— Я не хочу цього слухати! — різко сказала вона. — Я знаю, що це неправда. Це не може бути правдою! Моллі Фріман — добра, тиха дівчина... вона була однією з найкращих серед моїх дівчат-скаутів і завжди люб’язно допомагала з церковними базарами. Вона б нізащо не стала робити того, про що ви розповідаєте.

— Але, Дороті, люба! Кажу вам, я на власні очі бачила...

— Мені байдуже! Негарно говорити такі речі про людей. Навіть якби це було правдою, не слід таке повторювати. У світі й так вистачає лиха, нічого ходити й дошуковуватися його.

— Дошуковуватися?! — видихнула місіс Семпрілл. — Моя люба Дороті, можна подумати, хтось би хотів чи мусив шукати! Біда в тому, що нині, куди не повернися, в очі так і лізе вся та мерзенна розпуста, в якій потопає наше місто.

Місіс Семпрілл завжди щиро дивувалася, коли її звинувачували в тому, що вона навмисне вишукує скандали. Ніщо, казала вона, так її не печалить, як вид людських пороків; от тільки вони самі постійно трапляються їй на очі, і лиш непохитне почуття обов’язку змушує її переказувати ці непристойності. Зауваження Дороті, замість того щоб втихомирити, лише заохотили місіс Семпрілл, і та почала просторікувати про загальний моральний занепад Кнайп-Гілл, ще одним підтвердженням якого була поведінка Моллі Фріман. Отож від Моллі Фріман та шести її молодиків місіс Семпрілл перейшла до доктора Гейсорна, міського лікаря, від якого завагітніли вже дві медсестри із сільської лікарні, а тоді до місіс Корн, дружини міського клерка, яку знайшли посеред поля геть п’яною після того, як вона перепила одеколону, а далі до вікарія церкви Святого Ведекінда у Міллборо, який вплутався у величезний скандал з хлопчиною-хористом, і так далі, одне вело до іншого. Якщо слухати її достатньо довго, у всьому місті й навколишніх селах не залишилося б душі, про яку місіс Семпрілл не розповіла б вам якихось огидних подробиць.

Важко було не помітити, що всі її історії були не просто брудними й наклепницькими, але також завжди щедро приправленими всілякими збоченнями. Порівняно з іншими пліткарями Кнайп-Гілл, вона була як Фройд проти Боккаччо. Після її історій у вас могло скластися враження, що Кнайп-Гілл з його тисячею жителів вміщував більше порідь зла, ніж Содом, Гоморра та Буенос-Айрес разом узяті. Та й справді, слухаючи про життя мешканців цих «рівнинних міст околиці[31]» нашого часу — від менеджера місцевого банку, що розтринькує гроші своїх клієнтів на дітей від другої коханки, до офіціантки у шинку «Пес і пляшка», яка розносить напої, одягнена в одні лише атласні туфлі на високих підборах; від старої міс Ченнон, вчительки музики, котра часом прикладається до пляшки джину зі свого таємного сховку і полюбляє строчити анонімні листи, до Меггі Байт, доньки пекаря, яка народила трьох дітей від власного брата, — так от, слухаючи про всіх цих людей, молодих і старих, бідних та багатих, що потопають у страхітливих вавилонських пороках, починаєш дивуватися, як це небо ще не розверзлося і праведний вогонь не стер Кнайп-Гілл з лиця землі. Але, хоч спочатку від кількості непристойностей у вас в’януть вуха, та, якщо послухати довше, з часом від розповідей місіс Семпрілл починає віяти одноманітністю. Адже у місті, де кожен є перелюбцем, педофілом чи наркоманом, навіть найганебніший скандал втрачає свою гостроту. Зрештою, місіс Семпрілл була гірше, ніж просто наклепницею, вона була занудою.

Що ж до того, наскільки люди вірили її словам, траплялося по-різному. У багатьох випадках усі сходилися на думці, що вона просто стара пліткарка й у всьому, що вилітає з її брудного рота, нема ні слова правди; а часом траплялося так, що її звинувачення потрапляли на родючий ґрунт і бідолашній жертві були потрібні місяці, а то й роки, щоб очистити своє ім’я. Місіс Семпрілл, поза сумнівом, доклала руку до розриву не менш ніж пів дюжини заручин і стала причиною незліченної кількості подружніх сварок.

Увесь цей час Дороті всіляко намагалася спекатися місіс Семпрілл: вона поступово збочувала поперек вулиці й тепер котила велосипед по правому краю тротуару, але місіс Семпрілл не відставала і ні на мить не припиняла нашіптувати. Лише коли вони дісталися кінця Головної вулиці, Дороті нарешті наважилася на рішучіші дії. Вона зупинилася і поставила праву ногу на педаль велосипеда.

— Я справді більше не можу затримуватися, — сказала вона. — У мене дуже багато справ, і я вже й так спізнююся.

— О, але ж, люба Дороті! Я ще дещо мушу тобі розповісти, дещо дуже важливе!

— Мені шкода, але я страшенно поспішаю. Давайте іншим разом.

— Це стосується негідника містера Ворбертона, — поспіхом торохтіла місіс Семпрілл на випадок, якщо Дороті вислизне, не дослухавши її. — Він щойно повернувся з Лондона, і чи знаєте ви — про це я особливо хотіла вам повідомити — чи знаєте ви, що він...

Тут уже Дороті просто мусила вирватися з лещат місіс Семпрілл будь-якою ціною. Що могло бути гірше, ніж обговорювати містера Ворбертона з цією пліткаркою? Дороті скочила на велосипед і, кинувши через плече: «Вибачте, я справді не можу більше затримуватися!», хутко поїхала геть.

— Я хотіла вам сказати... що у нього з’явилася нова пасія! — місіс Семпрілл гукнула їй услід, забувши шепотіти, так сильно їй хотілося поділитися цими пікантними новинами.

Але Дороті вже звернула за ріг, навіть не озирнувшись, і вдала, що не почула. Не дуже розумно отак обривати місіс Семпрілл. Будь-яке небажання слухати її скандальні новини сприймалося нею як ознака вашої порочності і, щойно ви показували їй спину, породжувало свіжіші й ще гірші плітки, але цього разу вже про вас.

Поки Дороті їхала додому, в її голові роїлися аж ніяк не доброзичливі думки про місіс Семпрілл, за що вона себе люто штрикала шпилькою. Також їй сяйнуло ще одне доволі тривожне одкровення, про яке вона досі не задумувалася: що місіс Семпрілл неодмінно дізнається про її сьогоднішній візит до містера Ворбертона і вже до завтра, мабуть, роздмухає з цього неабиякий скандал. Від цієї думки Дороті охопило невиразне передчуття біди, коли вона зіскочила з велосипеда біля хвіртки перед будинком пастора, де Недотепа Джек, міський дурник з червоним, мов полуниця, лицем трикутної форми, тинявся без діла й бездумно хльоскав по паркану горіховим прутом.

Було кілька хвилин на дванадцяту. День, який, немов перестигла й сповнена надій вдова, що прикидається, ніби їй знову сімнадцять, вдавався було до несезонних квітневих викрутасів, схоже, пригадав, що надворі серпень, і дихнув нестерпним жаром.

Дороті їхала до маленького села Феннелвік, за милю від Кнайп-Гілл. Вона вже завезла місіс Левін мозольний пластир і тепер ще мала заскочити до старої місіс Пайсер, щоб віддати їй вирізку з «Дейлі Мейл» про чудодійний дягелевий чай, який допомагає від ревматизму. Пекуче сонце на безхмарному небі обпалювало їй спину крізь клітчасту сукню, курна дорога мерехтіла від спеки, а гарячі рівнинні луги, над якими навіть цієї пори року невтомно щебетали незліченні жайворонки, були такими зеленими, що аж різали очі. То був один із тих днів, який люди, котрим не треба працювати, називають «славним».

Дороті прихилила велосипед до хвіртки котеджу Пайсерів і, вийнявши із сумки хустинку, витерла спітнілі від керма долоні. Під невблаганними сонячними променями її обличчя здавалося виснаженим і безбарвним. Тієї ранкової години Дороті виглядала на всі свої двадцять вісім, а може, навіть трохи старшою. Протягом дня, який зазвичай тривав сімнадцять годин, регулярні періоди втоми у Дороті чергувалися з несподіваними припливами енергії; ранок, коли вона наносила першу порцію «візитів», був втомливим періодом.

Через відстані, які Дороті доводилося долати на велосипеді від будинку до будинку, такі «візити» займали майже половину її дня. Кожнісінький день, за винятком неділь, Дороті відвідувала від пів дюжини до дюжини будинків у їхній парафії. Втискувалася у захаращені кімнатки й сиділа на горбистих запилюжених кріслах, ведучи розмови з вимученими роботою, розтріпаними домогосподарками; за ті пів години, що вона проводила у кожному домі, встигала нашвидкуруч допомогти з шитвом чи прасуванням, прочитати уривок з Євангелії, поміняти компрес на «геть негодящих суглобах» та поспівчувати вагітним, котрі страждали від ранкової нудоти; грала в «Осідлай коня» з дітлахами, від яких пахло кислятиною і які шарпали поділ її сукні своїми липкими маленькими рученятами; давала поради про те, як врятувати напівзасохлу азіатську лілію, допомагала дібрати імена немовлятам і при цьому випивала незліченні «чашки запашного чаю» — прості жінки весь час намагалися напоїти її «запашним чаєм», у якому вже майже не відчувався смак заварки.