«Після закінчення Французької революції самопроголошений імператор Наполеон Бонапарт спробував повсюди запровадити свої порядки, але, хоч йому і вдалося отримати кілька перемог над континентальними військами, дуже скоро він збагнув, що на „тонкій червоній лінії[74]“ нарешті зустрів гідного супротивника. Вирішальна битва відбулася на полі поблизу містечка Ватерлоо, де 50 000 британців розгромили 70 000 французів (наші прусські союзники занадто пізно прибули на поле бою). З оглушливим кличем наші співвітчизники помчали вниз по схилу, нагнавши такого жаху на ворога, що той кинувся навтьоки. Тепер ми переходимо до Виборчої реформи 1832 року, першої з цілої низки благотворних реформ, які заклали основи британської демократії й піднесли нас над іншими, менш успішними націями...[і так далі]».

Книжку було випущено 1888 року. Дороті, яка ніколи не бачила подібної історичної пропаганди, дивилася на неї з відвертим жахом. Третьою книжкою була неймовірно тоненька «Хрестоматія» 1863 року видання, яка містила здебільшого уривки творів Фенімора Купера, доктора Воттса і лорда Теннісона, а в кінці були ілюстровані химерними гравюрами «Замальовки природи». Там був, наприклад, малюнок слона, а під ним напис дрібним шрифтом: «Слон — дуже кмітливий звір. Він полюбляє ніжитися у тіні під пальмовими деревами, і хоч сильніший за шістьох коней, слухається хлопчину-поводиря. Харчується бананами». І так про кита, зебру, дикобраза і плямисту жирафу. У вчительському столі лежала копія «Прекрасного Джо», потріпаний путівник «Мимохідь по далеких країнах», а також французький розмовник 1891 року з підзаголовком «Усе, що вам знадобиться під час поїздки до Парижа», і перша ж фраза у розмовнику — «Зашнуруйте мій корсет, але не надто туго». У класній кімнаті не знайшлося нічого навіть близько схожого на атлас чи набір геометричних приладів.

Об одинадцятій почалася десятихвилинна перерва. Деякі дівчатка збавляли час, граючи в якісь нудні ігри на взірець хрестиків-нуликів, чи сварилися через олівці, а кілька, переборовши початкову сором’язливість, стовпилися довкола стола Дороті. Вони трохи більше розповіли їй про міс Стронг та її методи викладання, а також про те, як вона крутила їм вуха за чорнильні плями у зошитах. Схоже, міс Стронг була дуже суворою вчителькою, окрім тих днів, коли вона «нездужала», а це траплялося здебільшого двічі на тиждень. У такі дні вона пила свої ліки з маленької коричневої пляшечки, після яких на деякий час ставала помітно веселішою й починала розповідати про свого брата, що мешкав у Канаді. Але того останнього дня — коли їй стало геть зле під час уроку арифметики, — ліки не подіяли, натомість їй стало тільки гірше: ноги підломилися, вона впала поперек столу, і місіс Кріві довелося виносити її з кімнати.

Потім був іще один урок тривалістю сорок п’ять хвилин, і на цьому ранкові заняття закінчувалися. Після трьох годин, проведених у холодній, та все одно задушливій кімнаті, у Дороті все тіло немов задеревеніло, хотілося вийти на вулицю і подихати свіжим повітрям, але місіс Кріві заздалегідь попередила її, щоб Дороті прийшла й допомогла з обідом. Ті дівчатка, які жили неподалік від школи, здебільшого йшли на обід додому, але сім учениць за додаткову плату в десять пенсів обідали у школі, в їдальні. Трапеза проходила в натягнутій тиші, бо у присутності місіс Кріві дівчата боялися зайве слово сказати. На обід подавали тушковану баранячу шию, і місіс Кріві так вправно розливала підливу по тарілках, що шматочки м’яса перепадали виключно «добрим платникам», а кусні жиру — «середнім». Що ж до трьох «поганих», то вони свій ганебний обід з паперових пакетиків їли у класній кімнаті.

О другій знову починалися уроки. Після першого ранку вчителювання Дороті неохоче поверталася до класу. Вона вже бачила, яким буде її життя: день за днем, тиждень за тижнем у цій похмурій кімнаті вона намагатиметься вбити базові знання у вперті нетямущі дитячі голови. Але коли дівчатка зібралися у класі й Дороті провела перекличку, до вчительського стола підійшла маленька худенька дівчинка з мишачим волоссям, Лора Фірс, і вручила Дороті жмутик в’ялих брунатно-жовтих хризантем, «від нас усіх». Дівчаткам сподобалася Дороті, і вони скинулися грішми, назбиравши чотири пенси, щоб купити їй букетик квітів.

Щось тенькнуло в серці у Дороті, коли вона взяла ті огидні квіти. Новими очима подивилася вона на безкровні обличчя дівчаток та їхній поношений одяг, і їй раптом стало страшенно соромно за те, що вранці вона поставилася до них з такою байдужістю, ледь не зневагою. Тепер же її охопив невимовний жаль. Бідолашні, бідолашні діти! Які ж вони змарнілі й зацьковані! Але попри все це вони зберегли дитячу лагідність, яка спонукала їх бездумно витратити ті кілька пенні, які вони мали, на квіти для своєї вчительки.

Наступні кілька тижнів у Дороті на думці були лише дві речі, витіснивши все решта на задній план: як упорядкувати заняття в класі і як підписати конкордат[75] з місіс Кріві.

Друге завдання виявилося значно складнішим за перше. Годі було й уявити мерзеннішого будинку, ніж школа місіс Кріві. Завжди холодно, на весь дім не знайдеться жодного зручного крісла, а їжа просто огидна. Викладати не так легко, як здається, і вчителеві потрібно добре харчуватися, щоб було звідки брати сили. Важкувато працювати на дієті з прісної тушкованої баранини, розмоклої вареної картоплі, поцяткованої чорними вічками, водянистого рисового пудингу, хліба з тоненькою масляною плівкою і чаю, де заварка вже навіть не відчувається, — та й цього ніколи досита. Місіс Кріві була настільки скупою, що шкодувала їжі навіть собі, і їла практично те ж саме, що й Дороті, але завжди вділяла собі більшу порцію. Щоранку під час сніданку два смажені яйця кришилися дрібно-дрібно й розділялися не порівну, а блюдечко з повидлом так і залишалося недоторканим. З кожним днем Дороті все гостріше відчувала голод. Два вечори на тиждень, коли їй вдавалося вирватися зі школи, вона запускала руку у свої заощадження, що танули на очах, і купляла великі плитки звичайного шоколаду, який потім потайки з’їдала: місіс Кріві, яка, по суті, морила Дороті голодом, смертельно образилася 6, якби дізналася, що Дороті купувала собі їжу.

Найгіршим у становищі Дороті був майже цілковитий брак приватності та вільного часу, який вона могла б присвятити тільки собі. По закінченні уроків їй не було куди подітися, окрім як іти до їдальні, де вона завжди була на виду у місіс Кріві, що не могла дати Дороті спокій довше, ніж на десять хвилин. Директорка вирішила — чи просто вдала, що вирішила, — ніби Дороті дуже лінива особа, яку постійно треба спонукати до роботи. Тому постійно лунало: «Схоже, міс Міллборо, цього вечора вам зовсім нічим зайнятися. Невже нема якихось зошитів, які треба перевірити? Ну то, може, візьміть голку з ниткою і займіться шиттям? Я 6, наприклад, не змогла просто так сидіти у кріслі й нічого не робити!» У неї завжди знаходилася для Дороті якась робота. А по суботах, коли не було занять, місіс Кріві навіть змушувала Дороті мити підлогу в класній кімнаті; але це вже суто, щоб допекти, бо директорка не довіряла Дороті такої роботи і здебільшого потім сама перемивала ще раз. Одного вечора Дороті мала необережність принести додому книжку з громадської бібліотеки. Місіс Кріві як побачила ту книжку, так одразу й почала: «Матір Божа! Ви мене дивуєте міс Міллборо! Я б і не подумала, що у вас є час читати романи!» — дорікнула вона. Сама директорка за все своє життя не прочитала жодної книжки і дуже цим пишалася.

Ба більше, навіть випускаючи Дороті зі свого поля зору, місіс Кріві ні на мить не давала їй забути про свою присутність. Постійно вешталася неподалік класної кімнати, так що Дороті ніколи не знала, коли директорка наскочить з перевіркою; а якщо місіс Кріві здавалося, що на уроці занадто галасливо, вона стукала шваброю по стіні, так що учениці аж підстрибували і на мить забували, про що йшла мова. Вона ні хвилини не сиділа спокійно, і будь-яка її активність супроводжувалася неабияким шумом. Коли директорка не гриміла каструлями на кухні, то шурхотіла совком і віником, відчитувала за щось служницю або ж вривалася до класу «просто подивитися», сподіваючись заскочити Дороті чи учениць на якомусь проступку, або ж «трохи займалася садівництвом» — себто бралася за садові ножиці і калічила нещасні маленькі кущики, які виросли посеред пустки із жорстви на задньому дворі. Лише два вечори на тиждень Дороті могла перепочити від постійного нагляду, а саме коли місіс Кріві вирушала «на полювання», як вона це називала, тобто йшла улещувати батьків та вербувати нових учениць. Ці вечори Дороті зазвичай проводила у бібліотеці, бо, коли місіс Кріві відлучалася, Дороті теж не можна було сидіти вдома, щоб не палити марно газу. Решту вечорів місіс Кріві була зайнята тим, що писала нагадування батькам про плату за навчання чи листи редакторові місцевої газети, торгуючись про ціну за дюжину оголошень, або ж нишпорила у партах учениць, щоб дізнатися, як Дороті перевіряє їхні зошити, або ж «трішки шила». Коли для місіс Кріві не знаходилося іншої роботи й у неї випадало п’ять вільних хвилин, вона діставала свого кошика з рукоділлям і «трішки шила» — здебільшого латала панталони з жорсткої льняної тканини, яких у неї була сила-силенна. Виглядали вони ще суворіше, ніж ви можете собі уявити, і, сумлінно стоячи на сторожі цнотливості, здавалося, миттєво остуджували будь-який запал чи не краще за чепець черниці або волосяницю пустельника. При виді цих панталон вам на думку одразу спадав містер Кріві, й іноді ви навіть починали сумніватися, чи існував він насправді.