала Дороті.

— Що ж, це не має значення. Вам і не доведеться її вчити. Жоден з наших батьків не захоче, щоб їхні діти марнували час на латину. Але їм подобається бачити латину в брошурі. Виглядає дуже солідно. Звісно, є ще купа предметів, яких ми, по суті, не викладаємо, але їх все одно треба рекламувати. Бухгалтерія, набір тексту, стенографія, наприклад; не кажучи вже про музику і танці. Усе це гарно виглядає в брошурі.

— Арифметика, каліграфія і французька... Ще щось? — спитала Дороті.

— О, ну, ще, звісно, історія, географія й англійська література. Але забудьте про виготовлення карт, ні до чого путнього це не приведе. Краще дайте учням список столиць англійських графств і країн. Хай завчать напам’ять, ніби табличку множення. Так вони принаймні зможуть показати, що вивчили. Що ж до історії, орієнтуйтеся на «Коротку історію Британії». Я категорично проти того, щоб ви вчили дівчат по тих товстезних історичних книжках, які ви тягаєте додому з бібліотеки. Я розгорнула одну з них, і в першому ж абзаці, що потрапив мені на очі, розповідалося, як англійці зазнали поразки у якійсь там битві. Дуже гарно — вчити такому дітей! Батькам це ой як не сподобається, повірте мені!

— А література? — спитала Дороті.

— Ну звісно, їм треба щось читати. Хоч убийте, не збагну, чому ви так вернете носа від наших хрестоматій. Використовуйте їх. Вони трішки старенькі, але цілком згодяться для наших дівчат. А ще буде не зайвим, якщо діти вивчать напам’ять кілька віршів. Деяким батькам подобається, коли діти можуть розказати якийсь гарний віршик. «Хлопчик на палаючій палубі стояв» — ось вам чудовий віршик, а ще «Уламки...» — як же той пароплав називався? — а, так, «Уламки „Геспера“». Інколи не завадить трохи поезії. Але надалі давайте обійдемося без Шекспіра!

Того дня Дороті не пила чаю. Коли місіс Кріві закінчила зі своїми напучуваннями, час чаювання уже давно минув, але директорка просто відіслала Дороті геть, навіть не згадавши про чай. Можливо, то було ще одне маленьке покарання за laffaire Macbeth[86].

Дороті не попросила дозволу відлучитися, але відчувала, що зараз не може залишатися в тому домі. А тому одягла капелюшок і пальто й вирушила тьмяною вулицею до бібліотеки. Був кінець листопада. І хоч день просяк вологою, зараз різкий нічний вітер, ніби прихована погроза, обдував майже голі стовбури дерев, грався вогниками у гасових лампах, оминаючи скляні ковпачки, і кружляв мокре листя, що встеляло тротуар. Тілом Дороті пробіг холодок. Студений вітер пробудив у її кістках спогад про холод Трафальгарської площі. І хоча цього разу ситуація не настільки критична — навіть якщо Дороті звільнять, їй не доведеться повертатися до того світу, у крайньому разі допоможе кузен; та все ж після «прочуханки» місіс Кріві Трафальгарська площа раптом здалася набагато ближчою, ніж раніше. «Прочуханка» змусила чітко усвідомити нову заповідь сучасного світу — одинадцяту, яка стирала всі решту: «Не втрать роботу».